Цитаты из книги «На межі самотності»

Не страшно, якщо я помру молодою, бо я все одно можу сказати: я жила.

Пам’ять – терплячий садівник, і дрібна насінинка, яку я того вечора в інтернаті вклав до своєї голови, протягом років розрослася пишним спогадом.

Ми з самого народження ніби на «Титаніку», – брат хитає головою, такі промови змушують його ніяковіти. – Що я хочу сказати: ми йдемо на дно, нам не судилося вижити, це вирішена справа. Ніхто не може цього змінити. Але ми самі обираємо – бігати з панічними криками по палубі чи бути як музиканти, котрі мужньо і з гідністю все грають і грають, хоча кор

Спогади, останній прихисток померлих.

А що, коли часу не існує? А що, коли все, що ми переживаємо, вічне і не час проходить повз нас, а ми повз пережите? Я часто себе про це питаю

дай людині рибу, і ти нагодуєш її на один день, навчи її ловити рибу, і вона буде нагодована все життя?

Життя – не гра з нульовою сумою. Воно ні перед ким не має зобов’язань, і в ньому трапляється те, що трапляється. Іноді події здаються нам справедливими, і ми вбачаємо в них якийсь смисл, а іноді життя здається позбавленим справедливості, і нам доводиться в усьому сумніватись. Я зірвав маску з обличчя долі й побачив під нею лише випадковість

нього справи. Ми роздивляємося засіяне зірками небо. І в цю мить я чомусь почуваюся так затишно, що вперше сприймаю байдужість Усесвіту як щось втішне. Ліз натомість поглядає на мене збоку, і кутики її рота здіймаються в усмішці. – Що таке? – питаю я. Вона не відповідає. – Та кажи вже, в чому справа? Але Ліз мовчки повертається до будинку. Пізніше, коли всі інші вже сплять і я саме збираюся вирушити на свою нічну прогулянку до кафе, я помічаю Ліз на дивані у вітальні, в піжамі й з гітарою в руках. Вона не помічає мене і спочатку бринькає щось незрозуміле, але поволі починає награвати одну знайому мені з самого дитинства пісню. Я не