Пісня третя
Вагони, повнії москалів

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Вагони, повнії москалів»)

– Так ви фашист?

– Я український націоналіст.

– Так ето жє одно і то же! Пасматрітє на нєго… Шапочку одєл баварскую, галіфе нємєцкіє, того гляді крікнєт «Хайль Гітлєр!».

Передноворічний ефір кінця 2012 року на телеканалі «Інтер», куди нас запросили виступити з гуртом «Сталін унд Гітлер капут», був в усіх сенсах «гарячим». Це був розквіт «антифашистської риторики» від спікерів Партії регіонів.

Фашизм вбачали в усьому: у вишиванках, у жовто-блакитних стрічках на машинах, у цитуваннях Шевченка: «І вражою злою кров’ю волю окропіте», у перевиданні нецензурованих творів Хвильового та Івана Багряного, та й у самій українській мові, бо злочинний закон Ківалова – Колесніченка, який де-факто робив російську другою державною, було ратифіковано Верховною Радою та підписано Януковичем.

– Всє еті ваші штучкі бандеровскіє нам очєнь хорошо ізвєстни, – не вгамовувалася Олена Бондаренко, одна з провідних регіональних спікерш. – Сначала танци-пєсєнкі, а потом «ночь длінних ножей»! Забилі волинскую рєзню? Дєтєй распятих только за то, что оні нє українци, забилі? А єврєйскіє погроми! А Бабій Яр!

– Єлєна, зачєм ви пєрєдьоргіваєтє? – намагався зупинити її московський ведучий Євген Кісєльов (не той, що на ОРТ, а той, що з вусами і губами прицмокує).

– Нє останавлівайтє мєня, Євгєній, єслі ви уж прігласілі етіх господ, так називаємих артістов, в студію, то я, как народний депутат, імєю право сказать всьо, что я о ніх думаю. Ето називається «обикновєнний фашизм». Знаєтє, фільм єсть такой? Там рассказиваєтся о прєступлєніях нацистов во врємя Второй міровой войни! І там єсть епізод, когда трактор ровняєт трупи возлє Освєнціма. Так вот я єті кадри всю жизнь помніть буду! І дєтям своім і внукам завєщаю. Будь проклят фашизм!

– Так, а кадри украинского Голодомора… Дєсять мілліонов украінцев, виморєнних голодом!

– Ето всьо брєхлівая западная пропаганда, – бризкає піна з рота на комір сукні. – Нє било нікакого украинского голодомора. Ето било явлєніє в масштабах всєй страни. Там і русскіє гіблі, і казахі і, вообщє, Євгєній, я до глубіни души поражєна, как ви такіх артістов моглі наканунє Нового года пригласить в студію?

– Орєст Лютий – самий рєзонансний музикальний проект 2012 года. Мілліони просмотров в Ю-тюбє!

– Там голиє сіські тоже мілліони просмотров собірают!

– Так, давайтє продолжим діскусію чуть позже… Кстаті, голиє, так сказать, сіські в Ю-тюбє запрєщєни. Єщьо одно нєбольшоє пєрєдьоргіваніє фактов от Єлєни Бондарєнко, но ето к дєлу нє относітся. А сєйчас нєбольшой музикальний сюрпріз от Орєста Лютава. Прошу, господа!

– Дякую, панове. – Орест Лютий чемно вклоняється аудиторії. – Наступна наша пісня написана на честь людини, яку нинішній президент Янукович підступно позбавив звання Героя України. Але хіба можна забрати це звання у людини, що до останнього боролася і вмерла з ім’ям України на вустах? Отак колишні «Шаланди полниє кєфалі» в нашому українізованому варіанті перетворюються на «Вагони, повнії москалів». Герою України Роману Шухевичу присвячується! (Подивитися на реакцію Олени Бондаренко можна на Ютубі за тегом «Орест Лютий на „Інтері“».)

 
Вагони, повнії москалів, в Бескидах Роман підривав,
І комуняцькі пси скавчали, як на гілляку їх саджав.
Синіють гори за Самбором, і Стрий так лагідно тече,
А Роман наш бере гранату, і жодна падла не втече!
 
