Та це все нічого було боротися із цим болотом, озерами, із камінистим нерівним ґрунтом, із високими утішними горами… Ну, а як прийшлося боротися із голодом і з обезсиленням свого хвизичного органу, – це вже була тяжка річ! А особливо, як прийшлось боротися з несвідомістю людською! Бачте, річ така: ці люди не хотіли ізо мною погоджуватися, щоб розділити на кожний день порцію своєї їжі, бо я рахував, що може прийдеться і довше ходити. Вони ж не дивилися на це да їли скільки було охоти, бо важко було на собі нести усе. Коли ми промандрували уже так із декілька день і не бачили перед собою нічого, то мої люде почали робити революцію.

Так, що вже мені стало дуже тяжко. Уже у нас і хліба нема, уже у нас і сили нема… Тільки був у нас ще сахар. Та в додаток пішов дощ, та змив трохи сніг і якісь показалися на гілках чорні рясні ягоди, так ми їли їх. І тими ягодами та сахаром ішли ми п’ятеро суток. Скрізь ліс, не видно ні угору, ні убік, темно, як у ночі. Треба було на саме високе дерево вилізти, щоб подивитися, чи нема чого попереду нас, а тут уже і сили немає. От ми дійшлися до того, що уже треба було пропадати, бо уже троє суток жили ягодами та мохом. Вже з великою силою боролись ми з тамошньою природою. Зайшли так, що не знаємо куди. Гори перед нами, камінні руїни і страшні болота… І вже бачимо перед собою кінець життя свого…

Коли чуємо, собака загавкала. Ми і пішли на собачий крик. Ну якраз нам попалося тоді найгірше з тамошньою природою боротися. Ідемо по напрямку собачого крику і стало перед нами невгасиме болото, що нам треба було його перейти. От ми і почали плутатись там. Коли находимо праворуч невеличку річку, що бігла із скелястих гір по кам’янистому ґрунту, дуже бистро і шумно, метрів з 10 шириною. Найшли ми величезну ялину, котра була похила на річку, звалили її й вона перегородила річку, так, що ми перейшли ту річку. Пішли далі голодні, злі, обмочені і тільки пленталися. Не чути вже собачого крику. Я бачу, почалось незадоволення з мене моїх товаришів перебіжчиків, через те, що ніби то я завів їх. Вибачте, що я вам не розказав, що за люде ішли ізо мною, бо за перебування своє у С. К. Л. із ними мало був, то я й не знав, що воно за люде. Тимчасом, хоч би й знав то теж рішився б утікати, аби не бути у большовицькій каторжній роботі. Я думав, що ці люде в такім становищі при мандрівці, будуть терпеливими, як і я. Коли ж ні. Та й нема нічого дивного, бо я тільки при мандрівці взнав, хто вони є. Один був грабіжник із-за Байкалу, котрий нападав на кого йому попало і роздягав і роззував; через його руки багацько пішло на той світ людей. Другий був із Волинщини, теж такого самого погляду. Третій був трохи здержаніший, але все таки руку тяг за першими. Четвертий, хоч і був контрабандистом, але на погляд видавався чесним і релігійним, – польської нації. Цей мені усе розказав, бо він їх добре знав, сидячи разом з ними у Соловках. От мені із такими людьми й трудно було миритись, а ще до того й несвідомими.

