A. Зв’язок снів з притомним станом

Наївне судження пробудженого полягає в тому, що сон – нехай навіть не надходячи з іншого світу – сновидця переносить деінде. Старий фізіолог Бурдах, якому завдячуємо ретельним і витонченим змалюванням феномену сновиддя, висловив це переконання у часто цитованому твердженні (стор. 474): «…денне життя зі своїми турботами та втіхами, радощами й болями не повторюється у снах, а радше сни приходять, щоб звільнити нас від нього. Навіть якщо душа цілковито була сповнена чимсь, якщо її краяв глибокий біль або нагальна справа забирала всі сили розуму, сон або витворює щось відмінне від реальності, або по-новому комбінує лише окремі її елементи, або, у ключі нашого настрою, відтворює її суто символічну подобу».

І. Г. Фіхте (I, 541) у тому таки сенсі згадує «доповнювальні сни» [Ergänzungsträumen], змальовуючи їх як таємничий засіб самоцілющої природи духу. У подібний спосіб висловлюється Л. Штрюмпель у своєму широковідомому й справедливо високо поцінованому дослідженні природи і походження снів (стор. 16): «Сон забирає сновидця зі світу притомної свідомості…» (стор. 17): «Уві сні пам’ять практично втрачає упорядкований вміст свідомості, так само як її нормальну поведінку…», (стор. 19): «Через забуття, майже повне відокремлення розуму від звичного змісту і перебігу притомного життя…»

Переважна більшість авторів, однак, тримається протилежного погляду на зв’язок снів з притомним життям. Так Гаффнер зазначає (Haffner, 1887, стор. 19): «По-перше, сон продовжує притомне життя. Наші сни завжди тягнуться за уявленнями, які щойно склалися у нашій свідомості. Ретельне вивчення майже завжди знайде нитку, яка з’єднує сон з досвідом попереднього дня». Вігандт (Weygandt, 1893, стор. 6) прямо заперечує наведене вище твердження Бурдаха, «бо часто і, як видається, у переважній більшості снів, вони ведуть нас до повсякденного життя, і аж ніяк не звільняють нас від нього». Морі ^[7] (Maury, 1878, стор. 56) стисло формулює: «Nous rêvons de ce que nous avons vu, dit, desiré ou fait» ^[8]. Дещо розлогіше Йессен стверджує у своїй книжці з психології з 1855 року (Jessen, стор. 530): «Більшою чи меншою мірою зміст сновидінь завжди визначається індивідуальними рисами, віком, статтю, становищем, рівнем освіти, звичним способом життя, а також подіями і цілим досвідом особистого життя».

Найбільш безкомпромісний з цього питання філософ Я. Ґ. Е. Маас (J. G. E. Maass, 1805) у праці «Про пристрасті: «Досвід засвідчує справедливість нашого твердження про те, що найчастіше нам сниться те, на що спрямовані наші найпристрасніші бажання. А отже наші жадання мають впливати на появу наших сновидінь. Честолюбець бачить уві сні здобуті (можливо, тільки у його уяві) або майбутні лаври, тимчасом як сни закоханого сповнені предметом його солодких надій… Усі чуттєві жадання чи відрази, що до часу дрімають у серці, щойно вони пробуджуються з якоїсь причини, можуть викликати певний сон у сенсі пов’язаних з ними уявлень, або ж ці уявлення домішуються до сну, що вже виник». (Цит. за фон Вінтерштейном. Zbl. für Psychoanalyse, 1812).

Не відрізнялася також думка стародавніх про залежність змісту снів від життя. Цитую за Radestock (стор. 139): «Коли Ксеркс перед походом на греків не дослухався добрих порад, а піддався впливу постійних снів, старий тлумач снів, перс Артабан, дуже влучно сказав йому, що сни здебільшого містять те, про що людина думала ще вдень».

