V

Вернувся Юра до ґражди діда, в якого був вихованцем і пильно заходився коло своєї роботи. Старий опікун таки доглянув душевну переміну, що наступила в Юри, чи то міркуючи з очей, що дивним вогнем вигравали, чи то з тихої задуми, що з неї не виринав молодик. З нескриваним подивом глядів старий дід на Юру, одного ж разу так відізвався до нього:

– Юро, дитино моя срібна та дорога, не можеш ти вже в мене сидіти як годованець, як мій прибраний син. До великих діл ти призначений, дивним вогнем горить твоє око. Вертайся назад до своєї хати і там очікуй своєї години.

Юра пробував переконувати опікуна, але це не вдалося йому. Сам відчував, що всі статки, які він досі стеріг і пильно-пильненько коло них ходив, якісь чужі йому стали. Заходячись коло роботи, що її все ж таки з рук не випускав, почував Юра нудьгу, яку розвівав самотою.

І стариня йому якась дальша стала. Він любив далі і діда, і бабу, але якось вже інакше.

«Чим же ж вони є для мене? – думає не раз молодик. – Такими самими гуцулами, як усі иньші, що я їх так дуже кохаю».

Чемність Юри старий розумів по-свому.

– Іди, Юро, про харч і майно не журися, їду будемо тобі посилати д’хаті, майно я вже тобі відказав. Наглядай лише час од часу за парубком і дівкою, щоб не пленталися поза себе.

VI

Юра вернувся до своєї власної хати і надходив деколи до опікуна, що, як виявилося, сам добре доглядав і парубка, і дівку так, що і маржина вчас була напоєна та видоєна, і сіна впорядку викошувані.

В короткому часі завважив Юра, що поведінка старого діда неначе б уділилася всім довколишнім сусідам, навіть і подальшим гуцулам. Щоправда, він не помагав їм, ніякого зілля їм не давав, все ж таки відчував, що держить гуцулів у своїх руках і може їх провадити.

Сам собі здивувався, як він міг вгамувати пізьму двох первих братів, яких бартки повисли над головами і врубувалися в тіло, мов у пень.

– Миром вам, браття, – поздоровив Юра озвірілих леґінів.

Піднесені топори застигли в повітрі, під темним оком Юри вчулися обидва винуваті. Розпалені бійкою лиця ще більше запашіли й обвинувачення поплили рікою.

Не вслухався Юра довго у те, що кидали на себе кревні верстаки.

– Над лісом вадитеся, бо кепсько вам записали у розписі. Та яке в тебе господарство, Петрику, таке і в тебе, Іванку. Розв’яжіть темний розпис та оба нарівні вживайте. Один більше від другого не врубає. А чи не шкода крови, що дармо зрошує трави? Заждіть, недалекий той час, коли і без ваших рук будуть її спускати, як воду з озера крізь отворену клязву^[20].

Гасли гніви, і Петро відізвався, відвертаючи очі під поглядом Юри:

– Правду Юра каже. Наші діди не вирубали і ми не зрубаємо ліса. Давай руку, Іванку!

– Поцілуймося, Петрику!

Кревняки стиснули один одному руки і розтиснули пізьму в серці, подякувавши Юрі, весело пішли додому. Юра подивився услід за помиреними і втішився своїм ділом. Почав рахувати свої роки: минуло вісімнадцять.

Довго провадив своїми очима Юра обох співаків, як вони скрилися за закрутом, обернувся і пішов плаєм догори. Нараз шибла йому думка в голові.

Як леґіні сходили мирно долів, дивно уложилися їх бартки, сперті на плечах. Нагадували таємничий згад одвірка його хати. Сторож Святої Ватри вияснював йому недавно, що цей знак приносить щастя і відзначує найсильніших мольфарів із стародавніх родів.

Пригадуючи собі уложення барток, яких вістря були звернуті у той самий бік, доповнював Юра вияснення старого діда.

Зломаний хрест – це знак спільної згоди. Від незапам’ятних часів доховався він у нас і щастя нам приносить, якщо вістря барток звернені у дружніх перегонах. Ломаний хрест – знак злагоди і війни.

Юра пустився бігцем за леґінями, що розкотистим співом єдналися з собою. Завернув обох до своєї хати і там, показуючи на таємничий знак і їх бартки, довго розказував їм про злагоду і пізьму, що єднає і розділює гуцульські роди.

Мовчки слухали леґіні слів, що розкривали їм таємниці стародавніх часів і стали невідлучними товаришами Юри.

VII

Гуцульщина живе по-свому. Твердо вкопалися гори в землю, і хто зможе їх рушити? – думав не один, по короткій задумі кидав знову оком за біланею^[21], якої дзвінок замовк у густому малиннику… І далі кождий жив по-свому: не шукаючи нікого, не признаючи нічого. З Кут вийшов кіньми Петришко додому і зараз таки прийшов до Юри, в якого вже застав свою побратима Івана.

– Біда нам, братчики!