Ідемо ми… Мені й кажуть: «Ну веди, до чого ти нас доведеш!» Ідемо далі мовчки… Коли якраз, на моє щастя ізнов собака гавкнула грубим голосом. Я і усі були із сили вже вибились через голод. А тут ще змінилась погода. Був раніше туман та сніг, а тепер став дощ. І бродимо ми серед ріжних рослин оббовтані, обмочені. Далі вже не можемо йти, а все таки плентаємось… Собака іще раз загавкала. Тут я бачу, що мої подорожні зраділи, не знають, що робити: той каже те, а той друге. Ну, а я їм відповідаю: «Давайте ізробім так, що хто з нас найсильніший, нехай вилазить на дерево, на найвище і побачить, що у нас єсть іспереду». Мені одказують: «Ти ж найсильніший, то і лізь!» Я подивився, покрутив головою. Хоч був я і самий старіший між ними, і найкраще умів по деревах лазити, але, біда, що не було сили. Зупинив я їх, а сам пішов шукати вигідного дерева. На моє щастя воно попалося. На високому місці стояла найвища сосна. На неї було дуже гарно лізти, бо суки були мало не від самої землі. Все таки я не міг до першого руками дістати. Тоді я гукнув одного із своїх подорожників і сказав, щоб він пригнувся. Він нахилився і я став на плечі. Потім він підвівся і я дістався на сучок сосни. Сосна була вишиною метрів з 20, так що, як я виліз на її вершок, то видавався за велетня, що панує над цілим лісом. Подивився я в одну сторону, подивився в другу, в усі краї, аж угледів я величезні озера, а з озер дим куриться. Побачив я ще й будинки. Тоді я озвався до своїх, щоб вони замітили в якому напрямку лежать озера й будинки (показав я їм рукою). Насилу ізліз додолу, бо вже зовсім стратив силу. Подорожники погодились, щоб я трохи одпочив і тут ми порадилися, що нам далі робити, бо ми не знали, що це тут за люде живуть.

Пішли ми далі, у тому напрямку, куди я їм показав. Доходимо до невеличкої річки, такої, що можна її переступити по камінні, і бачимо, лежить стежка, як гадюка покручена. Пішли по тій стежці… Було ще рано, ще сонце не зійшло, як нас довела стежка до тих будинків. Приходимо ближче, – чуємо людську мову і дитячий крик. Ну ми не знаємо, що це за сторона: чи совєтска, чи фінска. Ми зробили засаду, посідавши у лісі. Прислухаємося… По крику людей можна було догадатись, що там, трохи далі за цими будинками, живе якесь велике населення, бо чуть нам було багато людської мови і дитячого крику юрби. Нас це не задовольняло. Ми боялись попасти в руки будь кому. Вирішили ми оставатися на місці та придивляться, що тут єсть і хто в тому господарстві, що проти нас. І так ми рішили ждати до ночі і тоді зробити розвідку. Коли присмеркло добре, так, що не можна було узнати, як ми будемо по господарству ходити, то ми тоді вирушили. Господарство було складене так: стояло дві гарні жилі будівлі та дві гарні холодні будівлі. Лежав ожеред кулів соломи, сани, валялися бочки порожні, а між ними і повні, але не знаю з чим. Крім того, стояв оббитий дошками сарай, похожий на крамницю. У жилих будинках світилося і видно було, як люде поралися. Завдяки тому, що на господарстві не було собак, то ми могли поводитися, як дома.

Розрахували ми, що господарство це є базою постачання людей при розробках лісу, котрими керує ГПУ. В будівлі світилося. В хаті були: в одній кореєць із жінкою, а у другій ціла сім’я. Придивляємось, аж на ґанку біля хати стоїть діжка із водою, а там мокла риба. Був це для господаря нежданний день по видатку риби на їжу. Бо ми ту рибу забрали да без хліба, без нічого поїли і трохи підкрепилися. А там відірвали дошку у крамниці та й улізли до неї. Там було сало, консерви, хліб печений, сахар, кружки, кожухи, валянки, нові чашки та інша всячина. Ми собі взяли хліба, сала кіл з 5, консервів 30 штук, сахару, порожніх мішків на харчі, по чашці, бо в нас погані були. І більше нічого ми не взяли. Навантажились… Потім сіли під тим господарством та наїлися і пішли далі. Одійшли кілометрів з 5, наклали вогню і почали уже справлятся. Нагріли окропу, напилися чаю, наїлися і полягали та трохи одпочили. А потім ізнов у подорож. Ідемо, коли знов озеро. Дійшовши до того озера, ми побачили, що воно дуже велике. У нас були цвяхи, пилка, сокирка. Так ми нарізали сосон, ізробили собі плота, поробили весла, склали свої речі і поїхали собі на другу сторону озера. Переїхавши озеро і придержуючися свого напрямку, пішли ми далі. Проходили ми велетенськими лісами, горами, болотами та камінням. Після озера ми йшли ще два дні та й дійшли до якоїсь вузенької лінії. Пройшли ми по тій лінії до самого вечора. Дійшли до високої гори і стали там ночувати. Наклали собі гарного вогню, обсушилися і полягали спати під ялиною. Прокинулися уранці й напилися чаю, бо тоді у нас був чай, сахар і хліб. Після цього й кажуть товариші мені й тому поляку, котрий був на одно око сліпий і хвизично нездатний: «Давай із вами поділимося харчами і усими речами і ви куди хочете ідіть, а ми підемо окремо». Я відповів: «Хлопці, ще розрізняться дуже рано, іще у нас єсть трохи харчів, будемо собі шукати краю». «Шукайте ви собі, а ми собі», – відказали наші товариші. Таким робом вони відокремилися від нас. І пішли ми вже у двох шукати фінської границі… Ідем собі… Коли находим широку лінію і пішли ми по тій лінії. Вона, як нам здавалося, мала б іти на південний захід. Ідем собі один день. Ідем по горах, по кручах скалистих. Дійшли до високої гори, аж на тій горі лежить купа каміння і зроблена із чотирьох деривин вишка.