У Дидактичній поемі Лукреція «Про природу речей» читаємо (Книга IV, вірш 958):

 
Що виняткової в кожного з нас вимагає уваги,
Те й уві сні переважно в нас крутиться перед очима:
Так, уві сні веде справи правник, порядкує закони,
Вождь поривається в бій, за уявною битвою стежить,
А мореплавці – така вже їх доля – з вітрами воюють,
Я ж – на природу речей невсипущу скеровую думку
Й мовою предків, до чого дійшов, – на письмі викладаю.
Що не візьми – всі науки, мистецтва, заняття всілякі
Поночі голову нам, щойно сон завітає, морочать. ^[9]
 

Цицерон (De Divinatione II, LXVII) говорить те, що згодом ствердив Морі: «Все це здебільшого відбувається у душі, як сліди того, про що ми у притомному стані думали або що робили».

Суперечність двох поглядів на взаємозалежність снів і притомного стану, мабуть, нерозв’язна. Тут доречно згадати Ф. В. Гільдебрандта (Hildebrandt, 1875), який вважає, що своєрідність феномену сновиддя взагалі можна описати лише за допомогою «низки контрастів, які часто переходять у суперечності» (стор. 8). «Перший з цих контрастів, – пояснює він, – полягає в тому, наскільки життя уві сні, з одного боку, повністю відокремлене від реального життя, замкнене у собі, а з іншого боку – наскільки ці два життя переплетені і перебувають у постійній взаємозалежності. Сновиддя є строго відокремленим від дійсності, пережитої у притомному стані, сказати б – герметично замкненим буттям, відтятим від реального життя непрохідною прірвою. Воно відриває нас від дійсності, стирає нормальні спогади про неї, переносить нас в інший світ, в іншу життєву історію, що не має нічого спільного з реальною». Гільдебрандт провадить далі, мовляв, коли ми засинаємо, все наше буття зникає разом з його звичними формами, наче за нами «замкнулися невидимі двері». Уві сні особа може поїхати, скажімо, на острів Св. Олени, щоб відвезти ув’язненому там Наполеону зразок елітного Мозельського вина. Екс-імператор люб’язно зустрічає сновидця і той відчуває прикрість, коли пробудження руйнує таку цікаву ілюзію. Особа починає порівнювати сон з дійсністю. Виноторговцем вона ніколи не була і не мала наміру стати. Морських виправ не здійснювала і в жодному разі ніколи не думала побувати на острові Св. Олени. До Наполеона взагалі не відчуває жодної симпатії, а скоріше має вроджену патріотичну неприязнь. До того ж цієї особи ще й на світі не було, коли Наполеон помер на тому острові. Думати про будь-які особисті прихильності немає жодних підстав. Таким чином сон видається геть стороннім явищем, що вклинилося між двома досконало пов’язаними між собою відрізками цілком послідовного у своєму перебігу притомного життя.

«А однак, – зазначає далі Гільдебрандт, – те, що видається суперечністю, є правдивим і правильним. Я маю на увазі, ця замкненість і відособленість іде руч-об-руч з найтіснішим зв’язком і спорідненістю. Ми можемо навіть ствердити: хоч би чим був сон, він черпає з дійсності і з духовного життя, яке розгортається у цій дійсності… Хоч би як сон переробляв ці матеріали, він ніколи не відокремиться від реального світу і його найбільш комічні й химерні форми мають живитися з того, що або пройшло перед нашими очима у реальному житті, або вже посіло те чи інше місце у нашому притомному мисленні – коротко кажучи, з того, що ми пережили у своєму фізичному або внутрішньому житті».

Б. Наповнення снів. Пам’ять уві сні

Те, що весь матеріал, який, принаймні, творить зміст сну, так чи інакше походить з досвіду, що відтворюється, пригадується уві сні, слід визнати безперечно. Проте хибно було б гадати, що зв’язок наповнення сну з притомним життям можна віднайти шляхом простого порівняння. Такий зв’язок потребує тривалих і ретельних пошуків і часто залишається прихованим. Причина полягає у низці особливостей, які виявляє уві сні пам’ять, і які донині не пояснені остаточно, хоча їх відзначає чимало дослідників. Варто буде уважно розглянути ці особливості.

