© А. Г. Байдаченко, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

* * *

Дійові особи

Рід герцога Орлеанського, племінники короля Франції Шарля VI, кузени Шарля VII, троюрідні родичі Монфорів та герцогів Бургундських

Шарль (1394–1465), герцог Орлеанський, поет, в англійському полоні з 1415 р., син убитого за наказом Жана Безстрашного Луї Орлеанського

Жанна (1409–1432), його дочка від першого шлюбу, герцогиня Алансонська

Філіпп де Вертю (1396–1420), його брат

Жанна, коханка Філіппа де Вертю

Філіпп, бастард де Вертю (1418—?), його позашлюбний син

Жан Ангулемський (1399–1467), брат герцога Орлеанського, в англійському полоні з 1412 р.

Жан де Дюнуа, прозваний Орлеанським Бастардом (1403–1468), зведений брат герцога Орлеанського, позашлюбний син покійного Луї Орлеанського та Марієтти д’Ангієн

Ізабелла (1406—?), зведена сестра герцога Орлеанського, позашлюбна дочка покійного Луї Орлеанського та Марієтти д’Ангієн (?), мадам де Вандом

Жан (1423 р.), Луї (1428 р.), Шарль (1430 р.), Анна (1431 р.), Рішар (1435 р.) – її діти

Ланкастери, королівський дім Англії, далекі родичі королів Франції

Генрі V (1386–1422), король Англії

Катрін Валуа (1401–1438), дочка короля Франції Шарля VI, дружина Генрі V, королева Англії

Генрі VI (1421–1471), їхній син

Жанна Наваррська (1370–1437), королева-вдова, мачуха Генрі V, за першим шлюбом мати герцога Бретонського

Кардинал Вінчестер, дядько Генрі

Томас Кларенс (1388–1421), брат Генрі

Джон (1409–1432), його позашлюбний син, званий бастард Кларенса

Джон Бедфорд (1389–1435), брат Генрі

Анна Бургундська (1404–1432), його перша дружина, молодша сестра герцога Бургундського

Жакетта Люксембурзька (1415–1472), його друга дружина

Річард (1405—після 1440), позашлюбний син Бедфорда, джура Кларенса, сір Ла-Е-дю-Пюї в Нормандії, граф Лутон і Шарнбрук, званий при дворі Ріком Ланкастером через місце народження

Джейн (Дженні) (1406–1434), позашлюбна дочка герцога Бедфорда

Мері (1409—?), позашлюбна дочка герцога Бедфорда

Гемфрі Глостер (1390–1447), його брат

Придворні короля Англії

Томас Солсбері (1388–1428)

Еліс Солсбері (1407–1462), його єдина дочка від першого шлюбу

Річард Невілл (1400–1460), його зять

Анна (Енні) Кейпл (1407–1423), коханка Ріка Ланкастера

Джоанна (1408—після 1436), племінниця лорда Торнбурі, дружина Джона, бастарда Кларенса

Генрі, Томас, Річард – її діти

Валуа, королівський дім Франції

Шарль VI (1368–1422), король Франції

Ізабо Баварська (1370–1435), королева Франції

Шарль (1403–1461), дофін, пізніше король Франції Шарль VII, молодший брат герцогині Бретонської

Марі Анжуйська (1404–1463), дофіна, пізніше королева Франції, молода королева

Йоланда Анжуйська (1381–1442), теща Шарля, звана старою королевою, мати Марі Анжуйської

Рід Вандомів

Луї де Вандом (старий Вандом; 1375–1446), в англійському полоні після Азенкура з 1415 р.

Бланш де Русі (пом. 1421 р.), його перша дружина

Луї де Вандом (1400–1420), його син від першого шлюбу

Шарль де Вандом (1402–1419), його другий син від першого шлюбу

Рауль де Вандом (молодий Вандом; 1403—до 1446), його третій син від першого шлюбу

Луїза де Русі (1408–1424), перша дружина Рауля

Тифаїна де Русі (1409–1434), друга дружина Рауля

Шарль (1423 р.), Луї (1425 р.), Жан (1426 р.), Антуан (1427 р.), Філіпп (1428 р.), Мішель (1429 р.), Бернар (1434 р.), його діти

