Потроху-потроху та й добралися до прилавка, де взуттям торгували. Де стояли й галоші, і валянки, і кирзові чоботи, а над ними всіма, на полиці окремій, мов на троні, – із хрому блискучого. Не чоботи – казка.

Іван як побачив, так очима і вп’явся.

– А подайте мені он оті… Оті, що найвище…

Про ціну вже й не питає: узяв правий чобіт, роздивляється, цмока. Що халяви, що передки – дивився й очей не відводив би! А що вже підошви – зносу не буде! Та ще, мабуть, і з рипом.

– Приміряти можна?

– Купувати збираєтесь чи просто так? – крамар недовірливо.

– Чого б це я так приміряв? Звісно ж – купувати!

– Тоді приміряйте.

Сів прямо на підлогу Іван («Людоньки, потісніться!»), скинув свій чобіт пошвидше – рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав і ногою притупнув.

– Ну, як? – питають цікаві.

– Мов на мене пошитий… Ану сюди лівий!

Крамар спершу заартачився, та люди, спасибі, підтримали: «Дайте, дайте, купує ж бо чоловік!.. Як же так: отакі гроші платить, та щоб не приміряти!» – «А як утече, хто тоді гроші платитиме?..» – «Та куди йому утікати? В оцих чоботях його одразу міліція вхопить». Нарешті умовили.

Взувся Іван, стоїть і вже не знає: його це ноги чи не його. До колін мов його, а вже нижче – наче в пана.

– Aнy розступіться, людоньки, спробую, які вони на ходу!

Пройшовся гоголем по крамниці, звернувся до Курочки:

– А що, Мефодію, як нові чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила – умерла б!

– То що, берете, дядьку, чоботи? – крамар з-за прилавка.

– Я б, чоловіче, і взяв, отакі чоботи та щоб не взяти, та, на біду, усі гроші вдома залишив. Заховав їх десь так, що вже й до смерті, мабуть, не знайду.

Сів та й давай роззуватися. Крамар лається, люди сміються, а Йванові хоч би тобі що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востаннє та й подав на прилавок:

– Спасибі, чоловіче добрий, що дав хоч трохи поносити!

І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:

– Отаку пару чобіт зносити – і помирати не жалко!

А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодія:

– Жаль, що грошей ні шеляга немає. А то ми ще не так торгонули б!

Вернулися до підвод. Не встиг Іван розповісти Ганжі про чоботи, як пролунала команда рушати, і довжелезна валка покотила за місто.

Одразу ж за Хоролівкою розгорнувся степ. Безкінечний гостинець прорізав його з краю в край, впирався в обрій. Нежарке уже сонце світило ясно і чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очі, але не сліпило. Довжелезна валка порипувала возами, стукотіла колесами, майже не здіймаючи пилюки – вимочений дощами, продутий вітрами, гостинець був твердий, мов із каменю.

Іван дивився, дивився захоплено: «Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу підвід – і то не заповнять!» – і в його світлих, неспокійних очах мерехтів щирий подив. Може, вперше за все своє життя відчув Приходько неосяжність землі, на якій йому судилося прожити, і свою перед нею нікчемність. Це ж ми супроти цього усього – наче комахи! Їй-бо, як комахи!..» І, не витерпівши, обернувся до Курочки:

– Мефодію, ходи-но сюди!

Курочка блимнув сонним оком, спитав:

– Що там?

– Та йди пошвидше!.. А то прозіваєш!

Появився Мефодій. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повітря, голосно чхнув.

– На здоров’я! – відіткнувся луною Іван. – Хотів запитати: куди оцей гостинець веде?

– Куди?.. У Полтаву, мабуть.

– А далі куди?

– Гм, далі… Кудись та веде…

– А я так думаю: дорозі оцій кінця-краю немає!

– Таке й скажеш – немає! Десь та мусить бути кінець.

– А от немає! – уперто Іван. – Тягнеться цей гостинець – хоч сто років їдь по ньому – до кінця не доїдеш… Ех, була б моя воля, кинув би все: і Федору, й хазяйство, прихопив би синів та й покотив би оцим гостинцем, куди очі дивляться, їхав би й їхав, через усі, які є на світі, землі, роздивлявся б, як ріжні люди живуть… Того підвіз, того підсадив – розпитував би, хто він такий і яка йому випала доля…

– Так би ти й зумів по-їхньому! – заперечив Курочка. – Він тобі – бе, а ти йому – ме…

– Навчився б, – Іван переконано. – Голод навчив би, як по-їхньому хліб та вода… Зате ж і світу побачив би!..