 
ПРИСПІВ.
Я вам не скажу за всю Вкраїну,
Вся Вкраїна дужа й широка…
Але у Карпатах й на Волині
Пам’ятають Рому-вояка.
 
 
Гуцулка Ксеня якось вранці з долини принесла наказ.
Йому сказала: «Всі вас знають, а я так бачу перший раз».
Сургуч зірвавши із пакета, їй з сумом Роман відповів:
«Ви дуже файная кобєта… та треба бити ворогів!»
 
 
ПРИСПІВ.
 
 
Вже третій день гудуть Карпати про славний,
переможний бій.
Так Роман наш, вояк завзятий, гуцулку Ксеню полюбив.
Вже третій день печуть гуцули з НКВДистів шашлики.
На свято батяри вдягнули старі петлюрівські шлики.
 
 
ПРИСПІВ.
 

* * *

Сам проект матеріалізувався абсолютно спонтанно. Наприкінці 2011 року прийняли ще один антиукраїнський закон «про скорочення квоти української музики в теле- та радіоефірах», і тоді я зрозумів: «ЦЕ ВІЙНА! МОЯ ОСОБИСТА ВІЙНА!»

Тієї ж ночі до мене знову навідався Орест Лютий:

«Тепер, сподіваюся, ти зрозумів, наскільки все серйозно?»

«Так, друже».

«То вперед, до роботи. Рядки пісень мають бути, як кулі. Самі пісні – снаряди і напалм. Соціальні мережі та Ютуб – вогнемети та важка зброя. Ти мусиш цілити в саме яблучко їхньої загарбницької місії. Зачистка культурного простору та української свідомості від заразної російської естетики, демотивація імперських міфів, руйнування стереотипів. Найсакральніші, найглибинніші основи російської музичної експансіоністської навали треба зруйнувати вщент. Від наших пісень має виносити мізки і розривати серця у всіляких великодержавних шовіністів, совкових дебілів та путінських шавок. Від радикальної мистецької діяльності в українських душах має пробуджуватися воля та народжуватися шал боротьби, що долатиме рабський страх, посіяний там імперією. Звучить трохи самовпевнено? А що робити? Принаймні треба встряти в бійку, а там побачимо. Згода?»

«Згода».

Залягаю у шанці й обираю мішень.

Буквально за два тижні було написано всі пісні до альбому «Лагідна українізація». З’явилися «Вагони, повнії москалів», «КДБ працює», «Взорвали бюста в саду біля обкому», «З чого починалась Московія», «Народная шахтьорская», «Ах, Бандеро, український апостол!», «Убий у собі москаля», «Слава Україні». Після перегляду нескінченних «Голубих аганьков» з’явилося послання до російських зірок та телепродюсерів із назвою «Братішкі заїбали!», чи то пак «Алла Пугачьова».

Відгулявши новорічні свята, я скликав музичний колектив, з яким зазвичай працював на корпоративах.

– Друзі, хто готовий сісти в тюрму за українське мистецтво? – спитав напівжартома.

Прослухавши репертуар, хлопці погодилися взяти участь у цій авантюрі, і я їм за це безмірно вдячний. Адже всі розуміли, на яку небезпеку ми наражаємося самі й наражаємо своїх близьких. Антиукраїнський морок ставав дедалі нестерпнішим. За це вже били, звільняли з роботи, позбавляли бізнесу, викидали з країни.

– Та нам що? – знизав плечима наш незмінний акордеоніст Любомир Бартка, – вас реально посадять, а нам просто по шиї надавати можуть!

– У разі чого валіть усе на мене!

– Яволь, майн фюрер!

Усі засміялися, й репетиції почалися.

Перше відео знімали чи то 15, чи то 16 січня 2012 року. Знімали в студії звукозапису й одночасно писали звук. Я наполягав на тому, що всі кліпи мають бути аскетичними, наче з бандерівської криївки.

– Звук і зображення можуть бути недосконалими, – казав я до оператора і звукооператора водночас. – Це пісні воєнного часу, тому й естетика цілком воєнна, сувора.

За один день записали шість роликів. Через місяць зняли ще п’ять. Отак на музичному фронті розпочалася наша тривала і виснажлива мистецька боротьба.