Це було на самій високій горі. От ми дійшли до тієї вишки і почали думати, що робити далі. Коли дивимось, – униз пішло узгірря і якась стежка. Так ми і пішли по тій стежці. Коли знову дійшли ми до лінії широкої. Тут вже від широкої лінії пішли перехресні лінії. Ми звернули на перехресну лінію, по над котрою угледіли високу із жерток ізроблену загородь, скрізь понад лінією. Ми думали, що це якийсь багатий господар з того краю живе. Ну ми помилились, бо, як пізніше взнали, це було загороджено понад границею, щоб фінські олені не переходили на совіцьку територію. Ідем ми півтора дні понад тією загородю і по тій лінії. І дійшли до високої гори. Побачили ми, що тут колись була величезна лісова пожежа. Отже літо вже мабуть бувало сухе, бо й каміння оброщого мохом вже не зустрічали і сосни всі були попідсмалюваними. Вже ми думали, що тут люде ходили та й зробили пожежу. Дуже нам тяжко було по руйнованому і голому камінні ходити… А тут іще і висока гора. Ми вийшли на ту гору і я, таки по старій привичці, виліз на сосну, щоб подивитися навколо. Не було нічого ізпереду, а тільки простяглась скільки видно та смуга, по котрій ми ішли. От ми почали через цю загородь перелазити та йти, як мені здавалось, по тих примітках, що я вже згадував раніше, на захід. Ідем далі; тут уже немає слідів пожежі, а каміння пообростало товстим пластом моху. Ідем по коліна загрузаючи у мох, плентаємося далі… Уже ми сходим із узгірря і йдемо попід схилом гори… А ліс із чистої ялини та такий густий, що світа в ньому не видно… А вже в нас ізнов харчів не стає. Тільки остається у нас три коробки консервів, сахару грудок з п’ять да окришки з нашого хліба, що ще у нас зоставався… Тут чуємо десь собака товстим голосом загавкала. Ми поставали і не віримо собі. Коли ізнов собачий крик. Ішли та й ішли. Той собачий крик повернувся і десь ізник, а тут нас ніч захопила. Остаємося ночувати. Наклали собі огоньку. Сокира наша вже затупилась і з топорища спадала. Мій товариш поляк ізмучений був і тієї хвилі упав і заснув як убитий. Я відійшов і сів дальше від огню, щоб мені не перечив огонь слухати, бо поліна горіли і лускали. Сидів я й сидів. Нічого не чути. Так і я теж пішов відпочити. Починався мороз. Я ліг спати під ялиною…

Переночували. Осталося у нас дві банки консервів і дві грудки сахару, бо ми увечері одну із’їли. Нагріли окропу, укинули туди консервів, розварили, розділили чашкою зварені консерви та й попоїли їх. Пішли ми далі в напрямку тієї сторони, де собака гавкала. Пройшли ми не багато. Тут уже не так було трудно іти. Хоч болото було, ну рівне. Вже показалися берези; обрадували вони нас, бо вони неначе давали нам знати, що тут недалеко живуть люде. От ми переходимо ті берези, коли чуємо собака ізнову гавка. Ми прямо й пішли на той голос. І знову ідемо, а крик собаки від нас віддаляється. Я й кажу товаришеві: «Це десь охотники пішли і ми їх не дожинемо». Потомилися. Осталася у нас тільки одна банка консервів. І їсти хочеться і ноги не несуть. Але ідем далі, а собака то гавка то перестає та все віддаляється від нас.

