«Вівісекція» (розтин) своєї або чужої «душі» аж до найглибших інстинктів, психопатологічні стани характеризують такого героя, звідси – спокуса задля «експерименту», знущання над національними чуттями матері, неврівноважені перепади садизму й сентиментальности. В оповіданні «Psyhopatіa natіonalіs» Кримський, відсилаючи до «Psychopatia sexualis» Р. Крафта-Ебінга, аналізує загострене до істерики національне чуття, що подекуди сусідить із манією. Любов до рідної землі набуває майже еротичного забарвлення, відходячи від психологічної достовірности до пародійности. А в нарисі «В народ» Кримський десакралізує «роман» українофілів із «народом», показуючи, як студента, котрий іде «об’єднуватися з народом», записуючи народні пісні, самі селяни приймають за злодія. Так демiстифiкуються народницькi iдеї «ходiння в народ», «народної душi» тощо.

Загострене національне почуття, істеричність і нігілізм – усе це риси характеру головного героя, які письменник розгортає в наступних частинах роману «Андрій Лаговський». При цьому ідеться вже не про нігілістичну передісторію модерної людини, але про становища колонізованого суб’єкта, що перебуває на службі в імперії (як учитель у родині генерала і як професор столичного університету). Саме таким є головний персонаж Андрій Лаговський, професор-математик і водночас поет та лінґвіст. Автор постійно і відкрито наголошує на істеричності та психопатологіях Лаговського, натякаючи, що породжені вони передусім його ресентиментом – як незаможного представника середнього класу і як українця, який вчиться і робить кар’єру в центрі імперії – Москві. Цілком у згоді з психопатологією колоніалізму, яка виявляється у спрямуванні образи передусім на своїх близьких і родичів, образа Лаговського – українця і бідного студента з міщанської родини, що змушений заробляти на життя уроками і коритися чужим капризам, – виливається у неприязнь до матері-українки, неосвіченої, бідної і приниженої.

З часом стосунки і фактично входження у великоросійську генеральську родину Шмідтів, яка прихистила Лаговського в ролі професора і вихователя старшого сина, дозволила йому позбутися (так принаймні спочатку здається) істеричних припадків. Виникає новий об’єкт приязні – відмовляючись від своєї рідної матері, яка лишається десь в Україні, «він чує просто аж собачу вірність» до старої генеральші. Колись у дитинстві Лаговський побачив мале дитятко-генераленятко, що викликало в його душі непереборну заздрість, а тепер він стає майже членом генеральської родини. Соціальна образа змінюється платонічною закоханістю у свого учня.

Маркуючи свою марґінальність, а водночас і екзотичність, Лаговський одягається вкрай недбало і нерепрезентабельно – як для своєї професії і свого статусу професора. Щоправда, він також є поетом, отож його образ несе в собі асоціацію з мистецькою богемою, нагадуючи про студентів Латинського кварталу в Парижі. Попри те, що сам Лаговський іронізує над декадентством і називає його шарлатанством, сам він є типовим декадентом. Це помічає один із персонажів і говорить: «Ви зовсім марно одхрещуєтесь од декадентства, бо всяких декадентських настроїв єсть і в вас чимало. І взагалі весь ви – типовий декадент! Адже знаєте що? Навіть оцей ваш стоїчний чи дервішеський одяг – хіба це знов не щось декадентське?».

Однак, як зауважив Євшан, прикметою Кримського є не лише його інтерес до екзотичних психологічних і душевних зворушень, але і прагнення раціонально проаналізувати їх. Отож він описує, як Лаговський вдається до пародії на декадентську поезію і разом із братами пише у стилі декадансу поему під виразною назвою «Діарея». Є ще одна іронія над декадансом. У розмові з братами зринає слово «криптомерії» – ботанічна назва одного з видів сосни. Один з братів пригадує, що так якийсь поет назвав збірку своїх декадентських віршів, бо пам’ятав, що «криптос» із грецької означає «скритий, схований, таємний», і подумав, що «криптомерії – це мають бути якісь символістичні, містичні, дуже поетичні та “оргіястичні” квітки».

Попри весь гумор, пов’язаний із оргазмами, саме тема оргазму стане однією з провідних у романі. Йдеться і про любовний оргазм, і про оргазм містичний. У центрі роману – характер професора-декадента, який проходить різні стадії життя, і кожна із цих стадій пов’язана з різними психологічними станами та заторкує аспекти нігілізму, фізіологізму, ідеалізму, містицизму. Кожна з цих стадій також позначена географічно. Якщо перша частина роману відбувається в Україні, то друга – переносить у Туапсе, третя – в Москву, а завершальна, обрамлююча, яка має відповісти на питання, поставлене в першій частині, повертає читачів до України та має назву «Порозумілися».

