3

– З поверненням, пані голово, – сказав Джим Ноулс, коли Емма увійшла до зали засідань. – Я ні на мить не сумнівався, що ви повернетесь із тріумфом.

– Слухайте, почуйте! – мовив Клайв Енскотт, підсуваючи крісло Еммі, щоб вона могла зайняти своє місце на чолі столу.

– Спасибі, – подякувала Емма сідаючи.

Вона окинула поглядом стіл у залі засідань і посміхнулася своїм директорам. Усі вони всміхнулися у відповідь.

– Пункт номер один, – Емма поглянула на порядок денний, ніби нічого й не відбулося за останній місяць. – Оскільки пан Ноулс скликав це засідання у такий стислий термін, секретар компанії не встиг розповсюдити протокол останнього засідання правління, тому попрошу прочитати його нам зараз.

– Чи є в цьому потреба, враховуючи обставини? – поцікавився Ноулс.

– Не впевнена, що до кінця знаю ці обставини, пане Ноулс, – відрубала Емма. – Але підозрюю, що ми незабаром усе дізнаємося.

Філіп Вебстер, секретар компанії, підвівся зі свого місця й нервово закашлявся. «Деякі речі ніколи не змінюються», – подумала Емма. Він почав зачитувати протокол, ніби оголошував, який потяг прибуває на четверту платформу:

– «У вівторок, 10 листопада 1970 року, відбулося засідання правління у Беррінґтон-хаусі. Присутніми були всі директори, за винятком пані Емми Кліфтон та пана Себастьяна Кліфтона, котрі обоє надіслали свої вибачення, пояснивши, що залучені до інших справ. Після відставки заступника голови, пана Десмонда Меллора, та за відсутності пані Кліфтон за спільною згодою домовилися, щоб посаду голови тимчасово посів пан Джим Ноулс. Потім відбулася довга дискусія щодо майбутнього компанії та того, до яких дій необхідно вдатися, якщо леді Вірджинія Фенвік виграє справу про наклеп проти пані Кліфтон. Адмірал Саммерс заявив, що вважає, що нічого не треба робити, доки не буде відомий результат судового розгляду, позаяк він упевнений, що пані голову виправдають».

Емма всміхнулася старому морському вовку. Якби корабель тонув, він би останнім покинув облавок.

– «Однак пан Ноулс не поділяв довіру адмірала та повідомив присутнім, що він уважно стежив за справою і неохоче дійшов висновку, що шанси пані Кліфтон – як у сніжної кулі в пеклі, і леді Вірджинія не лише виграє, а й присяжні присудять їй значну суму відшкодування. Тоді пан Ноулс нагадав правлінню, що пані Кліфтон чітко дала зрозуміти, що піде у відставку з посади голови, якщо таким буде результат. Далі він сказав, що вважає, що в такому випадку рада директорів зобов’язана розглянути майбутнє компанії, і зокрема, хто саме має замінити пані Кліфтон на посаді голови правління. Пан Клайв Енскотт погодився з виконувачем обов’язків голови та запропонував кандидатуру пана Десмонда Меллора, який нещодавно написав йому пояснення, чому вважає, що той має вийти зі складу правління. Зокрема, заявив, що не міг би розглядати можливість залишатися у правлінні, доки там є «ця жінка». Потім відбулася тривала дискусія, в ході якої стало зрозуміло, що директори розділилися порівно щодо питання, як залагодити цю проблему. Підбиваючи підсумки, пан Ноулс дійшов висновку, що необхідно підготувати дві заяви. І щойно стане відомий результат судового розгляду, оприлюднити для преси відповідну. Адмірал Саммерс заявив, що в заяві для преси не буде потреби, оскільки щойно пані Кліфтон очистить своє ім’я, все буде, як і раніше. Пан Ноулс натиснув на адмірала Саммерса запитанням, що він робитиме, якщо справу виграє леді Вірджинія. Адмірал відповів, що подасть у відставку з посади члена правління, позаяк не існує обставин, за яких він готовий служити під орудою пана Меллора. Пан Ноулс попросив записати слова адмірала у протокол. Потім він виклав свою стратегію майбутнього компанії, якщо станеться найгірше».

– А якою була ваша стратегія, пане Ноулс? – невинно запитала Емма.

Пан Вебстер перейшов до наступної сторінки протоколу.

– Це вже неактуально, – сказав Ноулс, тепло усміхнувшись голові. – Зрештою, адмірал довів свою рацію. Але я вважав своїм обов’язком підготувати правління до будь-яких перипетій.

– Єдиною можливістю, до якої ви хотіли підготуватися, – прохрипів адмірал Саммерс, – було оголошення вашої відставки іще до того, як відбулася ця зустріч.

– Чи не здається вам, що це дещо брутально? – озвався Енді Доббс. – Зрештою, Джима поставили в незавидні умови.

– Лояльність ніколи не буває завидною, – заперечив адмірал, – якщо, звісно, ти не негідник.

Себастьян придушив посмішку. Він не міг повірити, що хтось усе ще вживав слово «негідник» у другій половині ХХ століття. Він особисто вважав «бісів лицемір» доречнішим, хоча насправді це не могло б справити більшого ефекту.

– Можливо, секретар компанії має прочитати заяву пана Ноулса, – зауважила Емма. – Ту, яку б опублікувала преса, якби я програла справу.