Трапляється, що пояснити по пробудженні зміст сну, спираючись на особисті знання й досвід, неможливо. Пам’ятаючи, що саме наснилося, людина не пригадує, щоб мала щось подібне у житті. Неясність походження змісту схиляє повірити у самопродуктивний характер сновиддя, аж доки – часто, по тривалому часі – новий досвід відтворює втрачений спогад про попереднє переживання і у такий спосіб розкриває джерело сну. Тож слід визнати, що уві сні ми знаємо і пам’ятаємо речі, недоступні нашій пам’яті у притомному стані ^[10].

Наочний приклад такого роду з власного досвіду наводить Дельбьоф (Delboeuf, 1885, стор. 170). Він побачив уві сні вкритий снігом двір власного будинку і знайшов двох похованих під снігом напівзамерзлих ящірок. Як любитель тварин, чоловік зігрів маленькі створіння і влаштував їх у невеликій заглибині у мурі. Він також дав їм кілька листочків маленької папороті, яка росла на стіні, знаючи, що тваринки дуже її люблять. Уві сні він знав назву рослини – Asplenium ruta muralis. Сон тривав і, після переміни теми, знову повернув Дельбьофа до ящірок. На свій подив, він побачив двох нових звірят на залишках папороті. Він перевів погляд на поле і побачив п’яту, а тоді шосту ящірку, що прямували до нірки у мурі, й, нарешті, вся дорога вкрилася ящірками, що сунули у цьому напрямку.

Дельбьоф знав латинські назви лише для лічених рослин і, по пробудженні, не пригадував, що то за Asplenium. На власний неабиякий подив, він переконався, що така папороть справді існує. Asplenium ruta muraria – такою виявилася її точніша назва, що була трохи спотворена уві сні. Випадковий збіг видавався малоймовірним, однак Дельбьоф не міг збагнути, як він дізнався уві сні назву Asplenium.

Сновидіння наснилося у 1862 році. За шістнадцять років потому філософ відвідав одного з друзів, який показав йому невеличкий альбом з засушеними квітами, які у деяких районах Швейцарії продають на згадку туристам. Гортаючи гербарій, він віднайшов потрібний спогад, упізнавши власний почерк у підписах під рослинами. Тепер зв’язок було встановлено. Сестра згаданого друга відвідала Дельбьофа під час своєї весільної подорожі 1860 року, за два роки до сну з ящірками. Саме цей гербарій вона купила у подарунок братові, і Дельбьоф – на її прохання – написав латинські назви рослин під диктування одного ботаніка.

Випадок допоміг Дельбьофу простежити також зв’язок іншого елементу сну з забутим джерелом. У 1877 році йому до рук потрапив старий ілюстрований журнал, у якому чоловік побачив картину процесії ящірок зі свого сну 1862 року. Примірник походив з 1861 року, а Дельбьоф пригадав, що на той час він підписувався на це видання.

Наявність уві сні пам’яті, недоступної пробудженій свідомості, настільки дивовижна і теоретично важлива, що я хотів би згадати про інші випадки «гіпермнестичних» снів. Морі розповідає, що йому певний час не йшло з голови слово Mussidan. Він знав, що це назва французького міста, але нічого більше. Якоїсь ночі йому наснилася розмова з особою, яка повідомила, що вона з Мюсідана, а на його запитання, де розташований Мюсідан, відповіла, що це повітове місто у департаменті Дордонь. Прокинувшись, Морі не надав ваги відомостям зі сну; проте географічний довідник підтвердив її цілковиту поправність. У цьому випадку додаткова інформації зі сну справдилася, але забуте джерело знання не було встановлене.

Йессен (Jessen, 1855, стор. 551) переповідає подібний випадок з давнішої доби: «Сюди ж відносимо, зокрема, сон Скалігера Старшого (за Hennings, 1784, стор. 300), який написав оду на честь видатних веронців, а уві сні до нього звернувся чоловік, який назвався Бруньйолусом, нарікаючи, що його несправедливо забуто. Хоча Скалігер не пригадував такого імені, він таки включив його у текст оди, а від його сина згодом дізнався у Вероні, що той Бруньйолус раніше був там знаним критиком».