«Андрій Лаговський» як роман колоніальний

Власне, починаючи з другої частини в романі на перший план виходить тема колоніальності. Ця частина, окрім сюжетної лінії про стосунки Лаговського з Володимиром Шмідтом і всією родиною Шмідтів під час відпочинку в Туапсе, має ще додаткові обертони – сексуальні й інтелектуальні. Це напрочуд інтенсивна, космополітична за змістом, лінґвістично різнобарвна оповідь, із мовними екзерсисами, цитуваннями, перекладами, науковими коментарями, де грецька мова переходить у турецьку, німецьку, французьку, латину, російську, а спостереження самого Кримського співіснують поруч із цитатами з Гайне і Ґете.

Головна колізія спрямована на розвінчування романтичного ідеалізму. Лаговський нагадує героя-романтика, далекого від буденщини і від людей, замріяного поета і вченого не від світу цього. Він живе в атмосфері любовно-дружніх стосунків із Володимиром і сім’єю Шмідтів, однак не усвідомлює, що ці почуття романтичні й не позбавлені еротичного підтексту, і їх можна навіть трактувати як «інакшу любов», тобто любов гомосексуальну. Саме так пояснює пізніше ці стосунки Володимир. Розвінчування романтичного ідеалізму Лаговського відбувається під впливом фізіології – сексуального зв’язку з гречанкою Зоєю. Так натуралізм вривається в ідеальний і платонічний світ героя, щоб цілком підім’яти і розбити його фізично й морально.

Наступна частина роману переноситься з Туапсе до Москви. Стиль цієї частини фіксує переміщення дії у символічний контекст. Втікаючи від розладів плоті й духу в містику, Лаговський перечитує Єфрема Сіріна й переноситься у світ релігійний та екстатичний. «Захотілося не тільки мати вільний дух і вільне серце, але й розмовляти з божеством; захотілося летіти душею до нього, захотілося з’єднатися з ним…». Так Лаговський утікає у світ вигаданої фантазії, щоб вилікувати себе від істерії, що виникає на основі конфлікту духовного і плотського, плебейського й аристократичного, національного та імперського.

Важливо, що у романі Кримського і розрив із матір’ю, і розчарування сім’єю Шмідтів, і головне – заняття наукою та одержимість містичним аскетизмом у Лаговського живляться насамперед образою і слабкістю. Можна стверджувати, що серцевиною роману Кримського стають ненормальні стосунки Лаговського з матір’ю та генеральською родиною. Тут колоніальна мати не охороняє свого сина від себе самого, як писав Франц Фанон у «Гнаних і голодних», а навпаки, стає причиною його знервування та істерії, оскільки вказує на те, що він сам хотів би забути, – його колоніальний статус бідного міського провінціала-українця. Натомість генеральша служить замінником матері, уособлюючи собою імперську метропольну поблажливість і великодушність.

Коли простежити колізії незакінченого роману Кримського, бачимо, що перетворення обрáзи (колоніального ресентименту) на одну з позитивних емоцій, які б розрядили істеричність характеру Лаговського, так і не відбувається. Після розриву з генеральською родиною Лаговський повертається до Москви, а з часом їде на Україну і зустрічається там із матір’ю, якій пробачає її рабську приниженість. Однак приїзд Лаговського додому в останній частині роману і порозуміння з матір’ю, яке нібито робить їх «справжніми приятелями», виявляється дещо штучним фіналом. Імовірно, воно стане лише новою стадією недуги, яку Кримський в іншому оповіданні назвав psychopatia nationalis.

Характер Лаговського є демонстрацією серединного поля, що проявляється в амбівалентній зоні між двома позиціями – колонізованого і колонізатора. З одного боку, як професор Московського університету Лаговський є повноправним представником імперської еліти. З іншого ж, як українець він почуває себе частиною пригніченого, несамостійного і колоніалізованого народу.

Колоніальна образа виявляється в садомазохістській настанові Лаговського, що скерована на аскетизм, роздавання грошей бідним і проявляється у відмові від їжі та запереченні потреб тіла, передусім сексуальних. Його голос, у якому зливається зовнішня самооцінка та коментар самого автора, проривається зізнанням, що він, майже матеревбивця у себе вдома, на Україні, сприймається як святий тут, у Москві: «Що він гроші роздає? – так вони ж йому не потрібні, а подяка од людей солодка. Що він ховає від усіх свій чин? – так се тому, що таке його не тішить. Що він мало їсть і м’ясива не хоче? – так це тому, що так і здоровше і для душі спокійніше, себто робить він це задля евдемонізму… І от йому, мізерній жертві своєї власної розпусти, йому – поганому еґоїстові, мало ще не матеревбійникові, йому кажуть, що він святий!..».

