– Пригадую, коли ти востаннє таке обіцяв, то замість цього полетів в іншу країну. Але принаймні тоді це було задля того, щоб підтримати невинну людину, а не шахрая.

– Десмонда Меллора можна навідувати лише в суботу з другої до третьої години дня, тож у мене не було великого вибору.

– Ти міг би його послати.

– Обіцяю, що повернуся до п’ятої. Ну, не пізніше шостої. А позаяк у тебе день народження, можеш обрати ресторан.

– А тим часом доведеться няньчити Джейка, а коли повернеться мама, пояснити їй, куди ти подівся. Я можу вигадати й кращі способи, як провести свій день народження.

– Я тобі все відшкодую, – запевнив Себастьян. – Обіцяю.

– Тільки не забувай, татку, що він шахрай.

* * *

Коли Себастьян пробирався крізь затори того пізнього ранку, намагаючись виїхати з Лондона, він навіть подумати не міг, наскільки його донька мала рацію. Чудово розуміючи, що це могла бути цілком марна подорож, він узагалі не бажав мати нічого спільного із цим чоловіком.

Краще було взяти Джессіку пообідати у «Понте Веччьо», щоб відсвяткувати її шістнадцятий день народження, ніж їхати до в’язниці в Кенті, аби відвідати людину, яку він зневажав. Але Себастьян знав: якщо не дізнається, чому Десмонд Меллор хоче настільки терміново його бачити, він збожеволіє від цікавості. Безперечним було лише одне: Джессіка вимагатиме детального звіту, чому цей клятий чоловік прагнув зустрічі з ним.

Зважаючи на дорожні вказівники, до Форд-оупен лишилося їхати близько десяти миль. Ніде не згадували слово «в’язниця», бо це б образило місцевих жителів. Біля шлагбаума з маленької будки вийшов черговий офіцер і запитав у Себастьяна ім’я. Відтак поставив галочку навпроти прізвища «Кліфтон» у планшеті, підняв шлагбаум, і його скерували в бік ділянки безплідної землі, яка по суботах виконувала роль автостоянки.

Припаркувавши машину, Себ зайшов у приймальне відділення, де вже інший офіцер запитав його ім’я. Але цього разу його попросили показати ще й якийсь документ. Відвідувач простягнув своє водійське посвідчення – ще одна галочка в іншому планшеті, – а тоді йому наказали покласти в шафку всі свої цінні речі, зокрема, й гаманець, годинник, обручку та трохи готівки. Черговий твердо нагадав, що за жодних обставин не можна брати на зустріч з ув’язненим гроші. Він вказав на прикріплене до стіни повідомлення, яке застерігало відвідувачів, що передавання грошей будь-кому у в’язниці може закінчитися шестимісячним терміном за ґратами.

– Даруйте за запитання, сер, – сказав офіцер, – ви вперше відвідуєте в’язницю?

– Ні, не вперше, – заперечив Себастьян.

– Тоді ви, мабуть, знаєте про купони, якщо ваш приятель захоче горнятко чаю або канапки.

«Він мені не приятель», – хотів сказати Себастьян, передаючи банкноту в один фунт для обміну на десять купонів.

– Ми повернемо різницю, коли ви повернетесь.

Себ подякував, замкнув дверцята шафки й поклав до кишені ключ разом із купонами. Коли ж увійшов до зали очікувань, інший офіцер вручив йому невеликий жетон із викарбуваним на ньому номером вісімнадцять.

– Зачекайте, поки не оголосять ваш номер, – пояснив

офіцер.

Себастьян сидів на пластиковому ослінчику в кімнаті, заповненій людьми, котрі виглядали так, ніби це лише частина їхнього повсякденного життя. Він озирався навколо, щоб поглянути на дружин, подруг, батьків і навіть маленьких дітей, які бавилися у куточку, й у всіх не було нічого спільного, окрім того, що їхнього родича, товариша чи коханого замкнули у буцегарні. Себ підозрював, що він єдиний, хто відвідує людину, яка йому зовсім не до вподоби.