– Не перестрашуй, – відізвався Іван, – але скажи, що сталося.

– За Сокільським найшов я чужий ходак^[22]. Пхаються вже шарапатки в гори. По дорозі говорив мені Дмитро Дідушків, що видів із груня, як чорна хмара розділилася на Устєріках і частина пішла вгору Білою Рікою, частина завернула в Річки.

Юрі пригадалися довгі святочні розмови з дідом, сторожем Святої Ватри; пригадав собі і про намагання Арідника, що нетерпеливо очікує згасання Святої Ватри. Наплив на Білу Ріку і Білу Річку, між якими горіла Свята Ватра, дивним острахом наповнили його серце.

Від подумав: певний знак, що хочуть Святу Ватру згасити, щоб серце Гуцульщини перестало битися.

– Вийди, Іванку, і запали віху всім на осторогу.

За хвилину жмути соломи зашипіли високо в повітрі, іскрами розсипалися і потахли.

На тлі темного неба зарисувалися знову з притаєною силою верхи. За хвилину на південному сході спалахнув вогник, неначе би хто запалив сірник. Спалахнув і згас. Незабаром бухнув криваво-червоний знак вогню і дихнув полумінню до неба. Загорілася Маркова кичеря. За нею мигнув перехрестянський грунь, Скупова, Зміянки і Кринти. Відізвалася Магура. Магурка і подали знак Костричі. Ціла Гуцульщина загоріла, грунь від груня, ґражда від ґражди перекликувалися трембітами порозумівалися:

– В-ар-ту-у-у-у-й!

Зложена присяга перед Святою Ватрою, мов раненого оленя, підірвала Юру, і він пігнав на Світлу Царинку до старого сторожа з тривожними вістками.

Тим часом із боліт і запліснілих озер роздалися різкі свисти і темні постаті заповнили долини, щоб покарати красноільців і зеленців за їх буту зухвалу і змагатися за владу Арідника.

Не мали часу схреститися бартки в таємничий знак ломаного хреста. Мов сарана, обступали темні постаті ґражди, витягали людей і витереблювали їх, голими руками брали.

І хату Юри облягла сарана, й Івана силою витягнули на подвір’я. Почали питатися, де зник Юра.

– Не знаю.

– Чекай, зараз знатимеш, – і сильні руки вхопили його та твердими мотузами прикрутили до лавки, перепихаючи через дошку руки і ноги. Тіло Йвана натягнулося, мов струна на скрипці. В розтягнене тіло посипались важкі удари, що розсікали м’ясо на шатковану капусту.

– Де Юра?

Іван мовчав і здвоєні удари посипалися знову градом.

– Де Юра?

Знову мовчанка і змучених заступили свіжі, що вже не признання, але оклику болю з заціплених уст добивалися.

І Йван відізвався:

– Гей, чорти, смага би вас втяла, що так моє тіло тнете і шматкуєте. Мало вам моєї крови? Дивіться, отам копанкою везуть повні вози накиданих гуцулів, як снопів, а кров аж стікає чуркалами по колесах і калюжі з неї робить на вибоїнах.

– Далі б’єш, щезнику? Іди, пий її, як тобі мало. Ти в голову б’єш? А в голові бодай тобі наскіпало. Щез і би ти в озера та в тріски. Нещастя би тобі коло хати плелося. А щоб ти сперся, де вітер спирається. Ото мені відважні! Пес ригав би такими зайцями. Розв’яжи руки, дай сокиру, тоді стріляй в саме серце. Ще знайдеться в мене викохана силка, аби тобі голову розвалити, як грім смереку. Пек тобі та цур. Щез би ти та скам’янів. Агій, тьфу тобі в лице, – з цими словами Іван з усієї сили плюнув у лице старшому.

– Відв’язати, – впав короткий приказ. Івана відв’язали від лавки, але зв’язані руки і ноги лишилися. Кров косицями грала з розбитого Івана. Наточену у миску кров приставлено до Йванових уст.

– Пий!

Іван дико подивився на старшого і в тій хвилині його лице занурив у миску сильний удар у спину, другий збив у скошену траву. Чотирьох безувірів розсілося на його руках, ногах і голові. Розіпнятий на власній землі лежав Іван, і катування розпочалося наново. Дико ревіли озвірілі, тільки Іван мовчав. Втиснуте лице вражим тягарем у скошену траву попробивали гострі шпатарі на решето і нашпікували його патичками.

Трава жадібно ссала кров і життя разом із нею висисала. Запеклі грудки крови виповнили рот Іванові, і він зачав дуситися. Захарчав, обертаючи голову набік, та замість повітря – грудка землі захрускотіла йому між зубами, і викинути її не було сили…

Удари втихли, повітря легше відітхнуло, та Іван не рухався з місця.

– Підняти і повісити на жертку, – скомандував старший.

За хвилину Іван висів на жертці, як кривавий шматок м’яса, прив’язаний за руки і груди.

До нього зближився старший щезник.

