– За два тижні. Наша невістка, мадам Ізабелла, повернеться з монастиря, королева знову хоче бачити її серед своїх дам. Я мушу бути в Шиноні.

Яке пояснення! У Луїзи не вистачить розуму чи хитрощів, аби щось випитувати далі. Він сам собі задоволено посміхнувся.

– Мадам Ізабелла? Бідолашна… Може, вона хотіла б залишитись у Божому домі назавжди, щоб оплакувати свою втрату?

– Хотіла? Зробить, як їй накажуть, мадам. Жінка має виконувати волю своєї родини.

– Звісно, монсеньйоре, ви маєте рацію, у жінок геть немає вибору.

– Ви думаєте, мадам, що у чоловіків він є? – саркастично озвався Рауль, намагаючись знайти неболісну амплітуду руху плечового суглоба. – Або солдат, або чернець. Третього немає. І пощастило, коли тобі подобається бути тим, ким ти є. Та у будь-якому разі це обов’язки, яких не уникнути.

– Але ж вам подобається, монсеньйоре? – тихо запитала Луїза, відвівши погляд від п’ялець. – Бути тим, ким ви є…

Проте Рауль не відповів. І не через неуважність чи грубість. Він подумав: який же він дурний, що не наказав Ізабеллі повернутися набагато раніше. Хто міг би йому заборонити? Батько у полоні, мати померла, його старші брати – також. Він глава родини. У нього вся влада, ніхто б не завадив. Нехай Ізабелла повертається до кола придворних дам, а потім він покличе її до Шапель-Вандомуаз, аби дати омаж за Ла-Ферте та Шато-Мілон. І тільки від цієї думки гіркота, що труїла кров уже довгий час, полишила його. Гіркота та жаль, бо його життя минає не так, як він хоче, змушений вчиняти проти власної волі.

* * *

Триста сорок днів. Триста сорок невимовно довгих днів та триста сорок неможливих ночей. Ізабелла рахувала кожну з них, перебираючи зусібіч, як ребристі намистини на чотках. Кожен день в абатстві Фонтенвро для неї, що вже призвичаїлася до світського життя молодої дами при дворі, був однаковісіньким, заповненим молитвами, месами, прісною їжею у трапезній із довгими дубовими столами. Кожен день починався з того, що на білу сорочку грубого льону вона вдягала сіру вовняну сукню, чорну верхню з вдовиного однострою та біле вдовине укривало. Ледве стримувала розпачливі сльози, коли згадувала м’який синій оксамит із червоними брокатними манжетами та поясом – вбрання фрейлін королеви. А її нижня червлена сукня! Коли Ізабеллі вдавалося піддивитися на себе у слюду віконця – то виглядала вона, на її думку, так само убого, як і черниці абатства. Люстерок в абатстві не водилося, навіть шляхетні дами, що жили тут, не маючи намірів приймати постриг, та послушниці не були вільні тримати при собі усілякі грішні речі: прикраси, парфуми, дзеркальця, яскравий одяг та високі рогаті світські головні убори.

Ізабелла мала відбути перший рік вдовування саме у цьому славетному королівському абатстві, Вандоми заплатили за це чималі гроші. А вже цього практичний розум жінки прийняти не міг. Коли вони вже так переймалися її побожністю, в Анжу та Орлеані повно і простіших монастирів. А для впевненості, що молода вдова не наробить дурниць, які можуть зашкодити родинній честі Вандомів, вони могли просто замкнути її у якомусь своєму замку під наглядом тітоньок, приживалок та охорони.

Коли минуло триста днів, Ізабелла аж шкірою відчула загрозу. У неї звідси лише два шляхи: або родина накаже їй повернутися до двору, або залишать її тут на віки вічні сохнути у монастирських стінах. Вона бачила найстарших черниць абатства: тоненьких, вкритих павутинням зморщок та коричневими плямами, жінок, які провели все життя в обителі, які не знали нічого іншого, окрім келії, молитов та жіночої спільноти. Найбільше Ізабеллу дивувало, що розповідали вони про це з неймовірною гордістю, що жодним чином не пасувало до смирення, про яке невтомно проповідувала абатиса, мадам Бланш.

