2

Вже десь за місяць Віктор зійшов крутими східцями вагону на платформу Київського вокзалу. У кишенях штанів лежало два паспорти. У правій – польський, у лівій – синій український. Спортивна сумка не дуже тисла на плече: у ній на самому дні бовталася торбинка з жетонами казино, там же лежав записник і пачка польського печива.

Похмуре небо нависло над київським вокзалом, але ні грози, ні дощу не віщувало.

Віктор вийшов на площу і спинився. Бо якби далі рушив «на автопілоті», ноги самі вивели б до автобусної зупинки, а потім – і до під’їзду свого будинку. Але автопілот не працював. Точніше – його відключило саме життя, і тому перші кроки привокзальною площею здалися Вікторові кроками недосвідченого космонавта на Місяці: недоречна непевність та підозрілива м’якість асфальту під ногами – ось-ось провалиться. І як ото інші так спокійно проходять повз, поспішають. У них автопілоти працюють, а у Віктора – ні. Ото ж і воно.

І однаково треба кудись іти чи їхати. У кишені лежать гривні, що «переночували» на Південному полюсі. Якщо за час полярної антарктичної ночі тут не помінялася влада чи не відбувся черговий географічний «зсув» до Росії, то гривнями ще можна заплатити за дрібні радощі життя, як от проїзд в автобусі. Тільки-но – куди їхати спочатку?

Віктор озирнувся і побачив газетний кіоск. Відразу асфальт під ногами ствердів і по цій тверді рушив Віктор до «Союздруку».

Погляд відразу виокремив із трьох десятків по-картярському розкладених на прилавку газет рідні «Столичні вісті».

Відійшовши всього лише на крок від кіоску, Віктор розгорнув газету і простояв так із півгодини, усмоктуючи в себе київські новини.

Життя не змінилося. Принаймні з цього номеру газети випливало, що все у стольному граді Києві йде своїм трибом. Іноземні гості привозять гуманітарну допомогу будинкам-інтернатам, двох депутатів українського парламенту ув’язнюють у Німеччині за банківські махінації, у Херсоні розстрілюють родину бізнесмена, а на Оболоні відкривається розкішний гіпермаркет садового обладнання й реманенту. Лише двійко некрологів на передостанній шпальті засмутили Віктора недорікуватістю й кострубатістю висловлювання невідомого автора, що сховався за колишнім псевдонімом Віктора – «Група товаришів». І у вихідних даних газети не було Ігоря Львовича. Головний редактор тепер – якийсь Вайцман П. Д.

Миттєвим солодким спогадом промайнув у пам’яті малюнок якогось давнішого похорону: вони з Мишком стоять біля труни чергового видатного небіжчика, а згори світить сонце, звучить скорботна мова когось із рідних і близьких, лише слова пролітають повз, бо вони з Мишком ніби не звідси, вони частина ритуалу, точніше, пінгвін Мишко – частина ритуалу, а він, Віктор, частина пінгвіна Мишка. І тому вони нічого не чують, вони перечікують похорон, перечікують час, перечікують життя, неначе воно майже вічне.

Де Мишко зараз? У Феофанії? Навряд… Найшвидше – відпочиває між похоронами. Виходить, шукати його однаково треба на Байковому цвинтарі, коли назбирається там найбільше «мерседесів». Адже життя не змінилося.

Раптом сонце пробилося променями крізь похмуре небо, і Віктор підняв голову. Настрій неба мінявся. Хмари поступово світлішали.

Сховавши газету до сумки, Віктор притьма зіщулився на сонце, що доперва визирнуло. Потім воно сховалося, але було очевидно, що ненадовго. Усе-таки в природі літо. Хоча осінь уже в дорозі.

«І я в дорозі», – подумав Віктор, озирнувшись на вокзал.

Тепер треба було вирішити: куди далі. Він замислився. Кортіло додому й у ванну. Потім, по черзі, треба було розшукати Мишка й переконатися, що з ним усе гаразд. Адже він перед ним у боргу. Він, Віктор, зайняв його місце в літаку і злітав на його вітчизну. Щоправда, причина цієї заміни була цілком поважна. А борг він Мишкові віддасть, неодмінно віддасть. Він усі борги віддасть. Шкода тільки, що йому, Вікторові, ніхто нічого не винний.