Раулле (1422 р.), Жанно (1423 р.), його бастарди

Анрі де Вандом (1408–1421), четвертий син Луї де Вандома від першого шлюбу

Ізабелла, позашлюбна дочка покійного Луї Орлеанського (1406—?), його дружина

Жанна де Лаваль (пом. 1468 р.), друга дружина старого Вандома

Монфори, родина герцога Бретонського

Жан VI (1389–1442), герцог Бретонський

Жанна Валуа (1390–1433), герцогиня Бретонська, дочка короля Франції

Артюр де Рішмон (1393–1458), брат герцога Бретонського, великий конетабль Франції

Маргарита Бургундська (1393–1441), мадам де Рішмон, його дружина, сестра герцога Бургундського, вдова за першим шлюбом дофіна Луї

Жіль де Шантосе (1394–1429), брат герцога Бретонського

Рішар д’Етан (1395–1438), брат герцога Бретонського

Маргарита Орлеанська (1405–1466), сестра герцога Орлеанського, дружина графа д’Етан

Рід герцога Бургундського, двоюрідні племінники короля Франції Шарля VI, троюрідні родичі Шарля VII та Орлеанських принців

Філіпп Добрий (1396–1467), герцог Бургундський, син убитого на мосту Монтеро Жана Безстрашного

Мішель Валуа (1395–1422), його перша дружина

Аньєс, його дочка від першої дружини

Бонна д’Артуа (1393–1425), його друга дружина

Ісабель Португальська (1397–1471), його третя дружина

Антуан, Жозеф, Шарль, його діти від третьої дружини

Маргарита Бургундська (1393–1441), його сестра, дофіна Франції, пізніше графиня де Рішмон

Анна Бургундська (1404–1432), його сестра, герцогиня Бедфорд

Пролог

1419

– Залишся тут!

– Я маю супроводжувати його високість, – спробував заперечити хлопчина років шістнадцяти у зелено-біло-червоному однострої кольорів дофіна.

– Вандоме, я тобі сказав, залишся тут! – гаркнув месір дю Шатель, не додавши слово щеня, що вертілося на язику, лише з поваги до батька хлопця.

Рауль де Вандом до крові прикусив губу, щоб не відповісти зухвало. Зрештою месір дю Шатель урятував його минулого року, коли бургундці влаштували різанину в захопленому Парижі. Мусить мати повагу та бути вдячним.

Нескінченні перемовини викликали у молодого Вандома нерозуміння та відразу. Хіба варто витрачати стільки часу на безглузду дипломатію замість того, щоб вирішити суперечки зразу на полі бою? Як тільки усі ці прибічники дофіна знаходять у собі сили кожного разу розпочинати переговори із цим зрадливим герцогом Бургундським? Дванадцять років тому він наказав убити брата короля, Луї Орлеанського^[1]. Нічого доброго з того злочину не вийшло: королівство розшматувала громадянська війна, англійський король поновив воєнні дії та захопив Нормандію. А французьке дворянство перед лицем англійської загрози так само розділене на два непримиренні табори: арманьяків та бургіньйонів. За останній рік дофін зустрічався із герцогом уже втретє чи вчетверте. Жорсткий перемовник, бургундець уже давно дотис би його високість пристати на свої умови, якби не віддані радники принца. Щоразу, коли дофін був ладен погодитись і потиснути руку, вони припиняли перемовини. Звичайно, їм від того свій зиск – союз із амбітним та владним герцогом означає втрату впливу на спадкоємця престолу. І все розпочиналося знову: листи, посланці, погрози, вмовляння та домовленості про нову зустріч. Вандом був упевнений, що й цього разу нічого путнього не вийде.