Ізабелла знала, що її брат Жан Дюнуа докладе усіх зусиль, щоб її повернути. Герцог Орлеанський у полоні, його молодший брат – також, їхня сестра Маргарита, графиня д’Етан – у далекій Бретані. Для Орлеанського дому надзвичайно важливо, аби хтось увесь час був при дворі; придворна дама королеви Йоланди – найкращий доповідач. Дюнуа – кмітливий придворний, він успадкував гострий розум батька та швидко навчився діяти при дворі як дипломат. Жан у фаворі у принца Шарля, він щось вигадає. Найбажаніші очікування Ізабелли підтруювала думка про те, що за шлюбом вона вже належить до родини Вандомів, а ті можуть мати геть інші плани. Так само, як і право видати її вдруге заміж, якщо це відповідатиме їхнім інтересам. А ще потрібен дозвіл короля, бо вона його племінниця. Дюнуа мусить найперше домовитись із Вандомами. Інакше сидіти їй у цих кам’яних стінах до скону.

Залишатися в абатстві Ізабелла не хотіла: спокійне розмірене життя перетворювало її на кам’яну статую, живий надгробок самій собі. Від тих безкінечних молитов, прогулянок із чотками у саду, і лише як пощастить – то перебирання старих фоліантів у монастирській бібліотеці. Тіло не знало ані втоми, ані виснаження, а тому від неї тікав сон. Вона крутилася у ліжку, вузькому, жорсткому, із лляною білизною, сіруватою та грубою. Бо думала лише про одного чоловіка, його приголомшливі світло-блакитні очі, хвилясте волосся до плечей та впевнені руки. А коли навіть і засинала, то Рауль де Вандом не давав їй спокою навіть уві сні. У тиші монастирської келії спогади про його обійми, цілунки та оксамитний голос ставали гострими та виснажливими. Та Ізабелла не вбачала небезпеки в тому, що вона геть втрачала голову та власну волю у присутності Вандома. «Коли я йому суджена, хіба ж він вчинить зі мною погано?» – думала Ізабелла.

А вона не мала ані найменшого сумніву, що Вандом її суджений. Їй так наснилося, а Ізабелла вірила своїм снам як ніхто. Не раз вона бачила уві сні, як бігла полем у чорній сукні, такій звичній для неї, а в руках – оберемок червоних маків. Вона біжить каштановою алеєю, підхопивши жалобну оксамитну спідницю, вітер висмикує світлі пасма з ретельно заплетених кіс, над замком стоїть передгрозова тиша. Квітів багато, дівочі пальці, призвичаєні хіба що до тонкого рукоділля, ледве втримують оберемок червоних маків. У дівочій ліжниці немає вази, Ізабелла марно озирається, шукаючи, куди поставити квіти, аж потім зауважує чоловіка біля віконця. Ані страху, ані подиву. Той чоловік манить її, як магніт голку. Він хапає її за руки й притягує до себе. Його руки широкі, теплі й трохи обвітрені, Ізабелла з тисячі пізнала б їхній дотик. Бо то були руки Рауля де Вандома, хай вона і не бачила обличчя. Потім він вибирав з оберемка найбільший мак й обривав пелюстку за пелюсткою, залишаючи зелену горошину серцевини, і перш ніж Ізабелла встигала бодай рота відкрити у подиві, він розчавлював ту серцевину самими пальцями, випускаючи дрібні, ще зелені зернятка на біло-блакитну підлогу.

– Тепер ви зрозуміли? Де маєте бути? І з ким? – шепотів він їй на вухо.

І від тих слів не було страшно, тривожно чи зле. Ізабелла була певна, що бути їй з Раулем де Вандомом. Хоч і намучиться від того. Але сон не підказав, коли це має статись і скільки часу чекати. А чекати мадам Ізабелла ніколи не вміла.