І ось уже місто проїжджає повз автобусне віконце. Полуденне сонце засвічує асфальт і тротуари. Поруч сидить літній дядько в джинсах і білій футболці та вчитується в проспект фірми, що займається еміграцією до Канади. Проспект схожий на тест. Чи радше – на телевікторину. Питання: «Яка у вас освіта?» Три варіанти відповіді: «вища технічна – три бали», «середня технічна – два бали», «вища гуманітарна – один бал». Віктор кинув зизим оком на спід аркуша. «Додайте ваші бали, і, якщо вийшло 15 і більше, без вагань звертайтеся до нас – у вас відмінні шанси стати громадянином країни кленового листя!»

Віктор сам собі кивнув. Потім усе-таки ще раз перебіг очима питання, порахував свої бали. Набралося їх насилу вісім. Країна кленового листя йому не випадала. Він з полегкістю зітхнув. Брак шансів дає набагато більше волі, ніж їхній надлишок.

Від зупинки автобусу до будинку було метрів триста. Треба було пройти повз дитячий садок, школу й скверик.

Вікторові не хотілося поспішати. А біля дитячого садка він узагалі зупинився й задивився на якусь групу, яка бавилась у «паротяг» на чолі з молодою вихователькою. Дво- й трирічні малята поклали руки на плечі тих, хто попереду, й перевальцем тупцяли по невидимій колії навколо пісочниці. Точнісінько, як пінгвіни.

Віктор вдивився в обличчя малюків. Подумав про Соню, згадав Мишка-непінгвіна. Дивно, що пінгвіни живуть довше, ніж непінгвіни… Хоча це й сумнівно. Спочатку треба переконатися, що з пінгвіном Мишком усе гаразд.

Він трохи постояв і поспостерігав за дітьми, а тоді рушив далі легкою ходою. І земля під ногами була достатньо тверда, – аж спинився перед своїм під’їздом. Цієї миті автопілот знову вимкнувся й у свідомості запанувала розгубленість. Віктор задер голову й поглянув на свої вікна. І ніби відтіля опустилася йому на плечі якась вагота. Він зітхнув, зайшов до під’їзду.

Униз, назустріч, гайнула сходами знайома сусідська кішка Машка. Віктор на мить розслабився, але, тільки-но піднявся на свій поверх, розслабленість щезла, наче її і не було. Рідні залізні двері, що здаються неприступними. Лише тепер у них врізаний ще один замок, на півметра нижче попереднього. Віктор з острахом подивився на нього. У кишені він стискав ключ від старого замка, але цей новий замок ніби сміявся своєю шпарою над важким латунним ключем, зігрітим теплом долоні.

Віктор відступив на крок і поглянув на постілку під дверима. Нова, гумова, з таким же гумовим рельєфним написом «welcome». Тобто – ласкаво просимо. Постоявши кілька хвилин, Віктор почув, як унизу грюкнули двері, і цей раптовий грюк струснув ним, передав йому імпульс небезпеки, страху. І Віктор завмер, прислухався до чужих кроків. Хтось піднявся на четвертий поверх, брязнула в’язка ключів. Відчинились і зачинилися двері. Знову запала тиша, і Віктор обережно спустився вниз. Визирнув із парадного. Страх ще не минув, але страх цей не був цілком усвідомленим, природним. Це був той, давній страх, з минулого. Просто він зринув із пам’яті й наче обгорнув Віктора. Навпроти через двір, посеред якого на залізобетонних стовпчиках натягнуті мотузи для сушіння білизни, зеленіли свіжофарбовані двері парадного сусіднього будинку. Там, на другому поверсі праворуч, мешкала баба Тоня, мати друга його дитинства Тольчика. Вона все життя торгувала молоком. Там же, у їхньому дворі. Із шостої ранку її гучний голос лунав із прочинених кватирок. «Мо-ло-ко! Мо-ло-ко!» – вигукувала вона. Тоді цей покрик був рівнозначний слову «Підводься!». Тільки-но «Підводься!» казала мама, а слово «Молоко!» залітало до спальні за годину-півтори раніше і вже готувало його до підйому.

Віктор хутко перейшов двір і піднявся на другий поверх.

– Вітя? – зраділа баба Тоня, відчинивши двері. – Заходь! Заходь! А я гадала, що ти виїхав!..

