10

«Це національна служба Бі-бі-сі. Новини читає Елвар Ліделл. О десятій годині цього ранку прем’єр-міністр, пан Етлі, попросив аудієнції у короля й отримав у Його величності дозвіл розпустити парламент і призначити загальні вибори. Пан Етлі повернувся до Палати громад та оголосив, що вибори відбудуться у четвер двадцять п’ятого жовтня».

Наступного дня шістсот двадцять п’ять депутатів спакували свої течки, очистили шафки, попрощалися зі своїми колегами та повернулися до своїх округів, щоб підготуватися до битви. Серед них був і сер Джайлз Беррінґтон, кандидат лейбористів від Бристольських доків.

* * *

Якось за сніданком під час другого тижня виборчої кампанії Джайлз повідомив Гаррі з Еммою, що Вірджинія не приєднається до нього напередодні виборів. Емма навіть не намагалася приховати свого полегшення.

– Вірджинія вважає, що її присутність може спричинити для мене втрату голосів, – зауважив Джайлз. – Зрештою, ніхто з її родини зроду не голосував за лейбористів. Один чи двоє могли підтримувати вільних лібералів, але лейбористів – ніколи.

Гаррі засміявся:

– Хоч щось у нас є спільного.

– Якщо лейбористи переможуть на виборах, – долучилася до бесіди Емма, – гадаєш, пан Етлі може запросити тебе до Кабінету Міністрів?

– То лише небо знає. Цей чоловік тримає свої карти так близько до грудей, що навіть сам їх не бачить. У будь-якому разі, якщо вірити виборчим дільницям, вибори розпочнуться вже незабаром, тож немає сенсу мріяти про червоні валізки^[20], доки не дізнаємося результатів голосування.

– Пророкую, – сказав Гаррі, – що Черчилль цього разу залишиться вдома. Зауваж, що тільки британці можуть вигнати свого прем’єр-міністра після того, як він щойно виграв війну.

Джайлз зиркнув на годинник.

– Не можу більше теревенити, – повідомив він. – Я маю бути на Коронейшн-роуд. Хочеш поїхати зі мною, Гаррі? – запитав він із усмішкою.

– Ти, мабуть, жартуєш. Хочеш побачити, як я прошу людей голосувати за тебе? Та через мене ти втратиш більше голосів, ніж через Вірджинію.

– А чом би й ні? – втрутилася Емма. – Ти вже віддав видавцеві свій останній рукопис і завжди казав, що досвід із перших рук корисніший, ніж сидіння у книгозбірні за вивчанням нескінченних фактів.

– Але ж у мене попереду напружений день, – запротестував Гаррі.

– Певна річ, так і є, – скривилася Емма. – Звіримо графік: ти ведеш Джессіку до школу вранці, забираєш її вдень, і ви повертаєтесь додому.

– Гаразд. Я поїду з тобою, – здався Гаррі. – Але винятково як спостерігач, згода?

* * *

– Доброго дня, сер, мене звати Джайлз Беррінґтон. Сподіваюсь, я можу розраховувати на вашу підтримку на загальних виборах двадцять п’ятого жовтня? – сказав він, спілкуючись із виборцем.

– Звісно, можете, пане Беррінґтон. Я завжди голосую за торі.

– Спасибі, – подякував Джайлз, швидко переходячи до наступного.

– Але ти ж кандидат від лейбористів, – нагадав Гаррі шваґрові.

– У виборчому бюлетені немає жодної згадки про партії, – пояснив Джайлз, – лише імена кандидатів. То навіщо його розчаровувати? Доброго дня, мене звати Джайлз Беррінґтон, і я сподіваюся…

– І можете продовжувати сподіватися, бо я не буду голосувати за такого самовдоволеного пана.

– Але ж я кандидат від лейбористів, – заперечив Джайлз.

– Це не перешкоджає вам бути паном. Ви такий само гидкий, як і Френк Пекенгем, зрадник свого класу.

Гаррі намагався не засміятися, коли чоловік пішов геть.

– Доброго дня, мадам, мене звати Джайлз Беррінґтон.

– О, приємно познайомитися, сер Джайлз. Я стала вашою палкою шанувальницею відтоді, як ви отримали «Воєнний хрест» за Торбук, – кандидат низько вклонився. – І хоча я зазвичай голосую за лібералів, цього разу можете покластися на мене.

– Дякую, мадам, – знову вклонився Джайлз.

Вона обернулася до Гаррі, котрий посміхнувся і підняв капелюха.

– І вам не треба обтяжувати себе підійманням капелюха, пане Кліфтон, бо я знаю, що ви народилися на Стілл-Гаус-лейн, – і це ганебно, що ви голосуєте за торі. Ви – зрадник свого класу, – додала вона перед тим, як піти.