Вересневе сонце припікало геть не ласкаво: Рауль стягнув зеленого оксамитового капелюха із шовковими широкими стрічками та розстібнув п’ять верхніх ґудзиків на таперті, не надто переймаючись етикетом. Підставив вітерцю змокле, ледь хвилясте волосся до пліч. Скільки ще чекати? Йому хотілося якнайскоріше повернутися до Буржа, де двір дофіна міг на кілька тижнів між військовими вилазками та сутичками поринути у вир розваг, таких приємних кожній молодій людині: бенкетів, турнірів, ловів, танців та залицянь. Як багато при дворі дам – веселих, граційних, освічених… І поблажливих! Так ні ж, він мусить безкінечно чекати на цій осінній спекоті. Чекати… Гіршого випробовування для нього й не вигадаєш! Від бездіяльності та нетерпіння Вандом підійшов до дерев’яної огорожі моста та, зіпершись, витягнув шию, аби побачити, чи не наближаються бургундці. Міст, що вів до Монтеро, був довгий, він перетинав і Сену, і Йонну одночасно, спираючись на виступ протилежного берега, де стояла невелика кам’яна башта. З нагоди перемовин на цьому довжелезному мосту встановили додаткові дерев’яні обмеження із ґратками та клямками, аби у зустрічі принців узяли участь не більше десяти перемовників із кожного боку.

«Навіщо такі обмеження? Хто їх насправді дотримується? Якісь безглузді дипломатичні ігрища…» – думав Вандом. Із боку дофіна за дерев’яним бар’єром чекають не менше тридцяти дворян, під Монтеро ще сотні дві мечів, та й герцог Бургундський, знаний через свою хворобливу підозрілість, приведе із собою не менше.

Гострий зір Вандома помітив бургундський почет: у темно-синіх плащах і з трикутними синьо-червоно-золотими прапорцями на довгих списах. Нарешті! Може, вже й недовго лишилось чекати, із дофіном кілька радників, які занадто добре пам’ятають розкремсаного герцога Орлеанського в труні у церкві Блан-Манто. Вони не дозволять бургундцю впливати на принца тими засобами, до яких він призвичаївся, – брехнею, погрозами та шантажем.

Безстрашний Жан, герцог Бургундський, прозваний так колись через виявлену сміливість у бою проти невірних, ніколи не йшов на перемовини першим. Попереду простували два бургундських лицарі в кольчугах під одягом, що удавали, ніби перевіряють надійність мосту, а насправді впевнюючись, чи всі умови зустрічі ретельно виконано. Рауль де Вандом бачив герцога не вперше. Коли півтора року тому бургундці захопили Париж та за кілька днів вирізали усіх, хто був прихильником арманьяків, чи на яких таке донесли, – він змушений був два дні переховуватися у лахмітті жебрака, допоки месір дю Шатель, що тікав із Бастилії із дофіном, не вивів хлопця з бунтівної столиці. Переможний герцог Бургундський роз’їжджав вулицями міста на білому коні з червоною попоною та почувався щонайменше володарем Парижа. За ним до столиці повернулася королева Ізабо, яку супроводжували, чи то за якою стежили, герцогиня Бургундська із дочками, новими придворними дамами її величності. Тоді герцог Жан усміхався, зціпивши зуби, радо та привітно вітаючи рукою містян. Йому під ноги спочатку кидали червоні квіти, а потім трупи вбитих арманьяків, яким на спинах вирізали червоні андріївські хрести Бургундії. І перші, й другі невимовно радували безстрашного герцога. Він любив Париж, місто відповідало йому взаємністю, вважаючи рятівником від постійного збільшення податків та жадібності радників божевільного короля. Рауль добре пам’ятав, як до задухи отримав по спині, коли не встиг вчасно впасти на коліна перед почтом герцога, навіть у лахмітті його могли впізнати та видати розлюченим парижанам чи охороні герцога. Досі у присутності герцога молодий Вандом кам’янів, як і тоді півтора року тому, в захопленому Парижі на волосині від загибелі у смердючому одязі й із перемазаним брудом обличчям.

Нині ж герцог Жан був насуплений та замислений, важкі зморшки прорізали його чоло, вуста були щільно стиснуті, через це маленьке підборіддя здавалось іще меншим, а сам герцог був схожий на стару мавпу. Кроки його були важкими, напруженими, руки у довгих рукавичках яскраво-зеленої шкіри із металевими кільцями стиснуті в кулаки, скам’янілий погляд утупився у дерев’яний настил мосту, неначе герцог знизу, з річки, чекав на якусь небезпеку. Він ніколи не мав величного й привабливого вигляду, що вирізняло його батька та кузенів: Жан був маленького зросту, смаглявий, темноволосий, із довгим гачкуватим носом та непевним метушливим поглядом світло-голубих вузьких очей. Проте, побачивши його, дворяни зазвичай схиляли голови, а простолюд падав на коліна, бо герцог мав славу страшної людини, адже він мав спокій та добрий сон лише після того, як на власні очі побачив своїх ворогів мертвими. Хоча почет бургундця чекав під Монтеро вже опівдні, усю незвичну вересневу спекоту вони простояли, не наближаючись до людей його високості. Герцог неабияк сумнівався у доцільності переговорів: його астролог уже два тижні попереджав про небезпеку. Та попри власні амбіції та бажання керувати Францією, загроза подальших воєнних дій із англійцями змушувала герцога шукати порозуміння із спадкоємцем престолу.

