V. Андреас

1

Як я жив до другої війни, ліпше не розповідати, це було безконечне намагання впорядкувати своє життя, я хапався за все одразу, але зарібки мені йшли тяжко. Все, що могла мені запропонувати мама, – бути трагачем^[37], однак то було не для мене, що таке трагач, я вже знав, бо кілька днів відгарував на базарі, ні рук, ні ніг потім не чуєш, а все, що заробив, пішло за вітром у шинку. Я шукав чогось легшого, не завжди вдало, мама намагалася мене напоумити, але я її не слухав, не раз і в цюпі доводилося побувати, бо в пошуках вигідної праці потрапляв у погану компанію. У мене було чимало знайомих серед злодіїв, в основному долинярів, які товклися по базарах, сам я тим ґешефтом не бавився, лише не раз попивав собі з ними в кнайпі. Але як на початку тридцятих вдарила криза, їхні зарібки сильно впали, і вони вирішили зоставити в спокої покупців, а взятися натомість за продавців. Так ото вони обклали податками всі ятки й за невиплату мстили – били власника, трощили ятку або не пускали до неї покупців. На такі акції вони й мене залучили. Кожен новий перекупник мусив заплатити «вписове», інакше на базар не пускали. Але після того, як нас усіх скрутила поліція, і я відсидів два місяці, то порвав з ними.

Попри всі ті негаразди були в мене й світлі дні, коли я міг займатися своєю улюбленою справою – поповнювати колекцію ґудзиків. Доводилося для цього вдаватися до різних способів, але тут мета виправдовувала засоби на всі сто відсотків. Довідавшись, що 11 березня 1933 року до Львова прибуде фундатор футуризму й особистий приятель Муссоліні Філіппо Томмазо Марінетті, я загорівся будь-що-будь потрапити на зустрічі з ним. Газета писала, що ввечері того дня поет має оглянути виставу за своєю п’єсою «Полонені» в Оперному. Я помчав до театру і купив найдешевший квиток, який був, а наступного дня з хвилюванням сидів на гальорці й чекав Марінетті. Коли він з’явився у своєму чорному фракові, публіка привітала його стоячи. Я ледве досидів першу дію, і ще вона не закінчилася, а я вже мчав до буфету, цілком слушно розраховуючи на те, що поет мусить чогось напитися. І так сталося: він прийшов до буфету у супроводі цілої армії прихильників і писак, вони так біля нього юрмилися, що поет навіть не міг наблизитися до прилавка, аби замовити собі щось. Врешті гукнув через голови, і йому передали келих шампана, він попивав, а довкола нього вирували неабиякі пристрасті, жінки тицяли листівки для автографів, журналісти розмахували записниками, а незабаром у невеликому приміщенні забракло повітря, стало жарко, Марінетті час від часу витирав піт з чола, врешті не витримав і скинув свого фрака. Хтось послужливо підхопив його і повісив на вішак, а я тільки й чекав тієї миті, аби підкрастися і в тому шумовинні тихенько втяти ґудзичка з його фрака. Після того я так само тихенько й зник. Наступного дня газети писали, що інсценізація авторові сподобалася навіть більше, ніж римська, особливо він хвалив світляні ефекти. А після вистави відбувся бенкет на честь гостя в «Жоржі». Про запропалий ґудзичок не було ані слова. Шкода.

А після вистави відбувся бенкет на честь гостя в «Жоржі»

Друга поважна справа, якою я перейнявся зі щирим серцем, – перемитництво^[38]. Я зібрав невеличку ґранду, і ми час від часу перетинали совєтський кордон. Туди несли різні вживані манелі – одяг, взуття, а назад – лантухи з соняшниковим насінням. Те насіння ми потім з успіхом продавали, а вбрання нам діставалося майже задарма, бо ми його брали в покійників, тобто не в самих покійників, а в їхніх родичів. Мали ми стійку на Личакові й пильнували, коли ховають якогось пристойного хлопа чи порядну кобіту. Я в таких випадках приєднувався до жалобної процесії та заводив розмову з ким-небудь, переважно з молодими кобітами, я хвалив небіжчика, казав про нього теплі зворушливі слова, вдаючи давнього знайомого, але, мовляв, давно ми не бачилися, а тепер мені так його бракуватиме. При цьому я довідувався чогось більшого про нього, а коли відбувалося прощання, я вихоплювався наперед і промовляв так, що нарід починав сьорбати носами, хлипати й завивати. Промова в мене завше була одна й та сама, я знав її напам’ять і міг залежно від обставин і від реакції слухачів то піднімати голос, то опускати, а як деколи помічав замало емоцій, то сам починав ридати. Після таких промов мені дякували, обнімали, а потім тягнули на поминки. Найбільше мені подобалося смалити халяви до молодих удовичок. Я їх ніколи не залишав напризволяще, після похорону вів попід руку і знову молов приємні для їхніх вушок слова, змальовуючи їхнє майбутнє сумирне життя, в якому навіть після втрати чоловіка знайдеться місце і для щастя. За столом я теж сумлінно дбав про вдовичку, майже нічого не їв, щоб не відволікатися, а в самому кінці, як прощалися, з почуттям досконало виконаної гри, отримував запрошення на візит. Не скажу, що завжди, але в переважній більшості удовички згодом віддячували мені не тільки лахами свого чоловіка, але й усім решта, й готові були хоч зараз іти під вінець, але я стримував їх тим, що про це подумають люди, а коли вже людська думка переставала бути актуальною, зникав.