І таке, мабуть, привиділося Йванові, що він аж замовк. І засіяне ріденькою щетиною, помережане дрібненькими сміхотливими зморшками обличчя його стало, як у дитини.

А валка рухалася й рухалася, похитуючи головами коней, порипуючи сонно возами, і Курочка знов задрімав – напустив біленьку плівку на очі…

Їхали до пізнього вечора. Їхали й наступного дня – добралися до місця вже по обіді. І свиснув вражено Йван Приходько, як побачив, куди вони приїхали, а Курочка тільки головою крутив та приойкував: па широченному полі, вирівняному, укатаному, мов тік, вишикувані в довгі ряди, стояли вкриті брезентом літаки. Скільки їх там стояло: сотня, дві, три? – важко було й угадати. І по всій тій площі: поміж застиглими, націленими в небо літаками, побіля величезних, недобудованих ангарів, по численних дорогах, доріжках, стежинах розтривоженими мурахами снували військові. Всі вони щось робили, всі кудись квапилися, і трудно було розібрати, що вони роблять. А праворуч, за добрі гони, стояв зосереджений гул: там без кінця то злітали, то сідали тупоносі, на джмелів схожі машини. Навіть Протасій, скинувши із себе вічну байдужість, ожив од того дива – заворушився на возі, зняв зачудовано шапку, мов збирався молитись, гукнув до Приходька:

– Іване, поглянь, що робиться! – наче той і не роздивлявся в усі очі довкола.

– Ну, хлопці, бути війні! – сказав трохи згодом Іван. Трохи згодом, коли якийсь військовий наказав розпрягати коней та відпочивати до завтрього. А завтра уже й за роботу.

– Звідки ти знаєш? – поцікавився Курочка.

– А ти що – сліпий? – аж розсердився Приходько. – Раз яропланами землю забили, то треба ж когось воювати…

Тарасівці зупинилися у вибалкові, поруч з іще незакінченим аеродромом. Зіставили в коло вози, щоб не затесався хто чужий, стриножили коней, кинули сіна. Про те, щоб пустити на пашу, поки що нічого й думати: набилося підвід – ногою ніде ступити. Добре, що хоч вода поблизу: глибоченький струмок. Ганжа одразу ж дістав відра та й загадав Павлові роботу: носи, поки коней напоїш, а тоді вже будем ладнати вечерю.

Харчуватися вирішили спільно: однією комуною. Розіслали ряднину, стали діставати хто чим багатий.

Найбагатшим виявився Курочка: і сальце, і м’ясце, і глечичок масла. Та ще й на додачу повне решето сирих крашанок.

– Ти що їх – наніс по дорозі? – не стримавшись, поцікавився Йван.

Протасій теж голодувать не збирався: завалив півряднини. Не пожаліли й Павлові в дорогу батьки: дитина нівроку, їсть, як у прірву, то щоб не охляла.

– Що ж, приймайте й моє, коли так, – підійшов із своїм і Ганжа. Чоловік безсімейний, ні хазяйства, ні хати, то й привіз, що контора виписала та комірник не пожалів: фунтів десять борошна, та пшона, та пляшку олії. Воно й комірника судити ні за що: комора ж не власна, ковбаси в ній не висять. Хоча, якщо розсудити по справедливості, то міг би підкинути й сала, і баночку меду додати. Та Ганжа так і не навчився видирати своє: що дали, те мовчки взяв. До того ж і комірник проти нього зло затаїв: пропісочив його нещодавно Ганжа на зборах. Сказав, що таких тюхтіїв треба гнати в три шиї. Комірник йому й одважив…

– От живем, дак живем! – радів отій купі Іван. І, де вже його не пропадало, доклав і свого, що Федора дала: дві хлібини й відро картоплі. – А картопля, хлопці, у мене добряча, ні в кого така не родить! Як поріжу на сковороду, то й сала не треба: жир із неї так і топиться… Федора вже з макітру смальцю назбирала: на базар думаємо везти…

До нього й не були в особливій претензії: кожен знав, що Іван сало хіба що вві сні їсть. Що дітей наплодив – на півсела, а що й хазяїн такий…

Зажурилися за дровами: харчів хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пішов до ангарів. Невдовзі й прибіг:

– Запрягайте пошвидше підводу!

Припер із Павлом мало не повну підводу обрізків: із сосни й дуба. Ще й під низом два добрячі обаполи.

– І ці оддали?

– А вони й не дивилися. «Бери, – кажуть, – дядьку, тільки, щоб командир не побачив».

– Ех, жаль, що крашанок мало взяли! – журився тим часом Іван. – Якби було вдосталь – яроплан виміняли б. Прилетіли б на яроплані додому – знай наших!