Надвечір дофін та герцог зі своїм почтом нарешті зустрілись, за ними завбачливо зачинили ґратки на бар’єрах, такі щільні, що важко було розгледіти, що саме відбувається серед перемовників. Рауль де Вандом, геть втративши цікавість до перебігу переговорів, перехилився через перила мосту, видивляючись знічев’я дрібних сріблястих рибок. Літо того року було спекотне, річка зміліла. Йонна біля Монтеро і так була неглибока, проте зі швидкою течією, проглядало піщане дно, і тому вода здавалася каламутно-жовтою. Рауль відчув сильне бажання освіжити обличчя та волосся. Він мало спав цієї ночі та ще й дві попередні: почет дофіна швидким маршем прямував до Монтеро. Затим усі прослухали месу, адже була неділя. В очікуванні перемовин молодий Вандом щиро бажав, аби вся ця дипломатична тяганина швидше скінчилася, й вони повернулись бодай до Монтеро. Він зняв з пояса баклажку зі срібною кришкою й жадібно допив рештки червоного вина, що брав із собою. Вино на сонці вже нагрілось, не втамувавши ані спраги, ані голоду. Вандом скривився й пошепки вилаявся.

Аж раптом він почув, як хтось гукав:

– Убий його! Вбий!

Вандом, витріщивши від несподіванки світло-блакитні очі, повільно обернувся до огорожі. Він розчув слабкий зойк і не роздумуючи кинувся до ґратки. Що там у біса сталося? Чи в безпеці дофін? Було зрозуміло, що там відбувається якась збройна сутичка. Ґратку з боку дофіна відчинили, зо два десятки лицарів поквапилися на допомогу своєму панові. Та коли Вандом хотів теж зайти, сір де Гокур грубо зупинив його, загородивши дверцята рукою:

– Шмаркачам там не місце!

Рауль навіть не встиг ощиритись у відповідь, приголомшено втупившись поглядом у ковану залізом бойову рукавицю. Звичайно, сір де Гокур – вірний арманьяк та прихильник дофіна, та хто дав йому право так розмовляти із сином графа де Вандома? Нехай йому лише шістнадцять і він простий джура у почті його високості. Рауль побачив під плащем на Гокурі кольчугу й меч. Навіщо у складках плаща залізний панцир і важка зброя? Адже вони на мирних переговорах, кожен учасник присягнув, що має лише добрі наміри! Вандом учепився руками у ґратку та піднявся навшпиньки, марно намагаючись щось розгледіти. Забагато людей… Спершу він розчув лише брязкіт зброї, потім якийсь дивний звук, вереск та булькотіння, неначе на бійні ріжуть свиню.

– Ти наказав відтяти моєму панові руку, то і я тобі відрубаю!

Тієї ж миті з колотнечі й барвистого людського місива месір дю Шатель, міцно тримаючи за плечі, витягнув блідого, як смерть, дофіна. Забувши про придворний етикет, молодий Вандом схопив принца за холодні руки, наче вони досі були хлопчаками, товаришами по грі в садках королівської резиденції в Сен-Полі.

– Що сталося? На Бога, ваша високосте, що сталося? – закричав Рауль, квапливо оглядаючи, чи немає крові. – Чи ви цілий?

Дофін лише мляво хитнув головою, його вирлоокий погляд скляніло дивився кудись убік, до берега, де досі чекали солдати бургундця. Вуста його ворухнулися, проте без жодного звуку, наче викинута на берег риба.

– Принц цілий, – глухо відповів дю Шатель, стягуючи з рук важкі, ковані металевими пластинами бойові рукавиці.

– А… бургундці, а герцог… Бургундський? – запитав Вандом, чомусь затинаючись, у голові раптом почала складатися мозаїка.