Незавершений роман Кримського можна розглядати як зразок модерністського роману з його інтелектуальним героєм, поліморфною структурою, філософсько-моральною тематикою, психологічним аналізом та автобіографізмом. У ньому наявні всі структурні елементи модерністського роману: інтелектуальний головний персонаж – професор математики та водночас поет Лаговський, перверсивна сексуальна тема, авантюрна складова, родинний конфлікт, численні інтертекстуальні відсилання та цитації, лінґвістично-етимологічні дискусії. Є тут і «текст у тексті», і філософія аскетизму, що слугує формою внутрішньої еміґрації героя, яка збігається з інтересом Лаговського до містики Єфрема Сіріна.

«Андрій Лаговський» – роман колоніальний. Елементом колоніального роману зазвичай є обов’язкова подорож до невідомої провінції (окраїни) імперії. У романі Кримського родина генеральші разом із професором Андрієм Лаговським прибуває на відпочинок до Туапсе, що має виразні колоніальні топоси. Уже саме прибуття до цього міста на Кавказі викликає у подорожніх розмови про черкесів, яких Росія вигнала до Туреччини. Туапсе загалом нагадує еклектичну мішанину Сходу зі слідами російського імперського колориту. «Хоч у Туапсе було вже з троє магазинів на російсько-європейський лад, але базар був чисто азіатський, і тільки офіціально обов’язкові російські вивіски з такими грамотними написами, як «Трактир Виселі Край», нагадували, що це має бути Росія», – наголошує оповідач у романі.

Вражає етнічна різноманітність, на якій робить наголос автор і на яку звертає увагу Лаговський – вірмени, імерити, осетини, татари, греки, турки створюють різнобарвну багатонаціональну картину місцевого населення Туапсе. Серед нього зустрічаються десятків зо двоє інтеліґентів із Москви і Петербурґа, які приїхали відпочивати, та російські колоністи, яким уряд надав тут землі для поселення. Прикметою роману стає мовна поліфонія, якою пересипаний роман Кримського, – тут не лише вказується, що чулася грецька або переважно турецька мова, але уводяться цілі фрази іншими мовами – грецькою, латиною, англійською, російською, німецькою, французькою, турецькою.

Мовно-культурний переклад стає осердям і колоніального роману в цьому творі. Ідеться про роман між Лаговським та грекинею Зоєю, яку професор навчає російської (імперської!) мови. Зоя, вивчаючи російську лексику, зрештою говорить йому по-турецьки «я люблю тебе». Граматика вклинюється в колоніальний роман між прибульцем і туземкою. Однак, хоча «Лаговський не вірив і мав на те свої рації» (річ у тім, що «слова ти, тебе вказують для європейця на інтимність», але «в турецькій розмові вони й не могли говорити інакше, як на ти, бо анатолійські турки й греки не кажуть до єдиної людини ви (сіз), тільки ти (сен)», його позиція як імперської людини давала владу над колонізованою й ожіноченою провінцією.

Зрештою, фізична любов виснажує Лаговського доволі швидко. Його сексуальну слабкість можна легко асоціювати із симптомом колоніальної слабкості. До цього додається і культурне розчарування грекинею як «некультурною» тубільською жінкою, яке вказує на те, що Лаговський ідентифікує себе із центром, а не з кавказькою (чи українською) периферією. Він ототожнює себе не з дикою природою колонії, але з позицією цивілізованого колонізатора. Закоханий у Зою професор зізнається, що привабливість греків полягає для нього у тому, що вони «задержують у своїй крові дещо таке, що їх одрізняє вигідно й аристократично од простих варварів», що їхня мова нагадує антично-еллінську, що їхні рухи «антично пластичні». Так він переносить на увесь народ і на окрему чарівну представницю цього народу культурні асоціації, зокрема стереотипні західні уявлення про античний грецький ідеал. Він не шукає в них романтичного ідеалу дикунства, до якого хочеться втекти від цивілізації, але хотів би зберегти свій ідеальний дух, не забруднившись дикістю і тілесністю провінції. Адже, у висліді, Зоя постає в романі просто жінкою легкої поведінки.

Любовна історія із Зоєю демаскує колоніальну свідомість Лаговського. Розчарований і обезсилений фізичною близькістю, показавшись не сильним чоловіком, а слабким і хворим, Лаговський знову, як і вдома, на Україні, переживає пароксизми істерії і, врешті-решт, утікає з Туапсе до Москви. Відпливаючи, він згадує ті місця, де йому було так добре у товаристві сімейства Шмідтів, а повернувшись до Москви, починає писати статтю «Зріст українського національного почуття за царювання Олександра ІІІ», що радше можна сприймати іронічною розв’язкою імперського любовного роману в Туапсе.