Та сміх сміхом, а тарасівці тепер зовсім не журилися: як тільки стало смеркати, розвели багаття та й поставили куліш у відрі щонайбільшому. Дух згодом од куліша того пішов: хто й мимо проходив – облизувався.

Вечеряли, посідавши в кружок. Усі мовчки діставали ложками уварену, приправлену цибулькою й салом смачнину, один лиш Іван вправлявся і їсти, й молоти язиком:

– І чого воно, хлопці, на волі все смачне? Чи того, що жінка під руку не гавкає, чи од чого іншого?.. Мабуть, таки од того, що жінка. Моя Федора як гляне, то й шматок у горло не лізе…

Він перший і наївся. Одваливсь од відра, перекинувся догори черевом.

– Оце натрудився!.. Теперечки і закурити не гріх… Павло, сину, дістань-но на моєму возі кисета й газету. Бо я вже й поворухнутись не можу.

Пахкав димком, мружив блаженно очі на високі зорі, на далекі світи:

– І чого воно так: як людина добре поїсть, так і думки різні лізуть у голову? А як голодна, то в голові порожньо, хоч покоти.

Ніхто не відповів: ще довечерювали. Та Іван і не сподівався на відповідь: Іванові не скучно й самому. Дивився на зірки, теревенив:

– Це ж і там, гляди, люди живуть…

– Де там? – облизав свою ложку Мефодій.

– Он тамечки, на зірках! – показав у небо рукою Іван. Так показав, наче сам там побував, та оце щойно вернувся.

– І вигада ж чоловік: на зірках люди живуть! – хіхікнув Мефодій.

– А ти що: на лекції не був? – повернувся до нього Іван. – Лектор отой про що увесь вечір нам товк?

– Який лектор?

– Отой, що в нього голова, як коліно, і в підштаниках… Він що казав? Скільки у небі зірок, стільки й світів.

Курочка не знав, що й казати. А Іван, знову до зірок обличчя задерши, замріяно продовжував:

– Оце ж, мабуть, там десь зараз такий, як я, лежить та донизу на мене і дивиться… Цікаво, чи й він у колгоспі, чи й досі господарюють по-старому? Як ти думаєш, Василю?

Ганжа, сидів у задумі, майже не слухав Івана. І коли той звернувся до нього, він аж стрепенувся:

– Чого тобі?

– Питаю, чи й тамечки уже до колгоспів додумались, чи живуть, як при непові?

– А чим тобі колгосп не вгодив?

– Мені?.. Таке й вигадаєш!.. Та я, відколи у нас колгосп заснували, стою за нього тіки горою! Я вже і Твердохліба згоден терпіти, аби лишень у колгоспі…

– Отак припав до душі? – ледь усміхнувся Ганжа. Суворе обличчя його мов аж освітилось на мить, та одразу й погасло.

– А як же ти думав, – всім корпусом повернувся до нього Іван. – Колгосп якраз по мені… Як раніше було?.. Весна підходить, все живе їй радіє, а ти сушиш голову, де на посів дістати, бо за зиму песиголовці стравили усе до зернини… А там півполя не зорано: восени рук не хватило… А там плуг обламавсь, мов навмисне, та ще й не твій, а сусідів… А там кінь підбився, а сусід не дає: «Почекай, Іване, я ще сам не впорався». То й дочекаєшся, поки всі вже обсіються. Вийдеш на поле, а по ньому бур’ян аж гуде… То скільки разів я шапкою об землю бив?.. Проклинав той день, коли й народився? Ниньки ж мені рай – не житуха. Посівна – засівна – мені й горенька мало. То у Твердохліба голова хай болить, що сіять і як. У Твердохліба голова хай розвалюється. Моє ж діло собаче: одгавкав – і в будку. Заробив трудодень та й лягай собі набік… Живу, як у Бога за пазухою.

– Доброго ж ти, Іване, собі Бога завів! Був би я тобі Богом – давно б тебе з-за пазухи витрусив!

– Е, не квапся, Василю: мене на цугундер не візьмеш! Мінімум трудоднів виконую? Виконую…

– Ото ж тільки й того, що мінімум… А тоді, як у пісні отій: «Трудодень, трудодень: дай, бабо, хліба хоч на день»…

– Все, що накажуть, роблю? – наче й не чув Ганжі Іван. – Роблю!

– Робиш, як мокре горить.

– А ти, Василю, вік уже прожив, а й досі розуму не набрався. Людина що – віл чи яка інша робоча худобина? Звідусіль тільки й чуєш: роби та роби! Мов я й народився тільки для того, щоб спину з ранку до вечора не розгинати. Так краще було тоді й не родитися!