«Хіба ж вона «баба» Тоня?», – подумав Віктор. Справді, Тоні до бабусі було ще далеко. І вбиралася вона акуратно. Видко, стежить за собою. Молочарки довго зберігають молодість і гладку шкіру. Корисна для здоров’я професія, «їй же, мабуть, уже років шістдесят», – подумав Віктор.

– Їсти хочеш? – запитала баба Тоня. – Я саме бульйон зварила. Купила курку, а вона геть старою виявилася, лише на бульйон і годна…

Віктор кивнув.

Минаючи кухню, кинув оком у вітальню, де на серванті стояв портрет вічномолодого сина Тоні – Тольчика. Багато років тому він зірвався з дерева і розбився на смерть. Тоді навколо цих будинків росло багато старих дерев і на їхніх верхніх гілках вони, тодішні хлопчаки, будували халабуди. Знаходили гарне розгалуження, робили на ньому поміст і дивилися з висоти у двадцять метрів на дрібний світ дорослих будівників комунізму. Власне, вже тоді було зрозуміло, що комунізм люди будували кожний для себе. Було в цьому щось від таємного змагання: хто збудує більше комунізму в себе вдома. У кого в холодильнику надбано більше копченого лосося і «Радянського шампанського». Господи, адже то все було в минулому сторіччі!

Бульйон теж нагадав щось із далекого минулого. Навіть не щось, а просто минуле, добре домашнє дитинство. І тверда куряча ніжка, у якій в’язли зуби, і жовта осуга курячого жиру на плесі бульйонного озера.

– У мене ще холодний рис є, – сказала баба Тоня. – Усипати?

Віктор кивнув, і вона поклала йому в бульйон дві столові ложки вареного рису, що відразу потонув.

– Де ти тепер живеш? – спитала вона.

– Тут і живу, – відповів Віктор.

– Отже, здаєш квартиру? А я гадала – продав!..

Віктор замислився.

– Ні, там небога мого друга з дитиною мешкає…

– Авжеж, у неї такий симпатичний чоловік… високий… міліціонер, здається, чи військовий…

– Чоловік? Міліціонер? – здивувався Віктор. – Про чоловіка я нічого не знаю. – І він кинув через кухонне вікно трохи стривожений погляд на вікна своєї квартири в будинку навпроти.

– Від вас подзвонити можна? – запитав Віктор.

– Оно там телефон на холодильнику…

Віктор підвівся, набрав свій номер.

– Алло! – почувся в рурці лункий голос Соні.

– Соню? – Віктор усміхнувся в рурку.

– Дядько Миколо? – спитала Соня.

– Ні, дядько Вітя.

Запала павза, по якій голос Соні ще більше пожвавішав.

– Дядьку Вітю?! А ти де?

– Я в Києві. А ти?

– А я вдома… А Мишко з тобою?

– Ні, Мишка нема… Він десь тут, у Києві…

– Загубився?

– Атож, загубився, але я його знайду!

– Ти його обов’язково знайди й приведи додому! Бо тітка Ніна кішку принесла, а вона дряпається. А Мишко не дряпався!

– Так, – із сумом підтвердив Віктор. – Мишко не дряпався. А тітка Ніна вдома?

– Hi-і, вона по магазинах пішла. А ти прийдеш?

– Прийду, – пообіцяв Віктор. – Тільки трохи згодом… І напевно тоді, коли тітки Ніни й цього дядька Миколи не буде… Адже у вас тепер дядько Микола живе?

– Живе, – відповіла Соня. – Але він гарний, він мені рольцята купив. А вчора десь на два дні виїхав і обіцяв мені черепашки привезти…

– Цікаво, значить на море виїхав… Він і справді міліціонер?

– Ні, про чуже око… А насправді – якийсь вартовий, тільки не простий, а головний… Ой, тітка Ніна йде! Хочеш із нею поговорити?

– Ні, Сонечко, я потім подзвоню! – хутенько завершив розмову Віктор і поклав рурку на апарат.

Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далі стояла біля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вікна.

– Якщо хочеш – можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, – мовила, озирнувшись, Тоня.

– Дякую… Я, бабо Тоню, сумку тут залишу… до завтра, а завтра зайду. Гаразд?

– Звичайно, заходь! – кивнула вона.