– Побачимо, хлопці, побачимо… Ану, хто на тютюн багатий…

Накурювали так, що й лампа ніби гасла. Твердохліб колись як зайшов, то аж головою покрутив:

– Та й дух же у вас!

Оглянув спорожнілу комірчину (люди щойно розійшлися, Ганжа лаштувався до сну), помітив забуті кимось засмальцьовані карти, спитав вражено:

– Ви що, в дурня тут граєте?

– Було таке діло, – спокійно Ганжа.

– Ви ж комуністом були, дядьку Василю!

– А комуніст що – хвіст собачий? От ти, Володю, на людей уже привчаєшся більше з президії дивитись… А зайшов би коли до мене та посидів з дядьками…

– У дурня грати?.. Так я ж не вмію.

– Навчили б… Дурне діло не хитре.

– Та й ніколи мені – не до карт. Я соціалізм будую…

– Сам будуєш, Володю?

– Чого ж – і люди мені помагають… Тільки не всі.

– А треба, щоб усі. Усі до одного. Один в стороні лишиться – ночі треба не спати, поки він не стане поруч із нами.

– Ну, знаєте!.. Так ми багато не вбудуємо… Тільки те й знатимемо, що переконуватимемо…

– Зате міцно, Володю. Міцно будуватимем. Щоб століття стояло, а не до першого струсу. Бо для кого ми соціалізм будуємо?

– Для наступних поколінь…

– Для наступних! – хмикнув Ганжа – А чи не здається тобі, що ті, хто отак говорить, на попів схожі? Ті утішали віруючих: страждайте, терпіть – за все вам на тому світі воздасться. І ми слідом за ними: працюйте, з шкіри пніться, хоч вам і не доведеться життя нового скуштувати, зате діти ваші, а онуки, то вже напевно, розкошуватимуть у ньому. То чи не подумає дядько: та на біса воно мені й здалося, як я його і в очі не побачу!

– То несвідомий отак подумає…

– А скільки їх, отаких несвідомих? Ти не цікавився?

– Ніколи мені рахувати, – буркнув Твердохліб. – У мене й без цього роботи по горло.

– Роботи в тебе багато, – погодився Ганжа. – На те ти й голова… Та чи не забуваєш ти, Володю, потроху, для кого працюєш? От на кого ти працюєш, Володю?

– Як – на кого? – здивувався Твердохліб отакому питанню наївному. – На державу… народ…

– А що таке держава, народ? – допитувався далі Ганжа. – Гаразд, давай з іншого кінця… Чи не здається тобі, що ти державу, народ потроху-потроху та й від живих людей відокремив? Од своїх односельців… От захворів Заволока, Яким… Місяць у постелі пролежав – ти хоч раз його провідав?

– Я йому лікаря з району привіз.

– Підводу дав, це вірно, спасибі тобі. А сам не навідався ж! Хоч Заволока не ледар – кращий тесля в колгоспі… А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так він же рік потім згадував би: от який у нас голова!..

Твердохліб уже мовчав. Відчував, мабуть, що в словах Ганжі є якась правда.

– А занедужає, приміром, корова на фермі, – продовжував тим часом Ганжа. – Так ти ж сто разів на день забіжиш – що та як… А Марфа – доярка, яка біля тієї ж корови порається, – зляже, то мимо її хати проїдеш – і голови не повернеш… Чому так, Володю?

– Марфа молока не дає, – пожартував похмуро Твердохліб.

– Мені здається, що тут проста арифметика, – не сприйняв того жарту Ганжа. – За Марфу тебе з району не спитають, як що з нею трапиться. Ну, пожурять в крайньому разі… А корова здохне, та ще, не доведи Господи, рекордсменка, з тебе й шкіру злуплять. Такого страху наженуть, що рік після того гикатимеш… Так де наша висока свідомість, Володю?..

Не раз отак розмовляли, в комірчині сидячи. А потім – як обрізало… Коли це сталося? Уже й не сказав би напевне, тільки давно…

Покритикував Твердохліба на зборах. А коли вже розходилися, він кивнув до Ганжі:

– Зачекайте, маю слово до вас.

Діждався, поки спорожніло в приміщенні, звів на Ганжу недобрий погляд (досі ще так і не дивився!):

– Ви от що… Ви мені підніжку не підставляйте!