Маркіз д’Ерве де Сен-Дені розповідає про гіпермнестичний сон, особливість якого в тому, що інший, наступний по ньому сон розкриває зв’язок, не визначений у першому сні (за Vaschide, 1911, стор. 232): «Мені колись приснилася юна жінка з золотавим волоссям, яка розмовляла з моєю сестрою, показуючи їй, як гаптувати гладдю. Уві сні вона здавалася мені знайомою, я навіть думав, що неодноразово бачився з нею. Після пробудження, я виразно бачив перед собою її обличчя, але не міг визначити, чиє воно. Я знову заснув, і сон повторився. Цього разу я озвався до русявки і запитав її, чи не випадала мені приємність бачитися з нею раніше. Авжеж, відповіла дама, пригадайте морський курорт Порнік. Я одразу прокинувся знову і тепер уже точно знав детальні обставини знайомства з цією чарівною особою».

Той самий автор (так само за Vaschide, стор. 233) повідомляє: відомий йому музикант почув уві сні мелодію, яка видалася йому абсолютно новою. Лише за кілька років він виявив її у старовинній збірці музичних творів, хоча не пригадував, щоб він колись раніше її переглядав.

Повідомляють, що Майерс (Myers) опублікував цілу збірку таких гіпермнестичних снів, на жаль мені не доступну (Proceedings of the Society for psychical research^[11]). Я маю на увазі, кожен, хто досліджує сни, має визнати поширеність такого явища, коли сон містить знання і спогади, про які спостерігач не здогадується у притомному стані. У психоаналітичній роботі з невротичними пацієнтами, про яку розповім згодом, я регулярно маю нагоду доводити їм, що вони посідають у своїй пам’яті цитати, вульгарні вислови, яким послуговуються уві сні, хоча забувають їх у повсякденному житті. Я поділюся тут одним невинним випадком гіпермнестичого сну, з огляду на те, як легко знайшлося джерело інформації, доступне тільки уві сні.

Одному пацієнтові тривалий час снилося, що він частується у кав’ярні «кунтушувкою». Але розповівши про це, він запитав, що воно таке – він ніколи не чув цієї назви. Я відповів, що «кунтушувка» – це польський шнапс, і він не міг вигадати назву уві сні, оскільки вона давно відома з реклами. Спершу чоловік не хотів мені повірити. Та за кілька днів, здійснивши у кав’ярні свій сон, він помітив назву на рекламному плакаті на вулиці, якою він проходив щонайменше двічі на день упродовж кількох місяців.

Я особисто переконався на власних снах, що визначити походження окремих елементів їхнього вмісту допомагають випадковості. Так, за роки до написання цієї книжки, мені часто снилася дуже проста дзвіниця, якої я наяву, здавалося, ніколи не бачив. Тоді, якось, я упевнено впізнав її на невеличкій станції між Зальцбургом і Райхенгалем. Це сталося наприкінці 1890-х, а я вперше проїхав тією лінією залізниці у 1886-му. У подальшому, коли я вже впритул вивчав проблеми снів, мене дратувало часте повторення у снах певної дивної місцевості. Я бачив – завжди ліворуч від себе – темне приміщення з кількома гротескними фігурами з пісковику. Туманний здогад, на який я не надто покладався, підказував мені, що то вхід до винарні; однак я не спромігся з’ясувати ні значення, ні походження того сну. 1907 року я приїхав до Падуї, де, на свій превеликий жаль, не бував з 1895-го. Той перший візит до чарівного університетського міста мене розчарував, оскільки я не мав можливості оглянути фрески Джотто у Мадонна-дель-Арена: я повернувся з півдороги до каплиці, бо мені сказали, що того дня вона була зачинена. У свій другий візит, за дванадцять років, я планував надолужити це і перш за все вирушив до Мадонна-дель-Арена. Дорогою до неї, ліворуч від себе – ймовірно, у місці, де я повернув назад у 1895 році, – я побачив приміщення з кам’яними фігурами, яке так часто мені снилося. Насправді воно виявилося входом до літнього ресторану.