– То й не родився б. Одним ледарем менше було б.

– Де ж мав діватись, як мати надумалася. Гадаєш, я не опирався? Так опирався, що не головою – ногами до білого світу повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила – пробкою вилетів!

– А я чув: тебе за інше тягнули, – глузливо Ганжа.

– За що ж іще?

– За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колін теліпається.

– Ні, Василю, таки за ноги… Так бісової віри личина потягнула, що одну ногу геть набік звернула! Місяць вправляли, поки на місце поставили… То я до чого веду… От ти, Василю, робиш як проклятий, день і ніч не вилазиш із стайні, за кіньми твоїми вся армія наша полює, у Москві на виставці навіть були, а яка тобі дяка за те?.. Хто їздив на виставку – у вуздечках шовкових твоїх коней виводив?

– Не заради того, щоб побувати на виставці, я працюю, Іване.

– А подивись, як ти живеш? – напосідався Іван. – Де твоя хата мальована, Василю?

– Мені добре й без хати…

– Та у твоїй комірчині, що при стайні, і повернутися ніде! Ти ж, скільки тебе пам’ятаю, весь час отак і спиш: то в сільраді на столі, то на попонах…

– В мене боки не з тіста – не розповзуться.

– Знаю, що не з тіста. Тільки не повірю я ніколи, що тобі не кортіло хоч раз поспати по-людському: на подушках та на перині.

– Спав і по-людському, – відповів Ганжа та й насупився: пригадав, мабуть, те, про що не хотів і згадувати. Отут Приходькові й замовкнути б, та не таким уже мати народила Івана:

– А яка тобі дяка за це од людей?

– Дяка, питаєш? – перепитав Івана Ганжа. – А мені особливої дяки й не треба, Іване. Для мене дяка найвища – те, що люди ніколи мене не цуралися.

Звівся, руки об сіно обтер:

– То що, дядьки, пора вже й спати?

Лягали кожен на своєму возі. Сіно за наказом Ганжі поскидали, як тільки приїхали, склали в стіжок. На возах же лишили, аби не муляло в боки. І Курочка, який страх не любив, коли люди заводяться сперечатись, гукнув до Ганжі, що спустивсь до струмка:

– Василю, я тобі ще сінця підмощу, щоб м’якше було!

– Мости вже собі – мені й так буде м’яко, – відповів Ганжа з темряви. Підійшов потім до воза, спитав: – Коней будемо стерегти?

– Який дідько їх візьме! – озвався уже сонний Іван. – Ти давно хоч одного конокрада бачив?

Ганжа не відповів. Пошарудів сіном, поскрипів возом – ліг. Улігся одразу й Протасій: цьому дай тільки поспати. Захропів і Павло. Курочка теж шамотів, шамотів та й затихнув.

Далеко за північ схопились од тріскоту. Так, наче хто з воза дошку виламував. Присвітили, глянули: ну ж, бісів парубок, – розвалив майже воза! Лапищами в задок як уперся, так дві дошки й висадив!

– Це ж і кувалдою так одразу не виб’єш, – дивувався Іван.

– Та я ж тільки ноги хотів випростати…

– А ти землю розламав би?

– Яку землю?

– Отак: аби ярочок попався, щоб в одну стінку плечима упертися, а в другу – підошвами… Їй-бо, розвалив би навпіл!

Посміялись, покепкували з Павла й знову поснули. Всі, крім Ганжі, що, розбуркавшись, уже не міг заснути до ранку.

Лежав, кутався у кобеняк, дивився у небо. Чорне, аж смоляне, воно уже віяло передсвітанковим холодом, а зірки мов аж збились докупи, щоб хоч трохи зігрітися. Місяць зависнув тоненьким серпом, і було щось у ньому сумне та ображене: «Коли я був великий та повний, всі ви горнулись до мене, а як схуд та поблід, то нікому вже й не потрібен». Довкола стояла тиша: непорушна, первісна, можлива лише в степу, де ніщо не зашумить, не шелесне. Люд увесь спав, навіть коні перестали хрумати сіном та бряжчати залізом: звісили важкі голови, мирно дрімали. Тільки там, де стояли літаки, – поопускали крила до землі, як сонні наморені птахи, – лише там час од часу загоралися два прожектори й нестерпно сліпучі, прямі, як мечі, стовбури світла то впиралися в небо, висвітлюючи поодинокі хмаринки, то падали з усього маху на землю. Часом прожектористи шастали ними по сонному табору, тоді з темряви враз виникали підводи й коні, пронизані наскрізь трепетно-сліпучим вогнем, різко обламані на грані світла й пітьми. Од того здавалось, що й підводи, і коні якось дивовижно рухаються, то розбухаючи в світлі прожекторів, то знову стискаючись у темряві. Було щось аж моторошне, аж лячне, тривожне у тих прожекторних спалахах, і хто просинавсь у той час, той довго не міг потім заснути.