– Ти, Володю, що? – запитав Ганжа вражено. – Ти розумієш, що кажеш?

Але Твердохліб уже наче й не чув: був у тому стані, коли людина чує тільки себе.

– Критикувати ви всі розумні!..

– А я думав, Володю, що ти розумніший…

В Твердохліба аж кола червоні по обличчю пішли:

– Ви про Володьку забудьте! – мовив із притиском. – Кому Володька, а кому й не Володька!..

З того часу Ганжа звертається до Твердохліба тільки офіційно: товаришу голова. І задушевним розмовам – кінець!

Хоч мовчати не мовчав. Особливо на зборах. Жалко тільки, що люди стали боятись Твердохліба. І виходило так, що він, Ганжа, завжди один проти всіх.

Ні, він таки не засне! Звівся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.

Починало світати. Вже видно й підводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небі миготіли ще зорі, але їх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одної немає. На сході небо зовсім посвітлішало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням їсти, аж тоді вже заходився будити земляків:

– Ану, хлопці, вставайте!

Просиналися по-різному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: «А що, вже ранок?» – наче й не било йому світлом в обличчя. Швиденько зіскочив, зайшов за підводу. Одразу ж і вискочив, метушливо глянув до казана із картоплею: «Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?» Павло довго позіхав і ще довше злазив із воза, а Протасія ніяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що інший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врешті, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тоді перестав хропіти Протасій. Вивільнив голову, сів, похмуро спитав:

– По-людському позвати не можна?

– Тебе позовеш! – сварився Ганжа. – Півгодини вже гавкаю!

– Хіба вже пора?

– Продери баньки та глянь сам.

Протасій посунув із воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозі:

– І поспати не дадуть…

Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очі чисті, обличчя веселе, як щойно з купелі.

– Який мені сон приснився, Василю!.. Мов я на війні, ще на тій, у чотирнадцятім… Біжу мов на німця в атаку, один наче біжу – не лишилось нікого. А снаряд як свисне! Я й упав. А він крутиться, крутиться – ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив…

– Знав би, то почекав…

– До чого воно така чортівня наснилася? – роздумував тим часом Іван. – Mo’, й справді супроти війни?.. Але ж і снаряд був – як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кісточок моїх не позбирають!..

Однак сном журився недовго – за сніданком вигукував захоплено:

– От де, хлопці, житуха! Вік би звідси не їхати!..

– Зачекай: ось роботу загадають, – розхолоджував його Протасій: він не виспався і тому й на сонце супився. – Як упряжуть землю возити – ратиці одразу відкинеш!

Прийшла й робота: кому й справді землю возити, а кому й до ангарів. Тарасівцям повезло: їх поставили підвозити ліс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуєш батіжком, а під тобою обтесані обаполи або дошки, щойно з-під циркулярки, – живиця аж капотить.

– От де ладан пропадає! – журився Курочка. – Колись за тридев’ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стікає.

Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:

– Скіки ж це настроїти можна!.. А-я-яй!..

І тихенько, щоб не помітили односельці, під’їжджав до старшини, який відав усім тим добром, – то крашанку йому, то шматочок сальця:

– Кушайте, кушайте!.. Нам для воєнних нічого не жалько, – і, мовби між іншим, завертав на своє: – То й добра ж у вас!.. Оце якби отаких хоч з десяток – були б і в мене засіки у коморі. А то комору звів, а засіки хоч з лози городи…

Старшина попався не гордий: гостинці брав і обіцяв, як уже роз’їжджатимуться, не забути про Куроччині засіки.

Івана не дошки цікавили: з літаків очей не зводив. Питав кожного військового, незалежно од посади та чину:

– Мого не стрічали? Він у мене льотчик, Приходько Євген Іванович. На мене й схожий…

І хоч йому відповідали, що не стрічали, не втрачав надії, що рано чи пізно, а таки натрапить на чоловіка, який би знав його сина. І коли пролітав над головою «ішачок», обов’язково голову задирав: чи не Євген?

Кілька разів брався рахувати літаки, та щоразу збивався з ліку:

– Тища – не менше!.. Оце сила, дак сила! Ці як ударять, то кому завгодно в’язи скрутять!

