III

Двадцять п’ять років інтенсивної роботи призвели до того, що безпосередні завдання психоаналітичної техніки сьогодні геть інші, ніж були на початку. Колись лікар-психоаналітик не міг прагнути нічого більшого, як визначити у пацієнта приховане несвідоме, надати цій інформації належний вигляд і, за слушних обставин, повідомити її пацієнтові. Психоаналіз насамперед був мистецтвом тлумачення. Оскільки терапевтична мета цим не досягалася, незабаром виникло нове прагнення – спонукати пацієнта до підтвердження висновків психоаналітика за допомогою власних спогадів. На цьому етапі головна увага приділялася опору хворого – мистецтво аналітика тепер полягало в тому, щоб якомога швидше виявити цей опір, указати на нього хворому і шляхом дружнього переконання спонукати до відмови від опору (тут залишається місце для навіювання, що діє як перенесення).

Поступово ставало дедалі ясніше, що прихована мета – зробити свідомим несвідоме – таким шляхом теж не зовсім досяжна. Хворий може згадати не все витіснене; крім того, він не зможе згадати найголовніше і переконатися у правильності повідомленого йому. Він швидше змушений повторити витіснене у вигляді нових переживань, ніж згадати його як частину колишніх переживань, як того хотів би лікар^[9]. Це відтворення, що виступає з такою несподіваною точністю і правдивістю, завжди містить частину інфантильного сексуального життя, Едіпового комплексу або його модифікацій, і закономірно відбивається в області перенесення, тобто на стосунках із лікарем. Якщо у процесі лікування справа зайшла так далеко, то можна сказати, що колишній невроз замінився на новий – невроз перенесення. Лікар намагався, наскільки можливо, обмежити сферу цього неврозу перенесення, якомога глибше проникнути у спогади і якомога менше допускати повторення. Відносини, що усталюються між спогадами та відтвореннями, у кожному випадку бувають різними. Лікар, зазвичай, не може оминути цю фазу лікування. Він має змусити пацієнта знову пережити частину забутого життя і стежити за тим, щоб у належний спосіб з’ясувалося те, що схиляє хворого сприймати позірну реальність як відображення забутого минулого. Якщо це вдається, то вдається також достатньою мірою переконати хворого, від чого й залежить лікувальний ефект.

Щоб чіткіше виявити це «нав’язливе повторення» [Wiederholungszwang], що виявляється у процесі психоаналітичного лікування неврозів, слід насамперед звільнитися від помилкової думки, ніби під час подолання опору маєш справу з опором несвідомого. Несвідоме, тобто витіснене, не робить жодного опору зусиллям лікаря, воно саме тільки того й прагне, щоб прорватися до свідомості, попри весь тиск, що на нього чиниться, або виявитися у формі реального вчинку. Опір лікуванню походить із тих-таки вищих сфер і систем психіки, які свого часу здійснили витіснення. Оскільки мотиви опору і навіть опір як такий уявляються нам під час лікування несвідомими, то ми змушені обрати найбільш доцільний спосіб висловлення. Ми уникнемо неясності, якщо замість протиставлення несвідомого свідомому протиставлятимемо когерентне Я і витіснене. Багато що в самому Я, безперечно, є несвідомим, а саме те, що слід назвати ядром Я. Лише незначну частину цього Я ми можемо назвати передсвідомим. Після такої заміни суто описового звороту виразом систематичним або динамічним, ми можемо сказати, що опір аналізованих пацієнтів походить з їхнього Я, і тоді ми негайно починаємо розуміти, що «нав’язливе повторення» слід приписати витісненому несвідомому. Ця тенденція, ймовірно, могла б виявитися не раніше, ніж зустрічні зусилля лікування послаблять витіснення.

Немає сумніву в тому, що опір свідомого і передсвідомого Я послуговує принципу задоволення, маючи на меті уникнути невдоволення, яке виникає внаслідок звільнення витісненого, і наші зусилля спрямовуються на те, щоб за допомогою принципу реальності досягти примирення з поточним невдоволенням. Проте у яких відносинах із принципом задоволення перебуває «нав’язливе повторення» як прояв витісненого? Ясно, що велика частина з того, що «нав’язливе повторення» змушує нас пережити знову, має завдавати Я прикрощів (невдоволення), оскільки сприяє здійсненню витіснених потягів, а це, як ми зазначили, означає невдоволення, що не суперечить «принципу задоволення»: невдоволення для однієї системи є водночас задоволенням для іншої. Новий і дивовижний факт, який ми хочемо тепер змалювати, полягає в тому, що «нав’язливе повторення» відтворює також ті переживання з минулого, які не передбачають жодної можливості задоволення, що не могли спричинити задоволення навіть раніше витіснених потягів.

Ранній вияв інфантильної сексуальності приречений на загасання внаслідок несумісності панівних у цей період бажань із реальністю і недостатнім розвитком дитини. Рання сексуальність жорстоко придушується, що спричиняє болісні й глибокі переживання. Втрати й невдачі у сфері сексуальності залишають тривале порушення самопочуття у вигляді нарцисичного рубця; за моїми спостереженнями та дослідженнями Марціновського^[10], це найважливіший елемент у поширеному серед невротиків почутті неповноцінності. Сексуальне дослідження, обмежене недостатнім фізичним розвитком дитини, не призводить до жодного задовільного результату; звідси пізніші нарікання, мовляв, я ні до чого не здатний, мені ніколи не щастить. Ніжний емоційний зв’язок з одним із батьків – здебільшого, протилежної статі – призводить до неминучого розчарування, до марного очікування задоволення, до ревнощів у разі народження нової дитини, що недвозначно вказує на «невірність» коханого батька або матері; власна ж спроба зробити таке дитя, розпочата з трагічною серйозністю, ганебно провалюється; обмеження пестощів, які віддаються тепер маленькому братику, зростання виховальних вимог, суворі слова, а іноді навіть покарання – усе це, зрештою, розкриває повним обсягом тяжку образу, яка випала дитині. Є декілька типів такого переживання, що регулярно повертаються після того, як настає кінець доби інфантильної любові.