Пан Вебстер витягнув зі своєї теки аркуш паперу, але перш ніж отримав нагоду промовити хоч слово, Ноулс підвівся, зібрав свої папери й заявив:

– У цьому немає потреби, пані голово, бо я подаю у відставку.

Без жодного слова він повернувся, щоб піти, але не раніше, ніж адмірал Саммерс буркнув:

– І на мить не зарано.

Потім він втупився у двох інших директорів, котрі підтримували Ноулса.

Хвилину повагавшись, Клайв Енскотт та Енді Доббс також підвелися і тихо вийшли із зали засідань.

Емма зачекала, поки двері за ними зачиняться, перш ніж знову заговорити.

– Час від часу, можливо, я здавалася занадто нетерплячою щодо педантичного стилю ведення протоколів секретарем компанії. Зараз визнаю, що це було доречно, пан Вебстер довів, що я помилялася, тому беззастережно вибачаюся перед ним.

– Ви хочете, щоб я записав ваші слова у протокол, пані голово? – поцікавився Вебстер без жодного натяку на іронію.

Цього разу Себастьян нарешті дозволив собі посміхнутися.

4

Коли Гаррі вчетверте відредагував незвичайні мемуари Анатолія Бабакова про сталінську Росію, він забажав потрапити на перший же доступний рейс до Нью-Йорка, щоб передати рукопис «Дядька Джо» Гарольду Гінзбурґу, своєму видавцю. Але було щось важливіше, що завадило йому летіти. Подія, яку він не мав наміру пропустити за жодних обставин. Сімдесятиріччя своєї неньки.

Мейзі жила в котеджі в Садибі після смерті свого другого чоловіка, який помер три роки тому. Вона продовжувала брати активну участь у кількох місцевих доброчинних організаціях і хоча рідко пропускала свої три милі щоденного моціону, зараз ця прогулянка забирала в неї вже більше години. Гаррі ніколи не зможе забути особистих жертв, на які пішла його мати, аби він зміг виграти хорову стипендію школи Святого Беди, а разом із нею й шанс спілкуватися з будь-ким, незалежно від їхнього походження, зокрема й з його найкращим приятелем Джайлзом Беррінґтоном.

Гаррі та Джайлз познайомилися у цій школі понад сорок років тому, і здавалося малоймовірним, що вони заприятелюють. Один народився на глухій портовій вуличці, другий – у приватній палаті Бристольського королівського шпиталю. Один стипендіат, другий – спортсмен. Один сором’язливий, другий – екстраверт. І, природно, ніхто не міг передбачити, що Гаррі закохається в сестру Джайлза, за винятком самої Емми, яка стверджувала, що спланувала все це одразу ж після того, як вони вперше зустрілися на святкуванні дванадцятого дня народження Джайлза.

Усе, що Гаррі міг пригадати з їх першої зустрічі, це худенька маленька дівчинка, яка сиділа біля вікна з опущеною головою, зосередившись на читанні книжки. Він запам’ятав книгу, але не дівчинку.

За сім років Гаррі познайомився з юнкою, коли його гімназія об’єдналася зі школою «Червоних дів» для спільної шкільної постановки «Ромео та Джульєтти». Елізабет Беррінґтон, мати Емми, тоді помітила, як вони віддано трималися за руки після того, як зійшли зі сцени.

Коли опустилася завіса, Гаррі зізнався матері, що закохався в Емму і хотів би побратися з нею. Шоком стало те, що Мейзі, здавалося, не зраділа цій перспективі. Батько Емми, сер Г’юґо Беррінґтон, навіть не намагався приховати своїх почуттів, хоча його дружина не могла собі пояснити, чому він так рішуче виступав проти цього шлюбу. Звісно, він не міг бути аж таким снобом? Але, незважаючи на сумніви обох батьків, Гаррі з Еммою заручилися безпосередньо перед тим, як вступили до Оксфорда. Обоє незаймані, вони віддалися одне одному лише за кілька тижнів до свого весілля.

Але весільна церемонія закінчилася сльозами, адже коли священник промовив: «Якщо хтось може вказати якусь вагому причину, чому вони не можуть законно бути разом, нехай скаже негайно або замовкне навіки», Старий Джек, наставник Гаррі та старший товариш, не зміг змиритися і повідомив, що знає таку причину.

Коли Гаррі дізнався правду про те, ким може бути його батько, він був такий збентежений, що негайно покинув Оксфорд і вступив до торгового флоту, навіть не підозрюючи, що Емма вагітна, або що, коли перетинатиме Атлантику, Англія оголосить війну Німеччині.

Опинившись в Америці, Гаррі потрапив за ґрати за вбивство, якого він не скоював. Його звільнили з в’язниці, щоб відправити на фронт, де він підірвався на німецькій міні. Й коли він нарешті повернувся до Англії, щоб возз’єднатися з Еммою, лише тоді виявив, що у нього є трирічний син Себастьян. І минуло ще два роки, перш ніж вищий суд зміг вирішити, що сер Г’юґо Беррінґтон не є батьком Гаррі, але, незважаючи на це рішення, і він, і Емма усвідомлювали, що законність їхнього шлюбу можна оскаржити у ще вищому суді.

Гаррі з Еммою