Щодня вчасно сніданок, обід і вечеря, та ще й під дудку військову: як заграє, то зробив не зробив, а випрягай коней та й лягай собі набік. Не життя – раювання Іванові. Під кінець аж погладшав. Їй-бо!

– Оце якби із місяць отут потовктися, то і в двері не пропхався б!

Одробили рівно два тижні – ні більше, ні менше. Перед тим як одпускати додому, взяли з усіх розписку: забудь усе, що бачив! Де був, що возив і що над головою літало. Ляпнеш де – суши сухарі!

Тарасівці, налякані, гнали од того аеродрому, не оглядаючись. Та ось аеродром зникнув за обрієм, вщух і бджолиний гул літаків, – страх потроху влігся. І вже вдома, обсіяний молодшими синами, не втримається щасливий од зустрічі Йван: розповість, де був і що бачив.

– Там яропланів, як бджіл на пасіці. Як те небо й витримує!..

Федора другого ранку похвалилася сусідці, і незабаром про новий аеродром знала уся Тарасівка.

Протасій же нічого не розповідав своїй Мокрині. Увалився в хату, в чому був, посунув за стіл:

– Давай, що є їсти!

Вилигав чавуняку борщу, запив глеком молока і одразу ж у постіль. А коли Мокрина поцікавилась, де він був, сказав, як одрізав:

– Не мона… Бумага підписана…

Мокрина уже й не допитувалась. Тим більше, що од чужих людей узнала все.

Курочка ж таки добився свого: як повертався, то колеса його воза аж у землю вгрузали. Привіз і дощечок, і обаполів – старшина не обидив. Склав за сараєм, подалі од чужого заздрісного ока, ще й соломкою зверху прикрив. А після вечері, коли ще й не смеркло, заглянув у хлів. Хлівець уже з півроку порожній, Курочка давно збирається завести кабанчика, та все не з’їздить на ярмарок, тож не було б особливої потреби туди й заглядати, аби не зошит. Захований поглибше під стріху, щоб дітлахи не налапали, старанно в ганчірку замотаний. В чорній ледериновій палітурці. В ньому ж і хімічний олівець, добре вже списаний.

Курочка, перш ніж того зошита дістати, надвір обережненько виглянув: чи ніхто не підглядає? – потім двері причинив, ще й кілком підпер ізсередини. А тоді уже послав руку під стріху.

Зошит цей появився у Курочки майже чотири роки тому, у тридцять сьомому. Він би його й не заводив, коли б не трактор, а вірніше – тракторист, що – така вже роззява! – поліз під машину, а струмент залишив без нагляду. Курочка мимо як проходив, то й зупинився заворожено. Глянув на ноги, що стирчали з-під трактора, схилився над інструментом: «А роздивлюся поближче!» Роздивлявсь, роздивлявсь, та й не зчувся, як у руці його опинився шведський ключ. А тоді вже вийшло якось само собою: ключ за пазуху – та й дай Бог ноги!

Приніс Курочка ключ той додому: навіщо – і сам до ладу не знає. Жодної ж гайки у хазяйстві нема, хіба що дійки корові одкручувати! Тут спрацювала скоріше з діда-прадіда засвоєна наука: тягни все, що легко лежить – колись та знадобиться. Носився, носився з тим ключем Курочка, та врешті й приткнув його під стріху.

Стирчав би там ключ, поки й іржа його сточила. Стирчав би, незважаючи на те, що другого дня на загальних зборах колгоспників Твердохліб об’явив: «Хто од трактора ключ поцупив – поверніть назад! Поверне – нічого не буде, а знайдемо самі – хай не прогнівається!» Курочка найбільше обурювався невідомим злодюгою: «А-я-яй, як же так!» – але й не подумав вернути ключа: переховав лише у садок, в порожній вулик – на випадок обшуку.

Вулик його й підвів. Та якби ж то знала людина, де падати буде, – сіна наслала б!

Куроччин старший синок, весь геть у тата, ще раніше влаштував у тому вулику схованку. Поліз за рогаткою та ключ і намацав. Як глянув, то аж упрів: отака несподівана знахідка!..

Грався, грався, а потім до школи й поніс: перед товаришами похвастатись. А діти до вчителя: «Іване Гнатовичу, а ключ у Курочки!» – «Ключ? Який ключ?» – «Отой, що од трактора!» От – сільце й зашморгнулося! Того ж вечора приїхав з району міліціонер, одтарабанив Курочку в Хоролівку.