Усі ці тяжкі залишки досвіду і хворобливі афективні стани повторюються невротиками шляхом перенесення і переживаються знову й знову з великою майстерністю. Невротики схильні до зривання незавершеного лікування, вони відтворюють для себе повторне переживання образи, змушують лікаря вдаватися до різких слів і холодного ставлення, знаходять відповідні об’єкти для своїх ревнощів – вони замінюють палке дитяче жадання інфантильного періоду на обіцянку великого дарунку, який, зазвичай, залишається так само нереалістичним і нездійсненним, як тодішнє бажання. Ніщо з усього цього ніколи не могло принести жодного задоволення; слід би припустити, що, виявляючись як елементи пам’яті, спогади завдають трохи меншого болю, ніж коли їх переживають, як новий досвід. Звісно, йдеться про дію імпульсів, які мають спричинити задоволення, але досвід нагадує, що вони й тоді, до витіснення, спричиняли невдоволення. Та попри болісний характер досвіду під впливом потужної примусової сили ці дії повторюються, незважаючи ні на що.

Те саме перенесення, що психоаналіз розкриває у невротиків, можна також знайти у житті не невротичних людей. У їхньому житті ці явища справляють враження вивертів лихої долі, демонічної сили, натомість психоаналіз від самого початку вважав, що така доля автоматично обумовлюється ранніми інфантильними впливами. Нав’язливість, що її супроводжує, не відзначається характерним для невротиків «нав’язливим повторенням», і ці особи ніколи не виявляли ознак невротичного конфлікту, що вилився б у формування симптомів. Так, трапляються особи, в яких стосунки з людьми завжди складаються за одним взірцем: благодійники, яких потім із ненавистю залишають їхні вихованці; хоч би як різнилися у деталях конкретні випадки, цим людям, здається, судилося випробувати всю гіркоту невдячності; чоловіки, в яких кожна дружба закінчується тим, що їх зраджує друг; інші, які часто у своєму житті обирають для себе або висувають для суспільства якусь особу на роль абсолютного авторитету, а потім самі цей авторитет відкидають, щоб замінити його новим; закохані, у яких кожна історія ніжних стосунків проходить однакові фази й закінчується тим самим тощо. Ми не надто дивуємося цьому «вічному поверненню того самого», коли йдеться про активне ставлення особи до перебігу її життя, і знаходимо у її вдачі відповідні риси, що наче й призводять до таких повторень досвіду. Набагато більше враження справляють на нас випадки, де особа, здається, переживає щось пасивно, ніяк на події не впливає, а однак її доля знову й знову повторюється. Згадаймо, наприклад, історію жінки, яка тричі поспіль виходила заміж, і щоразу чоловіки її хворіли, і вона мусила доглядати їх до смерті^[11]. Захопливо поетичний приклад такого випадку дає Тассо у романтичному епосі «Звільнений Єрусалим». Герой його, Танкред, ненавмисне вбив свою кохану Клорінду, яка виступила проти нього у постаті ворожого лицаря. Після її поховання він потрапляє у страшний зачарований ліс, що навіює жах на військо хрестоносців. Танкред розрубує там своїм мечем високе дерево, з рани дерева точиться кров, і він чує голос Клорінди, душа якої була замкнена у цьому дереві: вона докоряє лицареві за те, що знову завдав болю своїй коханій.

На підставі клінічних спостережень над процесом перенесення і над долями окремих людей ми наважимося висунути гіпотезу, що у психічному житті справді присутня тенденція до нав’язливого повторення, яка виходить за межі принципу задоволення; і відтак ми вважаємо за можливе пояснити цією тенденцією як сни пацієнтів із травматичним неврозом, так схильність дітей до гри. У всякому разі ми тільки у рідкісних випадках можемо відокремити вплив нав’язливого повторення від дії інших мотивів. Ми вже згадували, які інші тлумачення допускає виникнення дитячої гри. Пристрасть до імітації та пряма насолода від задоволення потягів, здається, з’єднуються тут у внутрішній зв’язок. Явища перенесення, напевне, послуговують опору витісненому з боку Я; нав’язливе повторення теж покликане підтримувати Я, що твердо обстоює принцип задоволення. Раціональний аналіз обставин показує, як багато з того, що називають «вивертами долі», має об’єктивне пояснення і вже не потребує інших, містичних мотивів. Найменш підозрілими в цьому розумінні видаються посттравматичні сни, але, за уважнішого вивчення інших прикладів, доводиться визнати, що пояснити всі факти відомими нам мотивами не вдасться. Залишається багато такого, що виправдовує нав’язливе повторення, і це останнє здається нам найпершим, елементарнішим елементом, що має силу примусу більшу, ніж відсунутий ним убік принцип задоволення. Якщо у психічному житті є таке явище, як нав’язливе повторення, ми б хотіли дізнатися, якій функції воно відповідає, за яких умов може виявлятися і у яких стосунках перебуває з принципом задоволення, якому ми досі приписували панування над перебігом процесів збудження у психічному житті.