Тисячу разів за дні життя в монастирі Ізабелла була сповнена жалю та гіркоти, на які шляхетна дама взагалі не мала права. Змалечку Бланш дю Пон, її доглядальниця, навчала Ізабеллу чеснот дівчини шляхетного походження: бути побожною, люб’язною, уважною та лагідною. Читати часословець, вчити напам’ять молитви, гаптувати, шити шовком, дбати про порядок у замку та наглядати за слугами. Дотримуватись заповітів церкви, коритися волі родини, слухати більше, ніж говорити, й ніколи не сперечатись із старшими, знатнішими чи, крий Боже, з чоловіками! Робити те, що накажуть. Мовчки. Вона так і чинила, та хіба від того зазнала щастя? Її брати з радістю знайдуть їй доброго чоловіка, тільки не надто перейматимуться, чи він їй до серця. Небагато від неї треба: покори, побожності та плідності. У шляхетної дами немає ані часу, ані намірів іти за своїми бажаннями, їй і бажань не слід мати, окрім догоджати чоловікові та служити інтересам родини. Ізабеллі завжди ставили у приклад її зведену сестру Маргариту. Ось де справжня принцеса королівської крові: добре вихована, чемна, освічена та благочестива. Від найменших переживань, як і годиться принцесі, Маргарита геть втрачала сон та апетит, ставала блідою, безсилою та збайдужілою, а від того ще покірнішою. Ідеальна дама! На відміну від неї, Ізабелла рідко втрачала смак до їжі, новин двору та розваг. Від найменшого тиску вона, попри удавану зовнішню сумирність, миттю всередині відчувала гострий спротив чужій волі, що змушувало її або різко відповідати, або втікати.

Годувальниця не раз розповідала Ізабеллі, як її мати, безсила, бліда, беззвучно плакала на своєму породільному ліжку, коли й цю дитину від неї назавжди забрали, щоби віддати на виховання герцогині Орлеанській. Проте випросила в герцога іншої долі для доньки: посаг та заміжжя.

– Якщо це вас втішить, моя мила… – погодився принц, цілуючи коханці руки. – Зрештою, замком більше, замком менше…

Юна пишнотіла годувальниця, що ледве спромоглася заспокоїти немовля, на хвильку прийшла до тями від криків дитини, хвилеподібного гарячого лоскоту в грудях та легкого запаморочення в голові. Вона запам’ятала слова герцога на все життя. Відтоді Ізабеллу мати ніколи не бачила. Більше того – ніхто не знав достеменно, хто мати Ізабелли. Домашні герцогів Орлеанських вважали, що Марієтта д’Ангієн, що Ізабелла та Жан, попри зовнішню несхожість, рідні. Годувальниця дівчинки, Бланш дю Пон, теж не знала, ані до чийого дому її запросили, ані імені дами у породільному покої. Та й сам герцог Орлеанський, який кілька разів відвідав її за три дні, не називав її на ім’я. Єдине, що годувальниця пам’ятала, це те, що дама була дуже вродлива та весь час плакала. Новонароджену, як і Жана три роки тому, привезли до покійної герцогині разом із годувальницею, невеличкою свитою та трьома скринями дитячого посагу. Зазвичай шляхетні чоловіки не надто переймалися почуттями своїх дружин, привозячи бастардів на виховання до свого дому. Зазвичай на байстрюків просто не зважали, не опікуючись нічим, окрім одягу та місця за столом, інколи робили їхнє життя нестерпним. Герцогиня Орлеанська була жінкою добросердною: вона не робила різниці у ставленні чи вихованні між дітьми свого чоловіка. Бастард Жан ділив ліжницю із молодшим сином герцогині, а мала Ізабелла – із її дочкою Маргаритою. Одяг їм шили однаковий, навчали ті самі вчителі, за столом вони сиділи відповідно до віку. Хіба що на урочистих зібраннях, де діти мали носити свій герб на одязі, позашлюбні діти герцога Орлеанського мали геральдичну мітку: синьо-золотий герб було перекреслено справа наліво срібною плашкою, себто що народжені вони не у законному шлюбі. Звичай та гарні манери диктували Ізабеллі триматися завжди на три кроки позаду Маргарити. Проте відтоді, як вона себе пам’ятала, і до того дня, коли принцеса Орлеанська залишила родину, аби заручитися із братом герцога Бретонського, усюди, окрім церкви та королівського двору, вони ходили, тримаючись за руки. Усі орлеанські принци було плодом союзу близьких родичів: герцог доводився герцогині кузеном, батько герцога та мати герцогині були рідними братом та сестрою. Тому разом зі шляхетністю отримали у спадок кволість, слабке здоров’я та схильність до меланхолії. Натомість бастарди герцога були міцними, галасливими та невгамовними. Після смерті батька радники герцога спробували відправити Бастарда Орлеанського до монастиря, та почет туди навіть не доїхав, бо Жан утік дорогою, сам повернувся до Блуа та впав на коліна перед старшим братом, благаючи дозволити йому залишитися із родиною та бути солдатом. Коли постало питання щодо церковної долі Ізабелли, її годувальниця переповіла те, що покійний герцог обіцяв своїй коханці посаг для дочки. І молодий герцог Орлеанський почав шукати зведеній сестрі нареченого.