– Герцог?.. Уже повернувся додому… – скривився месір дю Шатель, витираючи з лоба піт та бризки крові. – У пекло…

Рауль побілів, як крейда, він нарешті второпав, що майже у нього на очах щойно вбили могутнього герцога Бургундського. З місця перемовин поступово відступили усі свідки, задкуючи, тримаючи в руках зброю. Отже, бургундський супровід герцога перебили чи поранили… Бургундці ж за ґраткою, вирішивши, що їхнього герцога полонили, відійшли до своїх під містом.

Юнак непевним кроком підійшов до розпластаного тіла. Герцог лежав обличчям донизу в калюжі крові, на потилиці видніла глибока рана від сокири, ще кілька – на хребті, поряд – відрубана правиця зі стиснутими у кулак посинілими гачкуватими пальцями… Жодної випадковості, кожна з цих ран – смертельна. Кажуть, так само дванадцять років тому на Рю Барбетт вбили герцога Орлеанського: відрубали руку, розтрощили голову, щоб не встиг покликати диявола на допомогу. Коло замкнулось. І все розпочнеться знову. Рауль повільно видихнув повітря, усвідомив, що від хвилювання не може рухатись.

Колись він на власні очі бачив жахливу розправу над арманьяками в Парижі. Жертвам вирізали хрести на голій спині, напівживих людей тягнули кіньми, до смерті забиваючи копитами. З палаючих будинків мешканці кидалися з вікон прямісінько на ощирені списи бургіньйонів, вагітним жінкам розпорювали животи і кидали свиням. Вандом пам’ятав, як тіла замордованих конетабля та канцлера скинули у яму гною без останньої християнської сповіді. Попри той жорстокий досвід кривавої різанини, що він його встиг пізнати, юнак раптом відчув кислий присмак слини та міцно притис руку до рота, ледве стримуючи потяг до блювоти.

* * *

– Що ж я маю тепер робити? – запитав дофін, він аж втиснувся у крісло й мав вигляд не на жарт переляканої дитини, що очікує неминучого покарання.

Ще трішки – і він не витримає й розридається. Кутики вуст принца зрадливо затремтіли, як у малого хлоп’яти. Ще цього не вистачало…

Королева Йоланда, майбутня теща, виховувала принца з десяти років. Вона підвелася з крісла й підійшла до вікна. Її тонкі із голубуватими венами руки не знали спокою й тремтіли від хвилювання, бо вона досі не знайшла рішення. Її величність нервово сховала руки у довгих лілово-синіх рукавах верхньої накидки.

За стінами герцогського замку Анжера стіною впала злива, за мить загасивши спокійне вересневе тепло та палахкотіння червоно-золотих осінніх барв. Коли б королева мала справу із власним сином та в кабінеті не було кількох радників – вона б дала йому добрячого прочухана. Але ж це дофін, спадкоємець престолу Франції! Справу зроблено. Тепер марно шукати винних. Нині слід передовсім вигадати якусь причину, пояснення, що розійдуться усіма європейськими містами, щоб жодна душа не змогла звинуватити дофіна у навмисному вбивстві. Адже є ще свідки. Правда, один з них при смерті, поранений у голову месіром дю Шателем, а другий, дрібна сошка, писар чи секретар герцога, втік. Коли б устигнути із посланням, перш ніж той добереться до бургундського двору…

Королева озирнулася й зміряла роздратованим поглядом похнюплених радників принца, запеклих арманьяків. Ледве стримала уїдливі, вже зайві тепер запитання. Адже, коли жінка має справу з чоловіками, спершу має навчитися мовчати. Чим вони думали? Чим? Хіба їм по вісімнадцять років? Убити бургундця – це означає підштовхнути нового герцога до союзу із англійцями! Та коли вже намірилися до вбивства (велике диво!), як могли відпустити живих свідків? Як допустили, щоб те все сталося у присутності дофіна? Помстилися за герцога Орлеанського, за конетабля Арманьяка, за паризьку різанину півтора року тому? Тепер вдоволені? Сидять на раді, принишкли, як миші, опустивши голови, дофін майже непритомний… А їй тепер вигадувати виправдання, присипаючи виведену чорним чорнилом брехню річковим піском…