І шили там Курочці не що-небудь: економічну диверсію. Знищення сільськогосподарської техніки з метою розвалу колгоспу. Сумнівалися тільки в одному: сам Курочка діяв, як кустар-диверсант, чи за завданням контрреволюційної організації. Схилилися до організації, так було солідніше…

– Ось перо і чорнило, сідай, такий-сякий, і пиши!

– Що писати? – перелякано Курочка.

– Список усіх членів підпільної терористичної організації.

Бились тиждень, другий. На смерть переляканий Курочка ніяк не міг уторопати, що од нього хочуть. Плакав, сякався у полу, без кінця примовляючи:

– Оце ж я пропав!

Врешті слідчий, який вів його справу, втратив останній терпець. Підійшов до Курочки, дав понюхати кулака:

– Чуєш, чим пахне? Могилою!

Отут Курочка повівся вже зовсім несподівано: підпер по-баб’ячому щоку долонею, заголосив. Так затужив, що слідчий і рота розтулив: надивився всього, а такого ще не стрічав!

Після цього Курочці дали надовго спокій. Сидів у камері, щоранку брався виносити парашу: ніхто не хотів, огинався, а Курочці воно як за іграшку. Звів на нарах кубельце, розгледівся: їй-бо, жити можна! Харч, щоправда, піснуватий, та зате робити не примушують. Охоче заводив знайомства, встрявав у розмови, розповідаючи, за що його посадили. А під час перевірки весело відгукувався:

– Осьдечки я!

Якось серед ночі Курочку підняли й одвели до просторої кімнати. Там якийсь начальник повів із Курочкою задушевну розмову.

Передусім поцікавився, скільки у Курочки діток. Подивився на нього співчутливо, похитав головою: як же діткам отим буде без тата? Курочка одразу ж захлипав, засякався в полу:

– Оце ж я пропав!

Так, шансів вийти на волю у Курочки мало – погодився добрий начальник. – А якщо сказати точніше, то їх зовсім немає. Економічна диверсія – не фунт ізюму: двадцять років – не менше. А то й «вишка». Поставлять до стінки і – клац! (приклацнув пальцями начальник) – з діркою у потилиці й винесуть.

– Ох пропав, ох пропав! – голосив уже Курочка.

Начальник трохи помовчав, давши Курочці наплакатись уволю, потім сказав:

– Але для вас є можливість врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовірно: випав один шанс на тисячу…

Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та він робитиме все, що тільки накажуть!.. Землю їстиме, аби лише одпустили живого!..

– Нащо землю? – посміхнувся начальник поблажливо. – Ми не звірі які, щоб вимагати од вас такої дорогої ціни…

Після того із ним розмовляли вже інші. Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам’ятовувати: коли, де і ким сказано.

– До всіх прислухатися? – питав зачудовано Курочка.

– До всіх, хто б не був, – відповіли йому. – Ви повинні нікому не довіряти, всіх брать на підозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навіть найближчий ваш друг.

Начальники після того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокійно: кращого ока й вуха годі було й шукати. Ще змалечку цікавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилиці: а не підслуховуй! Не лізь, де розмовляють дорослі! Тепер же прислуховувався не лише з цікавості, але і з обов’язку.

Одна біда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж і довелося, на порушення найстрогіших інструкцій, завести зошита.

Перший запис у тому зошитові – про Терентія Гусака. Який, сидячи на колоді поміж дядьками, на чиєсь запитання: «І що воно таке, ота п’ята колона?» – візьми й ляпни: «Ото як кожного п’ятого посадять, ото вам і буде п’ята колона!»

Приїхала невдовзі чорної ночі чорна машина – за Гусаком тільки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами… Сини, щоправда, уже величенькі: одному в армію скоро, а другий ходить до сьомого класу. Та все одно не дуже весело без хазяїна в хаті. То ж Курочка кріпився-кріпився, а тоді й не витримав: замотав потай од жінки четвертинку сала – і до Гусачки:

– Оце вам до борщу!

Сидів, журився разом із жінкою, утирав сумно то одне око, то друге:

– От біда, так біда!