За втілення проекту «Лагідна та сувора українізація» я висловлюю щиру подяку Дмитру Табачніку та його поплічникам, котрі намагалися переписати історію України за московським сценарієм. Дякуємо Олені Бондаренко за неперевершену антиукраїнську риторику. Дякую «підрахую» Ківалову та його другану Вадіку Колєснічєнкє за «мовний закон». Дякую усім комунякам та депутатам-запроданцям, які не голосували за закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Дякую Партії регіонів, Лесику Бузині, всякій журналістській наволочі, що регулярно світилася на телебаченні з промовами: «Україна – нє состоялась. Росія кручє всєх!» Дякую особисто ще одному Табачніку – Яну – за його програму «Україну мають таланти», де совкова мумія Кобзона укупі з іншими адептами радянської некрофілії та їхніми гламурними тьолками вишукано «стібалися» над усім українським.

Дякую Валіду Арфушу за брехливі глянцеві журнали і взагалі дякую всім глянцевим проросійським журналам за стійку антиукраїнську позицію. Дякую всім радіостанціям і, зокрема, «Руському радіо», радіо «Шансон», «Шарманка», «Авторадіо», «Радіо Алла» та іншим – за популяризацію російської попси, шансону, блатняка. Дякую продюсерам телеканалів за нескінченні серіали типу «ВДВ атакує», «Спецназ», «Мєнти», «Якісь там казакі», «Якісь там станіци», «Якісь там бєдниє Насті, Наташі, Свєти і Лєри», а також за дебілізуючі розважальні шоу.

І насамкінець хочу сказати велике «ДЯКУЮ» за наш проект колишньому президенту Януковичу, прем’єр-міністру Азарову, міністру МВС Захарченку та генпрокурору Пшонці. Ваші харі, слова, вчинки, тупа самовпевненість, жлобство ваших дружин та оточення, ваш несмак, ваша непереборна «совковість», малоросійство, мавпування московських звичок, православний бандитизм («однією рукою хрестимося, іншою пиздимо»), брехня, здирництво, боягузтво, ваша ницість, переляканість, ваша мерзенність – так мене ЗАЇБАЛИ, що мені нічого не лишалося, як випустити Ореста у публічний простір.

Це сталося першого лютого 2012 року, коли ми виклали в Ютуб ролик на пісню «Вагони, повнії москалів».

– Они тебя уб’ют! – ридала в трубку дружина, вагітна нашою третьою дитиною.

На ту пору я, про всяк випадок, сховався у селі під Києвом, де мав будинок і дописував не менш радикальний за проект «Орест Лютий» автобіографічний роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» (раджу почитати).

За один день ролик зібрав понад 30000 переглядів. Для українського Ютубу то був беззаперечний успіх.

І стало страшно! Дуже страшно.

Пісня четверта
КДБ працює

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «КДБ працює»)

– Колишні КДБісти в залі є? – питає Орест Лютий у публіки.

– Є! – озивається хтось.

– Відповідь неправильна, і знаєте чому? Тому що колишніх КДБістів не буває. (Сміх у залі.) Вони завжди – на «боєвом посту». Все фільмують, все знімають і чекають на свій час, коли всіх нинішніх українських патріотів почнуть мочити нові загони НКВД, що прийдуть з боку путінської раші. Але ми вас уже не боїмося! Приходьте, нам є чим вас пригостити. А краще незабаром ми самі прийдемо до вас у гості. До Криму, наприклад… І заселимо його не кадебістами у відставці, а бійцями добровольчих батальйонів та воїнами, що пройшли АТО.

Скажу більше, наступна пісня написана за реальними подіями, що відбулися саме в Криму 9 травня 2011 року. Про них нам написали українські патріоти, які й досі лишаються на півострові, хіба що після анексії перебувають на нелегальному становищі. Там взагалі багато наших! І якщо ви згодні, що Крим – то Україна, озвіться оплесками!

Зал вибухає овацією. Скандує: «Крим – то Україна!»

Звучить українізований одеський блатняк на тему «Как у нашей бабушкі отобралі чєсть».