Часом траплялися непередбачені пригоди. Якось на похороні після того, як я виголосив свою коронну промову і довів людей до сліз, раптом упізнав Гелю, одну зі своїх жертв, вона виявилася подругою Зосі, свіжої удовички, і не встиг я підбити клинці до тієї, як Геля вхопила мене за руку і просичала у вухо все, що про мене думає. «І ти це кажеш після того всього, що між нами було? – запитав я тремтячим від хвилювання голосом. – Невже нам було з тобою так зле?». – «Але ж ти пропав, гульвісо, пропав і не давав про себе чути». У голосі її вчувалося, що вона готова все мені вибачити, то я її, як умів, заспокоїв, аби не влаштувала скандалу. А все ж таки без скандалу не обійшлося. Зося жила з дітьми й нянькою і привести мене додому не могла, тоді врешті я вмовив її піти до готелю «Краківський», де в мене був знайомий адміністратор. Та тільки ми зачинилися в номері, і я почав стягувати з неї всі її гесики^[39], як за дверима пролунали голосні крики. То Геля сперечалася з адміністратором, він наполягав, що в номері нікого нема, а вона кричала, що бачила, як я завів сюди даму. Зося кинулася вдягатися, а при цьому ридала і бідкалася, що так підвела свою найкращу подругу. Геля тим часом гаратала в двері руками й ногами. Я чув, як з сусідніх номерів повиходили люди, і у коридорі там уже панував гармидер і сміх. Нічого робити, я перекрутив ключа в дверях, різко відчинив, і Геля, не втримавши рівноваги, впала на паркет, а я, увібравши голову в плечі, хутенько вислизнув на коридор і помчав геть. Наступного дня Геля підстерегла мене на Кракідалах^[40], де я забирав гроші за продані лахи, і дала по писку. У неї самої був синець під оком і розбита губа. Зося, видно, взяла верх. Я поцілував Гелю в щічку, повів до готелю та зробив усе, аби потішити її вражене самолюбство.

Врешті я вмовив її піти до готелю «Краківський», де в мене був знайомий адміністратор

Діло поволі пішло так вдатно, що мама перестала ґдирати й змирилася, бачачи, що я якісь зарібки до хати приношу. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку історію, що загримів до буцегарні надовго.

Сталося це так. Разом з моїм кумплем Левком поцупили ми течку в одного фацета. Ми тоді добряче хильнули в кнайпі «Під Цапком» на Казимирівський, а той бамбула теж собі дав за крават і сидів з посоловілими очима. Левко й каже, смикнімо йому течку, мо’, в ній шось путнє є. Тоді я пішов до того гостя ніби прикурити, а Левко потягнув течку, а відтак ми дали драла. Того вечора я подався ночувати до Левка. В течці ми знайшли іно трохи золотих, посвідчення на ім’я Януша Томашевіча, радника, ну і повно магістратських паперів. Я так собі їх проглянув і бачу, що то папери неабиякі, бо там були навіть військові плани й карта з позначеними таємними схронами зброї на випадок війни. Ого, думаю, нам велика риба попалася! А шо там, шо там, питає, Левко. Та таке, кажу, різна магістратська писанина. Шось важливе? Нє. А вночі, як Левко заснув, я тоту карту з позначками вийняв і запхав за образ у куті. Левко жив сам, все в нього було в порохах, і той образ був запорошений, виглядало на те, що не скоро туди хтось полізе. Але наступного дня вже «Nowy Wiek» дає оголошення: хто, мовляв, знайде таку і таку течку, дістане нагороду. Підемо разом, каже Левко. Якого дідька, кажу я. Ану ж то пастка, чого нам двом світитися, мені одному буде легше відбрехатися, аніж двом. А то знаєш, як буває, – розведуть по різних кімнатах і почнуть допитувати і, якщо покази не збіжаться, наші писки будуть прані.