– Номери від одного до п’яти! – пролунав голос із динаміка.

Кілька відвідувачів схопилися й поквапилися з кімнати, явно не бажаючи гаяти жодної хвилини відведеної їм години. Один із них залишив примірник «Дейлі мейл», і Себ погортав часопис, аби хоч якось скрасити час. Нескінченні світлини принца Чарльза та леді Діани Спенсер, які базікали на садовій вечірці у Норфолку; Діана виглядала надзвичайно щасливою, тоді як принц виглядав так, ніби відкривав електростанцію.

– Номери від шести до десяти! – прогримів динамік, й інша зграйка відвідувачів швидко подалася на вихід.

Себ перегорнув сторінку. Марґарет Тетчер обіцяла закон для боротьби з дикими котами. Майкл Фут охарактеризував ці заходи як драконівські й проголосив свою політику роботою для своїх, а не для чужих.

– Номери з одинадцяти до п’ятнадцяти.

Себастьян поглянув на годинник на стіні: чотирнадцята дванадцять. За такої швидкості йому може пощастити поспілкуватися з Меллором не довше сорока хвилин, хоча він й підозрював, що бранець добре підготується і не буде надаремно гаяти час. Відвідувач підійшов до задньої стіни приміщення, щоб побачити стару фотографію, на якій Мухаммед Алі вказував пальцем на репортера зі словами: «Його п’ястук не може втрапити у те, чого не бачать його очі». Себ зацікавився, хто ж вигадав такі блискучі рядки. Може, й сам колишній чемпіон?

– Номери із шістнадцятого по двадцятий!

Себ повільно підвівся й приєднався до гурту з десятка відвідувачів, які попрямували за офіцером до надр в’язниці. Перед тим як дозволити зайти до зали для відвідин, їх зупинили й обшукали.

Себастьян опинився у великому квадратному приміщенні з десятками маленьких столиків, кожен з яких був оточений чотирма кріслами – одним червоним і трьома синіми. Він окинув поглядом кімнату, але не помітив Меллора, доки той не підняв руку. Меллор так погладшав, що Себастьян заледве його впізнав. Іще до того як Себ сів, Меллор махнув рукою в бік кафетерію в іншому кінці кімнати й попросив:

– Чи не могли б ви принести мені горнятко чаю та батончик «КітКат»?

Себ став у невелику чергу біля стійки, де обміняв більшість своїх купонів на два горнятка чаю та два «КітКати». Повернувшись до столика, він поставив одне горнятко та поклав обидва батончики перед своїм давнім супротивником.

– Отже, чому ви хотіли зі мною зустрітися? – поцікавився Себастьян без будь-яких світських балачок.

– Це довга історія, але не думаю, що вона вас здивує.

Меллор зробив ковток чаю і розгорнув обгортку «КітКата»:

– Після того як поліція з’ясувала, що ми зі Слоуном відповідальні за арешт вашого приятеля Хакіма Бішари, Слоун виступив на боці Корони й усе спихнув на мене. Мене засудили до двох років за ґратами за перекручення судочинства, тоді як його звільнили від покарання. Ніби було недостатньо того, що я опинився в буцегарні, йому ще й вдалося взяти під свій контроль «Меллор тревел». Та ще й стверджувати, що він єдиний, хто може врятувати компанію, поки її голова перебуватиме у в’язниці, й акціонери на це купилися.

– Але як мажоритарний акціонер ви все одно мали б зберегти загальний контроль?

– Не в акціонерній компанії, як ви вже могли дізнатися, коли Бішара потрапив під підозру. Вони навіть не надсилають мені протоколів засідань ради директорів. Але Слоун не усвідомлює, що у мене є дехто всередині, хто добре інформує мене про стан справ.

– Джим Ноулс?

– Ні. Цей мерзотник мене зрадив, як тільки мене заарештували, і навіть запропонував обрати Слоуна керівником фірми. За це Ноулс став його заступником із підвищеною зарплатнею.