 
Якось в Севастополі, а може, в Балаклаві
Прям на Дєнь Побьєди трапилася жесть:
Шестеро бандерівок-курортниць з міста Львова
В генерала КДБ відібрали честь.
 
 
ПРИСПІВ.
Ґречно дякуєм – КДБ працює,
Ґречно дякуєм – КДБ не спить,
Ґречно дякуєм – й мріє, аби знову
Ґречно дякуєм – повернуть ту мить.
 
 
Зґвалтували бідного прямо у мундирі,
Бо він коньяк «Таврічєскій» їм щедро наливав,
А прапор краснозвьоздний, бля, втопили у сортирі —
Накрив, либонь, курортників «любві дєвятий вал»!
 
 
ПРИСПІВ.
 
 
Не їсть, не п’є наш відставник – любов така зараза.
Та хрін з ним, із тим прапором, – тут іншая біда:
Накрив столи, купив коньяк, а тут така образа:
Ну хай не шість бандерівок, хоча б одна прийшла!
 
 
ПРИСПІВ.
 
 
Шукають тих бандерівок старі гебешні круки,
Шукає тих бандерівок російське ФСБ
Не через те, що алий стяг спаплюжили ті суки,
А через те, що любить сук «таваріщ» з КДБ.
 

* * *

«Націонал-фашистом» я став не відразу. Це тільки тепер, коли дружина публічно мене так називає, я зрозумів, що я – таки він. Бо люто ненавиджу комуняк, совок і все, що з ним пов’язано.

Мій довгий шлях до свідомого націонал-фашизму розпочався 14 листопада 1968 року, коли о пів на дванадцяту ранку у вокалістів українського естрадного ансамблю «Мрія» корінних киян Дмитра і Валентини Мухарських народився хлопчик вагою чотири кілограми та зростом 53 сантиметри. Ця визначна для усього світового фашизму подія сталася у лікарні імені Калініна, чиї вікна виходили на Київський зоопарк, а саме в той бік, де містилися мавпячі вольєри. Цей факт, либонь, справив значний вплив на усе моє подальше життя. Адже з дитинства підсвідомо розумів, що мавпи дуже схожі на людей, а деякі люди – на мавп, що не всі люди насправді люди, а здебільшого або тварино-люди або людо-тварини, навіть якщо мають «Мерседес» С-класу, їздять на шопінг до Мілана і вже навчилися правильно вимовляти словосполучення «когнітивний дисонанс», словом, ви мене зрозуміли…

«Кончєний фашист від самого народження!» – радісно зойкнуть у цьому місці літературні оглядачі та мистецькі критики, які регулярно поливають мене брудом на сторінках різних видань, звинувачуючи у праворадикальному екстремізмі. А я їм відповім: «Пішли на хуй, гламурні підараси!». І далі абсолютно чемно продовжу…

Перший мій антропологічний бонус полягав у тому, що я народився стовідсотковим білявчиком. Таке собі гарне, жирне, пухке і рожевощоке дитинча, яке батьки принесли у старий родинний будиночок на Подолі, на вулиці Мирній, де споконвіку живуть найлютіші київські фашисти – укри, власовці, жидобандерівці, праведники Сіону, недобитки польської шляхти, гусити, таборити, сваргуни і сварожки й навіть міфічні роми, що вклоняються давньоарійській свастиці. Оця напівміфічна дрібна буржуазна наволоч і була тим живильним ґрунтом, на якому проросло, а згодом і розквітло моє рішуче «націонал-фашистське» нутро! Бо геть усі з вищеназваних категорій громадян були крайніми індивідуалістами й рішуче заперечували засади колективного існування, що їх активно насаджувала радянська пропаганда ще до мого народження.

З маминого боку я майже стовідсотковий «руський». Мій дід по мамі звався Десятниковим і був київським міщанином з тих, хто ще півтори тисячі років тому допомагав Кию будувати перевіз через Дніпро. Бабця ж була донькою дворянина Вітебської губернії (про що свідчить дбайливо збережена нею метрика), який втік з революційного Петербурга у 1918 році, а опинившись у Києві, помер від тифу, полишивши дружину з чотирма дітьми на руках. Кажуть, у Петербурзі тримав величезний будинок на вулиці Моховій, а прізвище мав польське – Машевський.