Від народження Ізабелла мала ваду: одна ніжка трохи коротша за другу. Саме тому її мати ридала, бо думала, що не вмовить герцога забути про абатство Фонтенвро та дати доньці посаг. Проте герцог, що у шлюбі мав лише двох доньок, старша з яких померла немовлям, вважав, що від заміжжя більше користі для родини. Із часом Ізабелла навчилася ходити так звільна і стала така вправна у танцях, що здавалось, ніби вона не йде по землі, а ковзає по льоду чи танцює. Вдачу ж Ізабелла мала вибухову, як ії брат, до того ж, попри юні літа, невластиві жіноцтву амбіції. Тому і герцог, і граф де Вертю хотіли видати її заміж якнайшвидше, коли вже того хотів батько.

Жінки рідко наважувалися йти наперекір волі родини чи опікунів. Зазвичай те коштувало їм втрати репутації. Щойно свавільна кузина герцога Бургундського, Жаклін Баварська, почала діяти на власний розсуд та покинула чоловіка, як одразу ж почалися плітки, що вона геть не чеснотна жінка. Ізабелла добре знала, що брати радше сховають її у монастирі назавжди, ніж приймуть бодай найменший ризик для честі родини. І Вандомам вона, як кістка в горлі: вдова без дитини, віддати її заміж – лише витратитись на посаг.

«Коли б я була вільна чинити так, як хочу… – думала Ізабелла, – я б повернулася до двору королеви чи бодай до Ла-Ферте, де була б сама собі господинею». Навіть сільське життя у провінційному маленькому замку серед сусідів-сеньйорів, що вихованням мало відрізнялися від своїх віланів, видавалось їй кращим за кам’яний колодязь монастиря. Будь-яке життя поза абатством принаймні дарувало ймовірність зустрітись із Вандомом. Із непоборною впертістю Ізабелла воліла не перейматись тим, що Вандом – одружений чоловік, її дівер, навіть думати про нього гріх. Бо брат чоловіка – це твій брат, а зв’язок із ним – кровозмішання та гріх. Незважаючи на заручини три роки тому, на усі ті цілунки та присяги. «Він розлучиться. Навіть королі розлучалися, – марно тішила себе Ізабелла: – монсеньйор мені присягнув, що він – мій. А я – його. Хіба можу я сумніватися в його словах?» Церква дозволяла розлучення лише у разі незреалізованості, відсутності тілесної консумації, навіть подружня зрада та відсутність дітей не були достатніми причинами для розірвання шлюбу. Чи варто сподіватись, що за півтора року після вінчання Рауль жодного разу не мав спільного ложа із дружиною? У глибині душі Ізабелла розуміла, що такий плин подій малоймовірний, та це було єдине можливе виправдовування її марень про Вандома, тому вона чіплялася за нього як потопельник за соломинку.

Ще коли був живий Анрі де Вандом, а Ізабелла була фрейліною при дворі королеви, геть не тямлячи себе від закоханості й не маючи сил опанувати власні почуття, бо щодня змушена була зустрічатись із Раулем на зібраннях двору, вона пішла до міської відьми. Тієї самої, яку не можна було відвідувати дамам королеви під страхом бути відісланою з двору додому.