– Маленька затишна домовленість, – кивнув Себастьян. – Але ж ви, мабуть, звернулися до юристів.

– Звернувся. Але вони були достатньо обережні, щоб не порушити закон, тому я небагато міг із цим вдіяти. Але ви можете.

Себ відпив чаю, поки Меллор розгортав другий «КітКат»:

– Що ви маєте на увазі?

– Як ви й сказали, пане Кліфтон, я і досі мажоритарний акціонер «Меллор тревел», але підозрюю, що до мого виходу на волю ці акції не будуть вартими паперу, на якому вони надруковані. Але якби я продав їх вам за один фунт…

– У чому зиск?

– Немає зиску, хоча й у нас були свої розбіжності в минулому. Моєю єдиною метою є помста: я хочу викинути Едріена Слоуна та Джима Ноулса з правління та з компанії, щоб вони отримали належне, і не можу вигадати нікого, хто виконав би цю роботу краще за вас.

– А що ви сподіваєтесь отримати навзаєм?

Себастьян зробив паузу і, споглядаючи Меллору просто в вічі, додав:

– Коли ви вдихнете повітря свободи?

Пролунала сирена, попереджаючи, що їм лишилося усього десять хвилин.

– Це може статися нескоро, – зітхнув Меллор, переламуючи навпіл шоколадний батончик. – Зараз мені мають пред’явити нове звинувачення, про яке ви навіть не підозрюєте.

Себастьян вирішив не тиснути на нього. Час минав, й у нього лишалося іще кілька запитань, які вимагали відповідей, перш ніж він міг би розглянути пропозицію Меллора.

– Але, зрештою, ви ж виберетеся.

– І коли я це зроблю, то буду очікувати, що мій п’ятдесят один відсоток акцій «Меллор тревел» мені повернуть у повному обсязі, також за один фунт.

– Тоді навіщо це «Фартинґсу»?

– Ви самі зможете призначити голову правління й керувати компанією. «Фартинґс» також зможе отримувати винагороду за обслуговування, одержуючи при цьому двадцять відсотків річного прибутку «Меллор тревел», що, на мою думку, більш ніж справедливо, і ви погодитеся з цим. Ви також отримаєте додаткове задоволення, коли вдруге приберете Едріена Слоуна з посади. Все, що я проситиму за це, – отримувати копію протоколу кожного засідання правління й зустрічатися з вами раз на квартал.

Сирена пролунала вдруге. П’ять хвилин.

– Я маю подумати, а коли вирішу, зателефоную вам.

– Ви не зможете мені зателефонувати, пане Кліфтон. В’язні не мають права приймати вхідні дзвінки. Я зателефоную вам у банк наступної п’ятниці о десятій ранку, що дасть вам більш ніж достатньо часу, аби прийняти рішення.

Сирена пролунала втретє.

* * *

Джессіка зиркнула на годинник, коли Себастьян зайшов у передпокій і повісив плащ на вішак.

– Ти таки зумів встигнути вчасно, – промовила вона й неохоче поцілувала батька в щоку.

Себастьян посміхнувся:

– Тож де ти хочеш повечеряти, юна леді?

– У барі Гаррі.

– У Лондоні чи Венеції? – запитав він, коли вони заходили до вітальні.

– Цього разу в Лондоні.

– Не думаю, що зможу отримати столик за такий короткий термін.

– Я вже забронювала.

– Звісно, хто б сумнівався. Є іще щось, про що я мав би знати? – поцікавився Себ, наливаючи собі нерозбавленого віскі.

– Це не те, що ти маєш знати, – шпетила Джессіка, – це те, що ти забув.

– Ні в якому разі.

Немов фокусник, Себастьян витягнув подарунок із внутрішньої кишені піджака.

– Це те, що я думаю? – запитала Джессіка й уперше посміхнулася.

– Звісно, це те, про що ти натякала упродовж останніх кількох тижнів.

Джессіка обійняла батька.