– Ти посилав мене, хаме, пити кров. Я нап’юся її, але не з дороги, тільки з твойого серця, бо тільки з нього найчистіша б’є, як з джерела, я ж люблю понад усе чистоту.

З цими словами п’ядь за п’ядей затискав під ліві ребра короткий ніж і, відступаючи на бік, скоро його витяг.

Свиснула довгою цівкою кров із грудей і поплила в підставлену чарку та наповнила її по саміські береги.

«Буду знати, як смакує гуцульська кров», – подумав старший та, приймаючи з рук підвладних чарку, голосно крикнув:

– За нашу перемогу над гуцульським племенем!

А під Скуповою грізно розсміялись гуки Річок, небо заплакало над Іваном сріблистою росою. Вітер, що присів десь в Сурдуку, свиснув долинами, впився в груди гір і переказав чорногорським верхам про красноільське катування: і Говірлі, і Мунчелові, і Скорушному, і Стогові, і… всім, всім.

VIII

А Юра тимчасом поспішає, і не бачить, що з-під корча піднеслися дві постаті і поповзли зазирцем за ним. По дорозі відлучилася одна і погнала до невеличкої ватаги, що стояла на сусідньому груні, друга далі вилася гадом у траві за Юрою.

І вже минув Юра Лудову, Стефулець, Пнів’є і Гостин. Тоді звернув із плаю і почав продиратися густими хащами. Оглянувшися довкола себе, увійшов у камінний потайник. Глухо загуділи під його стопами камінні плити та одночасно Юра вчув, що їх згук закаламучений другим.

Як рись скочив він у найвужчому просмику за камінний залім і, як тільки показалася одна постать – важкий топір опустився вділ. Потім удруге, утретє, вчетверте.

Молодий гуцул залишився сам.

Очікуючи підступу, ще довго ждав Юра під каменем та більше вже ніхто не показався. Заспокоєний хвилинною перемогою, але затривожений життям діда і Святою Ватрою, пігнав леґінь темними потайниками далі.

На царинці стялася йому кров у жилах. З горючої хати вибіг старий дід із залізним кубком, в якому курилася Свята Ватра. Навздогін за дідом пустилося кілька постатей і кільканадцятьма скоками догонили його. Дід, падаючи до землі, висипав грань із кубка й вона запалила сухий шувар.

Відтягаючи трупа з пожару, старалися вирвати з рук діда посудину з жаром. Надаремно. Суха рука наче зрослася з залізом. Хтось бистроумний відтяв руку в сугубі і серед криків товаришів підняв її, щоб віднести до хати Святу Ватру.

Там серед радісних окликів Свята Ватра загасилася…

Зареготався Арідник в Пресподі і ланцюхи почали звільнювати його з своїх вікових обіймів. І докотився скажений регіт темними потайниками Преспода, струснув Тридев’яту Землю, відбитою хвилею помчав по морях, скелі розторощував, бурі зривав, коли виринув з Несамовитого Озера – виломив сто двадцять скель із гребеня Говірлі, з корінем змів ліси у Дзимброні, на роздоріжжях змішався з радісним ревом.

Задрижали перший раз гуцули і розпука шарпнула їх серцями. Мов здеревілий, стояв Юра. Розшалілий танок реготу Арідника схаменув його. Він впав на землю та, повзучи серед густої трави, підліз до горючого шувару і запалив від нього наборзі скручений з сухої хвої смолоскип, опісля одним скоком опинився в потайнику.

І нагло вчув Арідник, що кайдани, які розвільнювалися, знову цупко вхопили його у свої могутні кліщі.

Радісний регіт завмер на його здивованій і викривленій пащі.

І гуцули стрепенулися. Вчули, що ще не надходить їм заглада, і їх серця взялися знову полум’ям Вічної Ватри.

Спокуси бісівські

Змагання святих із бісами – улюблена тема давньої житійної літератури. Фактично саме ці оповіді й належать до наймоторошніших зі всього масиву української літератури про чорта. У середні віки чорт навівав жах, який з успіхом роздмухувала церква. Сотні тисяч людей у тодішній Європі божилися, що бачили диявола на власні очі. Абсолютно реальним був диявол для святих подвижників і пустельників. Навіть у пізніші часи сатана сприймався як непомильна дійсність, постаючи в образі єретиків і представників ворожих релігійних напрямків.

Православні отці церкви в полемічному запалі слугами сатани називали уніатів і католиків, а Папу Римського – самим антихристом. Але й католики не залишалися в боргу і тими самими епітетами хрестили православних та протестантів. Пов’язаність із дияволом приписувалося в Україні та Польщі різним народам – євреям, циганам, німцям. У церковній пропаганді, адресованій простолюду, на першому плані фігурували контакти іновірців з сатаною. Лютера найчастіше називали сином диявола, а синоди іновірців називали пекельними сеймами. Диявол і єретизм стали пропагандовим кліше, яке також вживалося в церковній іконографії.