Я й кажу своєму товаришу: «Давай вилізім на гору, а я іще раз вилізу на дерево і подивлюся, чи не видно спереду нічого». Вилізли ми на гору і виліз я на деревину, ну вже не на високу, бо тут на горах вже не було високих дерев. Виліз, глянув уліво, глянув управо, коли дивлюсь, аж бачу велике озеро, а потім боці озера будинки стоять і бачу, що люде коло них ходять. Я сказав своєму сопутникові, що бачу будинки. Він радить мені злазити з дерева і хрестячись каже: «Слава Тобі Господи, що ми дійшли до людей!» Ну а що, як ми ще на совіцькій стороні? Але все таки вже нічого, бо тут, в цій глуші, можна зазимувати, а перезимувавши і далі рушити в дорогу. Ізліз я з тієї сосни, порвавши собі штани і піджак, бо то була молода і густа сосна. Оддихнув, бо був голодний і зтомлений. Потім встали і пішли шукати хат. Не так легко їх шукати, як сказати. Ідемо. Найшли якусь стежку і пішли по тій стежці, а стежка, як гадина, в’ється поміж каміннями. Доходимо до озера. Бачимо далеко по тій стороні озера будинки. Ми пішли понад озером по стежці. Натикаємось на собачий слід і якась видно людина пройшла у чоботях. По цьому сліду, який, як ми думали, зробив охотник з своєю собакою, ми дійшли до озера. Аж тут бачимо на березі озера стоїть човник із веслом і на тім боці видно будинків з 5 чи 6. От ми і сідаємо у човник. А стало холодно, – мороз… Приїздимо до тих хат. Входимо просто в одну хату… Здоровкаємось. Дивляться люде на нас, а ніхто нам нічого не відповідає. Я питаю: «Що це за сторона»? Вони мені відповідають: «Ей юммаре». Аж тепер, коли я побував у Фінляндії, то узнав, що то значить те «Ей юммаре». Воно значить: «Не розумію». Бачу, що обстановка у хаті не корельська: збруя на коня німецька, гарна, у хаті чисто, на стіні годинник висить, швейна машина стоїть і усякі необхідні господарські речі. Я тоді сам розрахував, що ми не в Росії, а у Фінляндії. Попросив я у господаря води. Був у мене кусочок мила і рушничок, то я і мій товариш умилися. Потім стали просити у них їсти, – вони не розуміють. Посходились всі люде того хутора та дивляться на нас. Коли один фін, поговоривши щось з другим, кличе нас до своєї хати. Прийшли ми до його. Дав він нам фінського хліба, що похожий був на пластинку з грамофона, так ми його у двох із’їли, запиваючи водою. А той господар запріг коня і одвіз нас може кілометрів із десять до охорони. От ми уходим у штаб охорони. Здоровкаємося. Вони нам відповідають не понятне. Вони нас не розуміють, а ми їх не розуміємо… Приводять вони мене до телефону, а у телефон обзивається до мене хтось по руські, але його вже можна було розібрати. Питає: «Хто ви такі?» Я кажу: «Перебіжчики». Далі, на запит, чи ми голодні, я відповів, що ми вже три дні нічого не їли. Тоді той невідомий чоловік позвав до телефону охоронника і щось з ним говорив. Зараз же після цього нам дали по стакану молока і нарізали тарілку оселедців. Ну я із’їв два куски, бо був голодний, а мій товариш поїв усю тарілку. Дали нам масла, чаю з хлібом і ми понаїдалися й понапивалися. Додаю, що охоронники фінські, – чисті, гарні і пристойні.

Оце така була моя подорож до Фінляндії із 23.ІХ 29 р. по 6.Х 29 р.