– Дякую, татку, – сказала вона, зриваючи обгортковий папір і відкриваючи маленьке тонке пуделко.

– Мені пробачили? – поцікавився Себастьян, коли Джессіка застібала годинник «Варгол свотч» на своєму зап’ястку.

– Тільки якщо ти не забув про подарунок для мами.

– Але ж сьогодні не її день народження, – заперечив Себастьян. – Залишилося іще майже два місяці.

– Я це знаю, тату, але завтра у вас річниця шлюбу, – це на той випадок, якщо ти забув.

– Рятуйте! Я й справді забув.

– Але, на щастя, не забула я, – Джессіка вказало на красиво загорнуте пуделко з прикріпленою карткою на столі.

– І що всередині?

– Пара взуття від «Рейна», яке мама запримітила на Кінґс-роуд минулого тижня, але вважала, що воно надто дороге. Усе, що тобі лишилося зробити, це підписати картку.

Вони почули, як відчиняються вхідні двері, і Себастьян хутко написав на картці: «Це був незабутній рік. Кохаю, Себ».

– Як ти змогла за нього заплатити? – прошепотів він, кладучи авторучку назад до кишені.

– Твоєю кредитною карткою, певна річ.

– Боже, допоможи твоєму чоловікові! – промовив Себастьян, коли до кімнати зайшла Саманта.

– Поглянь, що татко подарував мені на день народження! – похизувалася Джессіка, демонструючи свою руку.

– Який чудовий дарунок, – похвалила Саманта, милуючись годинником із зображенням «Супу Кемпбелла»^[9] на циферблаті.

– Я щось і для тебе маю, кохана, – мовив Себастьян, беручи пуделко зі столу і сподіваючись, що чорнило вже висохло. – З ювілеєм! – додав він, перш ніж підхопити дружину на руки.

Саманта поглянула через плече чоловіка й підморгнула доньці.

* * *

Арнольд Гардкасл приєднався до Хакіма та Себастьяна в кабінеті голови правління уже втретє за цей тиждень.

– У вас було достатньо часу, щоб розглянути пропозицію Меллора? – поцікавився Хакім, коли юридичний радник банку сів навпроти них.

– Безперечно, – підтвердив Арнольд, – і, без сумніву, це справедлива пропозиція, але маю запитати, чому Меллор вибрав для передачі компанії вас серед усіх інших людей?

– Бо він ненавидить Едріена Слоуна навіть більше, ніж нас? – запропонував версію Себ. – І не забувайте, що Слоун відповідальний за те, що йому не вдалося захопити наш банк.

– У Сіті є й інші банки, – зауважив Арнольд.

– Але ніхто не знає, як він працює, так само добре, як Слоун, – відповів Хакім. – Ви спілкувалися з адвокатами Меллора, щоб з’ясувати, чи вважають вони цю угоду реальною?

– Цілком реальною, – підтвердив Арнольд. – Хоча і їхній старший партнер зізнався, що був здивований так само, як і ми. Гадаю, що він найкраще це підсумував, коли припустив, що це може бути справа рук диявола, з яким ви знаєтесь.

– А коли Меллора випустять? – поцікавився Себастьян.

– Ще нескоро, – сказав Арнольд, – адже йому висувають додаткові звинувачення.

– Нові звинувачення? – здивувався Хакім.

– Операції з фальшивими грішми. А також шахрайство.

– Не можу повірити, що Меллор вчинив би щось таке дурне, особливо коли він уже був під вартою.

– Якщо ви замкнені в тюремній камері цілими днями, – зауважив Арнольд, – підозрюю, що ваш розум може затьмаритися, особливо якщо у вас на гадці лише думка про те, як порахуватися з тими, хто відповідальний за ваше перебування за ґратами.

– Маю визнати слушність цього зауваження, – погодився Хакім, – бо якби ви двоє не наглядали за мною, коли я перебував у в’язниці, лише Бог знає, до чого я міг би там додуматися.

...

9 10 11

Премиум

(1 оценка)