Виходить так, що лише переживши колоніальний роман і повернувшись потім до метрополії, він може серйозно аналізувати тему колоніалізму і національної свободи. Коли ж перебуває в провінції (на Україні чи на Кавказі), він ідентифікує себе з колонізатором, який шукає розваг серед тубільного населення і відчуває образу щодо низького, невідповідного стану своєї рідні. Загрозливість тубільного населення для імперської людини зазвичай несе в собі жінка, у романі Лаговського – грекиня Зоя, – вона з «таких», як говорить про неї Володимир Шмідт.

Таким чином, істеричність стає ознакою характеру колоніального суб’єкта: такий суб’єкт відмовляється від матері, він позбавлений сил, навіть сексуальних, він легко піддається ілюзіям і мріям ідеального характеру, наприклад, про ідеальне кохання; він знає мови, але почувається безсилим і загубленим у культурному перекладі, розполовиненим між різними мовами та цінностями. Одне слово, його ідентичність і його бажання зорієнтовані поза межі провінції, до центру, до метрополії, як і належить імперській людині.

Перечитуючи текст роману Кримського, Леся Українка завважила невідповідність у зображенні характеру грекині Зої. Її здивувало, що автор не дав їй право виправдатися, стати самоцінним характером, інакше кажучи, не дозволив їй перетворитися із сексуального об’єкта на суб’єкт. «Се ж занадто жорстоко виставити людину на натуралістичне позорище і дати їй “без сповіді” загинути в опінії читача…»^[1] – писала вона Кримському. Так само можна було б пожалкувати, що автор не дозволив Зої перетворитися і на повноцінний національний суб’єкт, зі своєю мовною та етнонаціональною ідентичністю, а звів її роль до дикої і тілесної туземної жінки-коханки.

Колоніальний ресентимент, що живить характер Лаговського, породжений не лише незручністю перед холуйством матері-міщанки, яка принижується перед багатшими, але і цілою ситуацією колоніальності, за якої Україна перетворена на «естетичний погляд». Саме так, як оголення прийому, сприймається в романі «Андрій Лаговський» пряме цитування відомого гоголівського опису «украинской ночи». Цей опис, як завважує оповідач, «вчать по російських школах напам’ять». Іронія щодо колоніального сприйняття виявляється у тому, що асоціація з топосом «українська ніч» виникає у Лаговського тієї миті, коли він бачить реальну пожежу на хуторах. Її він іронічно називає ще «чудовішою картиною», порівняно з гоголівською.

Соціальна і національна образа щодо підлеглості та безсилля перед чужою владою стає тим конфліктом, що породжує розполовиненість колоніального індивіда та призводить до його істерії. Істеричність та епілептичність загалом маркуються як ознака колоніального, підпорядкованого стану. Зустрівшись із погорільцями та почувши їхні історії, Лаговський починає ридати і не може зупинитися. Плачуть і селяни, а одна дівчина «заревла таким скрипучим голосом, неначе хтось сокирою або рубанком застругав по залізі». «Коли я божевільний, то принаймні маю потіху, що я не сам-но на світі божевільний: нас багато таких, – несподівано погадав Андрій, саме розмовляючи далі з хуторянами про їхні страждання. – Отже й прості люди, неінтеліґентні, люди близькі до природи, а диви – такі самі нервові, як і я».

Фізично слабкий та істеричний, колоніальний суб’єкт, як демонструє Кримський, лишається інфікованим імперською владою. Він також лишається орієнталістом; фактично будучи суголосним східному світові, він, однак, не перестає асоціювати себе із західним раціоналізмом, скептицизмом, імперіалізмом. Йому легше ідентифікувати себе з тими, кому доступна «німецька опера з Байрейта, що має незабаром приїхати до Москви з Німеччини та й виставить увесь цикл вагнерівських опер», аніж із Зоєю-грекинею чи з матір’ю-українкою. Ототожнений із центром, із культурою, Лаговський протиставляє себе провінційному, природному і наївному.

Закінчення роману має дещо тенденційний і штучний характер. Лаговський нібито повертається до матері, пробачає їй, запрошує до Москви, однак та відмовляється приїхати. Щороку Андрій мріє про поїздку додому і про розмову з матір’ю простонародною, тобто українською мовою. Звичайно, йому легше згадувати про матір, яка живе десь на Україні та чиї слова «причуваються» йому в Москві, аніж бути з нею. Іншування, або своєрідна орієнталізація свого народу з боку інтеліґенції, що пішла на службу до імперії, є внутрішньою колонізацією лише в рамках імперського дискурсу. В категоріях зовнішньої колонізації це є торгом за те, щоб реалізувати власне бажання стати імперським суб’єктом. Так підтверджується враження, що імперія – це обмін цінностей, а цінністю в метрополії стає і мова, і тіло, і «природність».

Ця екзотична цінність дістається Андрієві Лаговському не безплатно – «чужу, нерідну любов треба заробити, – думав я, – чужу любов треба покупити ціною своєї інтересності, добрячої