– Чого ж ви хочете? – хитрувато усміхнулась відьма, уважно роздивляючись даму в масці.

Така тонка, така тендітна, – років п’ятнадцять, не більше, сукня темно-синя з червоним опояском та манжетами. Напевно, фрейліна королеви…

– Приворотного зілля? Чи плід струїти?

– Приворотного зілля…

– Навіщо вам, такій молодій та гарній приворотне зілля? Чоловіки, мабуть, божеволіють, коли ви проходите поруч… Хіба у вас обличчя зіпсоване віспою?

– Я хочу, щоб він хотів лише мене, щоб на інших жінок навіть не глянув. Щоб тільки мене шукав. І щоб спокою йому без мене не було… А від самого погляду на дружину вивертало шлунок.

– То, може, простіше дружину струїти?

Очі Ізабелли заперечливо блиснули.

– Чи маєте якусь річ, що йому належить?

Ізабелла простягла срібний медальйон, щоб, як релікварій, ховав пасмо темного волосся. Відьма хитнула головою, вихопила зі схованки вміст та спалила у глиняному горщику. Потім довго щось розглядала на дні, піднісши тонку свічку.

– Приворотне зілля тут не зарадить. Він і так себе втратив у коханні до вас. Коли хочете, щоб не було йому спокою з іншою, то візьміть шмат тканини з вашої нижньої сорочки, що торкається тіла, та шматок його сорочки. Зшийте ті два клапті один до одного проти ночі у повню. Одночасно двома нитками в одній голці – червоною та синьою. Червона – кохання, синя – вірність. Потім три дні та три ночі носіть при собі. Біля серця, якщо хочете кохання куртуазного, або на лоні, якщо хочете кохання плотського. Коли в ті дні піде кров, то це навіть краще. На четвертий день спаліть це на свічці з білого воску з церковних недогарків. Я дам. Так само кохання опалить його. І не буде йому ані перепочинку, ані спокою, поки він із вами не буде. А душі ваші і так навіки поєднані.

За божевільні гроші викупивши в замкової пралі сорочку Рауля, Ізабелла зробила все так, як навчила відьма. Годі й казати, що амулет Ізабелла носила на лоні. Хтозна, як то подіяло на Вандома, а їй самій від того спокою не було. «Як же так? – думала Ізабелла. – Я в цьому монастирі майже рік, і кожної хвилини думаю лише про нього… А він навіть не намагався передати мені звісточку. Він же знає, де я. І листи від родини дозволено… Невже та бліда немічна Луїза припала йому до смаку?»

Коли до Фонтенвро прибув посланець із листом від королеви Йоланди, Ізабелла із властивим їй нетерпінням уже вирішила, що її залишать в обителі до скону, та з усіх сил намагалася змиритись. А коли отримала наказ повернутись до Шинона, так бігла до настоятельки, що геть втратила подих та спершу і двох слів не могла зв’язати. Старезна абатиса, мадам Бланш, розсміялася беззубим ротом щиро та лагідно, як бабця – до онучки, й мовила, піднявши вказівного пальця, як Жан Хреститель на церковних фресках:

– У вас стільки жаги до життя, дитино моя, що ховати все це в Божому домі – марна справа. Їдьте з Богом! А коли вирішите, що час уже бути ближче до Господа нашого, – повертайтесь… Усі ми колись прагнемо бути ближчими до Бога…

Довкола дормеза розтікся зеленню та квітами луарський травень, Ізабелла не могла всидіти на подушках. Вона висунулася у віконце, торкалася руками віття дерев і весь час посміхалася так, наче за кам’яними мурами Фонтенвро було геть інше сонце, квіти та весна. Ця щира усміхненість зовсім не відповідала її вдовиному чорно-білому однострою, в якому вона майже рік прожила в монастирі. Її дорога до королівського двору означала, що вона знову отримає шанс бути щасливою! І вона його не проґавить. Чого б це їй не коштувало…