Одлягло після того трохи на серці. Добре, що хоч хлопці великі: самі собі раду дадуть.

Другий запис появився набагато пізніше. Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одібрав та одніс Твердохлібові, надумався порадувати учнів новими зошитами. Привіз цілу пачку з району та дітям і роздав – для контрольних робіт. Зошити як зошити, з портретом Сталіна, а перевернути догори ногами та придивитись пильніше, то й можна прочитати, з вусів починаючи, слово «смерть». «С» – вуса, «м» – як лінійкою частину підборіддя прикрити, «е» – докупи зведені брови, «р» – праве вухо, «т» – ліве, а м’якої літери не було, як не крутили. І виходило твердо і страшно: «смерт».

Кому «смерт» – ясніше ясного…

Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнів. Нагоріло і вчителеві: чому саме ці зошити купив, а не інші? Інших хіба не було?..

Курочка все те акуратненько в свій записник.

І за вчителем фуркнуло!

Ну, цьому так і треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..

А далі вже посипалися записи, і для отієї установи призначені, й особисто для Курочки. Добравши смаку, Курочка став записувати майже все, що чув і що бачив. Сусід сусіда побив – гуляйте, хлопці, до зошита! Марта Лисючка бригадира вибатькувала – запишем і це. Отак по слову, по другому та й списав Курочка майже півзошита.

Відчував потаємну насолоду. Він, Курочка, якого і за людину ніхто не вважав, а так, прости Господи… якого навіть рідна жінка під сердиту руку обзивала й нікчемою, й покидьком… набув раптом страшну владу над усіма односельцями. Хай невидиму, хай потаємну, але од того не менш реальну. І не раз, дивлячись на того чи на того, думав із мстивою втіхою: «А мені тільки пальцем кивнути!.. Тільки мізинчиком!..» Забирався потайки в хлів, читав-перечитував записане в зошиті. Виходив надвір – аж вищий на зріст…

За час своєї нової діяльності посадив Курочка менше десятка: сім чоловіків і одну жінку. Хоча останню й за жінку можна було не вважати: баба Килина, ота сама, якій давно уже треба було вкоротить язика. Якій ще жодна влада не могла догодити. Кляла у свій час і царя, і Керенського, і Директорію, а радянська влада прийшла – і на неї загавкала. Розперезалася, бісова баба, – впину немає! Як зайшов якось Нешерет із членами комісії свиню записати, вона свою вершу й розкрила:

– Пишить уже й кота на додачу!

Кота щe можна було б простити, аби баба на цьому й замовкла. А то Нешерет ще встиг сказати:

– Це, бабо, по розпорядженню радянської влади, – як баба йому й одлила. Сказала таке, що й вуха зів’яли.

За бабою приїжджала та ж працьовита машина. І що то – жінка! Чоловіки вели себе, як порядні, – залазили досередини мовчки, баба ж село все на ноги підняла: «Рятуйте, хто в Бога вірує!..» В Бога-то вірили – рятувати не квапились. Сиділи по хатах і носа боялись виткнути на вулицю.

Одсиділа баба три роки – прийшла ще лихіша, аніж була. З ходу, не сказавши й добридень, накинулася на сусіда, що той наче городу шмат приорав. А Нешерет прийшов мирити – і Нешеретові дулю піднесла.

Отака баба клятуща! І тюрма не виправила.

Тож Курочка, якщо не рахувати баби Килини, посадив усього сім душ. Інший на його місці півсела за ґрати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожаліє. Так що мав іще совість…

Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олівця і великими літерами вивів:

«А Іван Приходько щитав щодня самольоти. – Подумав-подумав, дописав: – Скільки й на яродромі було».

Це – для тієї установи.

І вже трохи дрібніше:

«У Заволочиного хлопця хтось потягнув із підводи віжки. Ремінні, нові. Ганжа сказав, що раз така роззява, то вирахують з трудоднів».

Це вже для себе.

Щодо першого запису, то не знав, як і бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодієм запанібрата. Так що, може, й рискне – змовчить.

Записав же про всяк випадок – для порядку.

Пізньої осені, по першому легкому морозцю, чекав Твердохліб на полювання гостей. Мав «припожалувати» сам товариш Путько, ще й редактора обіцяв прихопити з собою.

– Зайців на всіх вистачить?