Настала черга Джайлза стримуватися від сміху.

– Навіть не думав, що я створений для політики, – зауважив Гаррі.

– Доброго дня, сер, мене звуть…

– Джайлз Беррінґтон, я знаю, – перебив його чоловік, відмовляючись від простягнутої руки Джайлза. – Ви тиснули мені руку годину тому, пане Беррінґтон, і вже я вам сказав, що буду голосувати за вас. Але тепер уже не впевнений.

– Завжди так погано? – поцікавився Гаррі.

– О, може бути й набагато гірше. Але якщо вирішив балотуватися, не дивуйся, що є люди, які заради задоволення можуть закидати тебе гнилими помідорами.

– Я ніколи не зміг би стати політиком, – сказав Гаррі. – Адже все сприймаю занадто особисто.

– Тоді тобі, ймовірно, місце в Палаті лордів, – зауважив Джайлз, зупиняючись біля пабу. – Гадаю, що половина пінти нас збадьорить, аби повернутися на поле бою.

– Не думаю, що я колись бував у цьому пабі, – Гаррі поглянув на вивіску з написом «Волонтер», що заманювала клієнтів.

– Я також не був. Але настав день виборів, тому будь готовий випити у кожному барі округу. Власники пабів завжди раді висловити свою думку.

– Кого б ти хотів бачити депутатом парламенту?

– Якщо тобі доводиться ставити таке запитання, – відповів Джайлз, коли вони заходили до пабу, – тобі ніколи не збагнути хвилювання передвиборчої боротьби, що таке зайняти місце в Палаті громад і відігравати роль, хоч і незначну, в управлінні нашою країною. Це як війна без куль.

Гаррі попрямував до тихого закутка пабу, а Джайлз зайняв місце біля шинквасу. Він розмовляв із барменом, коли Гаррі вирішив приєднатися до нього.

– Даруй, друзяко, – сказав Джайлз. – Не можу ховатися в тіні. Маю постійно бути в усіх на очах, навіть коли маю перерву.

– Але є певні конфіденційні питання, які я сподівався обговорити з тобою, – зронив Гаррі.

– Тоді просто доведеться говорити тихіше. Двічі по півпінти темного, будь ласка, бармене, – попросив Джайлз.

Він хотів вислухати Гаррі, але кілька клієнтів раз по раз плескали кандидата по спині і радили – не всі вони були тверезі, – як керувати країною, звертаючись по-різному: від «сер» до «друже».

– Як там мій небіж у його новій школі?

– Схоже, «Бічкрофт» йому подобається більше, ніж школа Святого Беди. Я спілкувався з його вихователем, і він сказав, що Себ дуже здібний, і він майже впевнений, що йому запропонують місце в Оксфорді, але йому все ще нелегко вдається налаштовувати стосунки з однолітками.

– Прикро це чути, – засмутився Джайлз. – Можливо, він просто сором’язливий. Зрештою, тебе також не надто любили, коли ти вперше прийшов до школи Святого Беди.

Він обернувся до бармена.

– Ще двічі по півпінти, будь ласка.

– Хвильку, сер.

– А як моя улюблена подруга? – продовжував розпитувати Джайлз.

– Якщо ти маєш на увазі Джессіку, – сказав Гаррі, – тобі доведеться встати до довгої черги. Усі люблять цю дівчинку – від Клеопатри до листоноші, але вона любить лише свого татуся.

– Коли ти скажеш їй, хто її справжній батько? – поцікавився Джайлз, стишуючи голос.

– Я й сам питаю себе про це. І не треба мені казати, що я відсуваю проблему на майбутнє, але ніяк не знайду слушної нагоди.

– Така ніколи не випаде, – зауважив Джайлз. – Але не відкладай це занадто довго, бо одне певне: Емма ніколи їй цього не скаже, а я не сумніваюся, що Себ для себе рішення вже прийняв.

– З чого б це ти так вирішив?

– Не тут, – зупинив Джайлз, коли ще один виборець ляснув його по спині.

Бармен поставив на стійку півпінти.

– З вас дев’ять пенсів, сер.

Оскільки Гаррі заплатив за перші напої, то припустив, що настала черга Джайлза.

– Даруй, – заперечив Джайлз, – але мені не дозволяють платити.

– Не дозволяють платити?

– Ні. Кандидатові заборонено купувати будь-які напої під час виборчої кампанії.

– А, – сказав Гаррі, – нарешті я дізнався причину прагнення стати депутатом. Але чому, на Бога?

Конец ознакомительного фрагмента.