Не спав і Ганжа.

Суперечка з Іваном не минулась даремно: розтривожила, розворушила наболілі думки, і не було вже од них порятунку.

Пригадав, як зовсім недавно зчепився з одним парубійком, що натер коням загривки – до м’яса натер! Ганжа як побачив, у ньому так і закипіло:

– Це тебе батько учив так запрягати?

– А що?

– А те, що ти коней геть покалічив!

– То й що? Вони ж не мої!

– Тебе б, сопляка, хоч раз отак упрягти!

Парубок хотів щось сказати – вже й рота розтулив, та Ганжа, боячись, що зараз не витрима – шморгне віжками по мордяці нахабній, крізь зуби сказав:

– Іди!.. Іди од гріха!..

І таке було, мабуть, у нього обличчя, що парубок пішов мовчки із стайні. І вже надворі закричав, ображено й зло:

– Це як кожен нами буде командувати!.. Що я таке зробив, щоб одразу з кулаками на мене!..

Ганжа був аж смикнувся – наздогнати, провчити, та стримався: що з дурнем зв’язуватись!

«Вони не мої! А чиї?»

Промивав стерті місця марганцем, заглядав у розумні, терплячі до болю й людської невдячності очі тварин, і серце його пік гнів до отаких, як отой парубійко. Бо скільки їх ще є у колгоспі!

«Виганяти, судити, щоб іншим неповадно було! – сказав колись Твердохліб. – Щоб інші й духу боялися!»

Й інколи здавалося Ганжі, що Твердохліб має рацію. Та, охолонувши, похитував докірливо сам собі головою: ні, не для того воював він за нове життя, щоб потім у ньому основною рушійною силою був страх. То вже скоріше пахло б в’язницею, аніж вільним життям.

З цього приводу не раз сперечався з Твердохлібом. Той твердив одне: побудуємо соціалізм, отоді й будемо розбиратися, що й до чого. А зараз ніколи вмовляти та панькатись. Ви нашого дядька не знаєте? Та його поки вмовиш – тричі помреш!

Ганжа не погоджувався: важливо не тільки те, що ми будуємо, а й те, як будуєм. З охотою, весело, чи похмуро та з примусу. Треба, щоб усі усвідомили: є одна лише вірна дорога – отоді нікого й підганяти не треба буде. А кулаком по столу стукати та страху наганяти під шкіру – на цьому не заїдеш далеко. Битий кінь тільки хвостом потім одмахується…

Якось Твердохліб не витримав – роздратовано кинув:

– Нічого, бачу, вас не навчило!

Ганжа здогадався одразу ж, на що натякав Твердохліб, однак удав, що не зрозумів:

– Це про що ти, Володю? – спитав якомога спокійніше.

– А ви хіба вже й забули?

Ні. Ганжа не забув. Такого не можна забути.

Які тоді йому бирки навішали, коли виключали із партії? «Правий опортуніст», «посібник класового ворога», «злісний саботажник стопроцентної колективізації». В той час на них не скупилися, тож не пожаліли й Ганжі.

Після в’язниці, повернувшись додому, зайшов до Твердохліба, попросився на стайню, до коней. Якраз шукали, кого б поставити старшим конюхом.

– З людьми не зумів – може, з кіньми справлюся.

Днював і ночував на стайні: такий тоді був час, що за всім треба було ока та ока, – дядьки туго звикали до колективного. Отоді й поселився у комірчині, що при стайні: до коней поближче. Поставив піч, збив пари, стіл, під книжки етажерку, повісив угорі лампу: тепло, світло, затишно – чого іще треба! І люди потроху привчилися: як звечоріє, так і заходять на вогник.

Ганжа нікого не гнав – усім місце знаходилось. Коли побрехеньки розводили, особливо, як Іван Приходько навідувався, коли газету читали та новину пережовували, а найбільше про своє, колгоспне життя сперечалися: куди воно далі піде та що з того буде. Ганжа слухав з одинаковою увагою, що б хто не молов, не перебивав навіть Івана, і людям це подобалось… І якось так умів повернути, що несерйозне, несуттєве одразу ж одсіювалось – лишалося головне.

Бувало, що з ним і не погоджувалися – Ганжа лише всміхнеться, хитне головою: