– Я все ще не впевнений щодо цієї угоди, – зізнався Себастьян. – Все якось занадто просто. Не забувайте, що якби Меллор проковтнув цвях, то витягнув би коркотяг.

– Тоді, можливо, нам варто відмовитися від цієї угоди, – запропонував Арнольд.

– І дозволити Слоуну продовжувати зловживати своїм становищем, водночас багатіючи щохвилини? – нагадав їм Себастьян.

– Слушний аргумент, – зауважив Хакім. – І хоча я ніколи не вважав себе мстивим чоловіком, мені було б приємно бачити, як Слоун нарешті зазнає краху. Але, можливо, ми із Себом сприймаємо це занадто особисто і маємо просто поглянути на цю угоду по суті. Яка ваша думка, Арнольде?

– Немає сумнівів, що за звичних обставин це було б вигідною угодою для банку, але після вашого минулого досвіду контактів із Меллором, можливо, було б розумно, якби я повідомив Комітет із етики Банку Англії, що ми розглядаємо можливість укласти ділову операцію з кимось, хто перебуває у в’язниці. Якщо вони не заперечуватимуть, то чом би нам і не погодитися?

– Це, безумовно, найкраще рішення, – визнав Хакім. – Чому б вам не зробити цього, Арнольде, і не повідомити мені про результат?

– І мені не треба вам нагадувати, – додав Себастьян, – що Меллор телефонуватиме мені о десятій ранку в п’ятницю.

– Треба переконатися, що він телефонуватиме не за наш кошт, – зауважив Хакім.

* * *

Вони вдвох сиділи відокремлено в кінці бару, щоб бути певними, що їх ніхто не чує.

– Коли замислюся, – сказав Ноулс, – то дивуюся, як ви стали директором туристичної компанії. Зрештою, я ніколи не чув, щоб ви десь відпочивали.

– Мені байдужі іноземці, – пояснив Слоун. – Їм не можна вірити.

Бармен наповнив склянку джином.

– Але у будь-якому разі я не прагну плавати і лежати на пляжі засмагаючи – це не мій тип розваг. Вважаю за краще залишатися в Англії та насолоджуватися кількома днями полювання або самостійно вештатися пагорбами. І майте на увазі, не думаю, що буду займатися туристичним бізнесом довго.

– Є щось, про що я мав би знати?

– У мене була одна-дві пропозиції щодо «Меллор тревел», які дозволили б нам обом вийти на пенсію.

– Але Меллору все ще належить п’ятдесят один відсоток компанії, тому він у кінцевому підсумку стане й головним бенефіціаром.

– Я не планував продавати компанію, – заперечив Слоун, – лише її активи. Позбуватися активів – це нова гра в Сіті, і до того часу, як Меллор допетрає, що ми задумали, у нього взагалі не залишиться компанії, лише її оболонка.

– А коли він вийде з в’язниці…

– Мене вже там давно не буде, я житиму в місці, де немає договору про екстрадицію з Великою Британією.

– А як щодо мене? Я ж залишуся в банку.

– Ні-ні! До того часу ви вийдете зі складу ради директорів на знак протесту. Але не раніше, ніж на ваш рахунок у швейцарському банку впаде велика сума грошей.

– Скільки часу вам знадобиться, щоб закрити угоду?

– Я не поспішаю. Наш заочний керівник в осяжному майбутньому нікуди не подінеться, а до цього часу наш пенсійний план вже буде реалізовано.

– Ширяться чутки, що «Томас Кук і Ко» зацікавлені купити нашу компанію.

– Цього не станеться, поки я голова правління, – запевнив Слоун.

* * *

– На першій лінії пан Меллор, – повідомила Рейчел, усвідомлюючи, що вона перериває ранкову зустріч Себастьяна з директором валютного департаменту банку.

Себ зиркнув на годинник. Десята нуль-нуль.

– Ви не проти, якщо я відповім? – промовив він, беручи слухавку.

– Не заперечую, – відгукнувся Віктор Кауфман, добре знаючи, хто зараз на іншому кінці дроту.

– З’єднайте із ним, Рейчел. Доброго ранку, пане Меллор, це Себастьян Кліфтон.

– Ви вже вирішили, пане Кліфтон?

– Атож, вирішив і можу вас запевнити, що «Фартинґс» дуже серйозно поставився до вашої пропозиції. Однак після довгих роздумів рада директорів вирішила, що це не той тип бізнесу, яким бажає займатися банк, і тому…

Лінія стихла.

12

Десмонд Меллор годинами лежав на тонкому матраці з кінського волосу, поклавши голову на тверду, як камінь, подушку. Він утупився в стелю, намагаючись збагнути, що йому робити зараз, коли Кліфтон відхилив його пропозицію. Думка про те, що Едріен Слоун його одурив, водночас знищивши його компанію, робила в’язня параноїком.

Раптом двері камери відчинилися, і черговий офіцер гукнув, хоча й перебував лише за кілька метрів:

– Прогулянка!

Щодня по обіді бранців випускали з камер на годину і дозволяли їм гуляти на подвір’ї, тренуватися й теревенити зі своїми товаришами по нещастю, щоб ті могли обміркувати свій наступний злочин до того, як їх звільнять.

Меллор зазвичай шукав компанії тих, хто сидів уперше і не мав наміру повертатися до злочинного життя. Його потішило, що він буквально наткнувся на прогулянці на свого першого випускника Ітона (марихуана) і випускника Кембриджа (шахрайство). Але не сьогодні. Він уже вирішив, з ким йому потрібно перебалакати приватно.

Меллор обійшов подвір’я двічі, перш ніж помітив Неша, який ступав самотньо за кілька кроків попереду. Не так багато в’язнів хотіли провести цілу годину в компанії найманого вбивці, котрий, здавалося, провів у в’язниці все своє життя, і його не хвилювало, якщо проведе кілька днів у карцері за напад на одного з бранців, який його роздратував. Останньою його жертвою став кухар, котрий не насипав Нешу додаткової порції смаженої картоплі й отримав за це обпечену руку.

Меллор ще раз повторив про себе добре підготовлений текст, перш ніж нарешті наздогнати Неша, хоча просте привітання «Відвали!» мало не змусило його знову замислитися. Якби Меллор не був у відчаї, він швидко пішов би собі далі.

– Мені потрібна порада.

– То знайди собі адвоката.

– Адвокат не порадить у моїй справі, – сказав Меллор.

Неш уважніше поглянув на нього:

– Краще, щоб це не був якийсь підступ, бо якщо ти якийсь бісів сексот, то проведеш решту терміну у тюремній лікарні. Я чітко дав зрозуміти?

– Цілком, – підтвердив Меллор, раптом второпавши значення словосполучення «жорсткий чоловік», але вже було запізно відступати.

– Гіпотетично… – почав Меллор.

– Що це за лайно?

– Скільки платять найманим убивцям?

– Якщо ти поліційна шмата, – сказав Неш, – порішу тебе задурно.

– Я бізнесмен, – випалив Меллор.

Хоча його серце все ще калатало, як шалене, він уже не відчував страху.

– І мені потрібні послуги професіонала.

Неш обернувся до нього:

– Залежить від того, якої саме послуги ти шукаєш. Як і в будь-якому добре керованому бізнесі, наші ціни гнучкі та конкурентоспроможні, – додав він із тонкою посмішкою і показав три зуби. – Якщо треба просто когось налякати – зламана рука, зламана нога – це коштуватиме вам тисячу. Кілька тисяч – якщо він має зв’язки, і ще набагато більше – якщо має охоронців.

– У нього немає ніяких вартих уваги зв’язків і захисту

також.

– Це полегшує ситуацію. То що тобі треба?

– Я хочу, щоб декому скрутили в’язи, – тихо промовив Меллор. Неш уперше виглядав зацікавленим. – Але ніхто не повинен вистежити мене як замовника.

– За кого ти мене маєш, клятий аматоре?

– Якщо ви такий професіонал, – зауважив Меллор, беручи ініціативу до своїх рук, – то як опинилися тут? – «Завжди давай відсіч хуліганові», навчав його старий, і тепер він вирішив з’ясувати, наскільки гарною була ця порада.

– Гаразд, гаразд, – замирився Неш. – Але це буде недешево. Вертухаї ніколи не зводять із мене своїх сраних очей. Вони читають мої листи, перш ніж я їх отримаю, і слухають мої телефонні дзвінки, – пробурчав він, – хоча я знаю, як це обійти. Тож мій єдиний шанс – влаштувати щось під час візиту до в’язниці. Але навіть тоді камери стеження наглядають за мною, і тепер у них є ще й довбаний експерт із читання по губах, котрий стежить за кожним моїм словом.

– То кажете, що це неможливо?

– Ні. Просто дорого. І це станеться не завтра вранці.

– І яка ціна?

– Десять тисяч аванс, ще десять – у день похорону.

Меллор був здивований, як дешево коштувало життя людини, хоча йому було байдуже думати про наслідки, якщо йому не вдасться здійснити другий платіж.

– Відвали, – твердо промовив Неш, – інакше вертухаї щось запідозрять. Якщо ти зашнуруєш черевики перед тим, як покинути подвір’я, я знатиму, що ти серйозно. Інакше не турбуй мене більше.

Меллор додав кроку й приєднався до кишенькового злодія, котрий міг зняти вашого годинника, а ви навіть не помітили б цього. Фокус за ґратами, а професія назовні. Джонні Пройдисвіт міг заробляти по сто тисяч на рік без оподаткування, і це рідко закінчувалося вироком довшим, ніж на шість місяців.

Пролунала сирена, щоб попередити в’язнів, що їм час повертатися до своїх камер. Меллор став на одне коліно і зав’язав шнурівки на черевику.

* * *

Леді Вірджинія ніколи не мала приємності навідуватися до в’язниці суворого режиму в «Белмарші». Вона так відрізнялася від спокійнішої атмосфери Форд-оупен, де в суботу вдень вони пили чай та їли печиво. Але позаяк Меллору висунули інше, серйозніше звинувачення, його перевели зі «Саду Англії» у «Пекельне болото», де сиділи лише рецидивісти.

Особливо їй не подобалося, коли шукали наркотики в місцях, які б ніколи не спали їй на гадку, і чекати, поки відчинять або зачинять ворота, перш ніж дозволять їй просунутися іще на кілька ярдів. І галас був невпинний, ніби одночасно давали концерт із пів дюжини рок-гуртів. Коли ж її нарешті завели до великої кімнати з білими стінами та без вікон, вона підвела очі й побачила, як із кругового балкона над ними кілька офіцерів оглядали відвідувачів, тоді як камери стеження ніколи не припиняли свій рух. Але найгірше те, що їй доводилося отиратися навіть не серед робітничого класу, а серед кримінальних братчиків.

Однак можливість заробити трохи зайвої готівки, безумовно, допомогла полегшити приниження, хоча навіть це не змогло б зарадити в її останній проблемі.

Того ранку Вірджинія отримала ретельно сформульованого листа від старшого партнера Ґудмена Дерріка. Той ввічливо, але рішуче просив повернути упродовж тридцяти днів близько двох мільйонів фунтів стерлінґів, отриманих за фальшивими вимогами, інакше йому не залишиться іншого виходу, як звернутися до суду від імені свого клієнта.

У Вірджинії не було навіть двох тисяч фунтів, не кажучи вже про два мільйони. Вона негайно ж зателефонувала своєму адвокату й попросила його домовитися про зустріч із сером Едвардом Мейкпісом – у сподіванні, що йому вдасться знайти якесь рішення. Аристократка не була оптимісткою. Можливо, настав час нарешті прийняти запрошення далекого кузена відвідати його ранчо в Арґентині. Він регулярно нагадував їй про свою пропозицію під час щорічного візиту до Коудрей-парку в супроводі табуна коней для гри поло та зграйки вродливих молодиків. І ті, й інші змінювалися з кожним його візитом. Лише одне могло бути гіршим, ніж провести кілька років на ранчо в Арґентині, – провести кілька років у такому місці, як це.

Вірджинія припаркувала свого «морріс-мінора» між «роллс-ройсом» та «остіном A40», перш ніж підійти до стійки реєстрації.

* * *

Меллор сидів сам-один у кімнаті для відвідин, коштовні хвилини танули, а Вірджинії все не було. Вона зроду не з’являлася вчасно, але оскільки інших відвідувачів у нього не було, то й не міг скаржитися.

Він озирнувся по кімнаті, зупинивши погляд на Неші, який сидів навпроти фарбованої білявки, котра наклала густий шар червоної помади на вуста, була одягнена в білу блузку без бюстгальтера та чорну шкіряну міні-спідницю. Це було ознакою того, у якому відчаї був Меллор, задивившись на неї.

Він уважно спостерігав за ними, як і кілька офіцерів із балкона нагорі. Вони, здавалося, не розмовляли між собою, але потім здогадався, що лише тому, що їхні губи не ворушяться, це не означає, що вони не спілкуються. Більшість людей могли б вирішити, що вони чоловік і дружина, та позаяк Неш був геєм, це могло бути лише бізнесом. І Меллор знав, чию справу вони обговорювали.

Він підвів погляд, коли Вірджинія з’явилася за його столиком, тримаючи в руках горнятко чаю та шоколадний батончик. Він згадав, що Себастьян Кліфтон купив йому два батончики.

– Є якісь новини про дату вашого суду? – запитала Вірджинія, займаючи місце навпроти в’язня.

– Я уклав угоду, – повідомив Меллор. – Погодився визнати свою провину за меншим звинуваченням в обмін на коротший термін – іще чотири роки, загалом шість. За гарної поведінки зможу вийти за три.

– Не так і довго, – промовила Вірджинія, намагаючись надати своїм словам оптимізму.

– Достатньо довго, щоб Слоун знекровив мою компанію. Коли я вийду, у мене не залишиться нічого, окрім вивіски над вхідними дверима.

– Чи можу я чимось допомогти?

– Можете, саме тому я і хотів зустрітися. Мені потрібно десь дістати десять тисяч фунтів – якнайшвидше. Заповіт моєї матері нарешті вступив у силу, і хоча вона залишила все мені, у неї була тільки одна річ, котра мала якусь цінність, – маєток у Селфорді. Місцевий агент із нерухомості встиг продати його за дванадцять тисяч, і я доручив їм виписати чек на ваше ім’я. Мені потрібно, щоб хтось забрав гроші якнайшвидше.

– Я поїду до Селфорда у вівторок, – пообіцяла Вірджинія, оскільки в понеділок вона мала одну важливішу зустріч. – І що ви хочете, щоб я зробила з грішми?

Меллор зачекав, поки його омине камера, перш ніж озватися знову:

– Мені потрібно, щоб ви передали десять тисяч готівкою одному комерційному партнерові. Решта залишиться вам.

– Як я його впізнаю?

– Її, – виправив Меллор. – Погляньте ліворуч від мене, і ви побачите білявку, яка розмовляє з хлопцем, схожим на боксера, котрий виступає у важкій вазі.

Вірджинія зиркнула праворуч і не могла пропустити двох персонажів, які виглядали так, ніби могли бути статистами у «Свіні»^[10].

– Бачите її?

Вірджинія ствердно кивнула.

– Ви зустрінетеся з нею в Музеї науки. Вона чекатиме біля Ракети Стівенсона на першому поверсі.

– Щойно я їх отримаю, зателефоную вам і повідомлю деталі.

Це мав бути перший візит Вірджинії до Музею науки.

13

– Дозвольте розпочати, леді Вірджиніє, з нагадування, що стосунки між адвокатом і його клієнтом є конфіденційними, тому все, що ви мені скажете стосовно цієї справи, не може й ніколи не вийде за межі цієї кімнати. Однак не менш важливо, – продовжив сер Едвард Мейкпіс, – наголосити, що якщо ви не повністю відверті зі мною, я не зможу дати вам найкращу пораду.