нього справи.
Ми роздивляємося засіяне зірками небо. І в цю мить я чомусь почуваюся так затишно, що вперше сприймаю байдужість Усесвіту як щось втішне.
Ліз натомість поглядає на мене збоку, і кутики її рота здіймаються в усмішці.
– Що таке? – питаю я.
Вона не відповідає.
– Та кажи вже, в чому справа?
Але Ліз мовчки повертається до будинку.
Пізніше, коли всі інші вже сплять і я саме збираюся вирушити на свою нічну прогулянку до кафе, я помічаю Ліз на дивані у вітальні, в піжамі й з гітарою в руках. Вона не помічає мене і спочатку бринькає щось незрозуміле, але поволі починає награвати одну знайому мені з самого дитинства пісню. Я не