– Ви не повірите, люб’язний Марк… як вас там… Светоній, але вони дуже ретельно намагались у мене влучити з цілком вогнепальної зброї.

– І все ж мушу наголосити – ніхто не мав наміру вас убивати. Ви просто не здогадуєтесь, на якому рівні знаходиться медицина у КВТП. Вони мали на меті вас підстрелити й викрасти. Повернути вас до життя навіть за умови серйозних поранень – справа кількох діб.

Дмитро відчув, як по його спині стікає холодний піт. Так просто все – підстрелити, а потім вилікувати. Як медведя, що утік з зоопарку й зазнав обстрілу транквілізаторами.

– Добре, якщо навіть все так, як ви кажете, навіщо комусь мене викрадати?

Марк Светоній похитав головою.

– Поки це закрита інформація. Скажіть краще, мої люди… мені доповідали, що вони…

– Вони загинули, – зітхнув Дмитро.

Марк Светоній встав з-за столу і повернувся до Дмитра спиною, розглядаючи щось у великому панорамному моніторі. Від хлопця не приховалось, що співрозмовник знаходиться у стані сильного душевного хвилювання. І цієї хвилини Дмитро відчув до нього якщо й не приязнь, то принаймні співчуття. Можливо, він дарма ставиться до нового знайомого так, як зазвичай ставиться затриманий правопорушник до свого слідчого.

– Як це сталось? – запитав за хвилину Марк Светоній.

Дмитро коротко переповів обставини зустрічі у бістро і убивства легіонера на ім’я Тревор. Згадав також, що той говорив про смерть свого напарника. Марк Светоній кілька секунд мовчав. Коли повернувся, його очі були вологими.

– Мушу визнати, у нашій роботі це звичне явище. Велика ціль потребує великих жертв, – мовив він глухим голосом.

Дмитро деякий час мовчав.

– Ви мені вибачте, пане Марк, але погодьтеся – все це виглядає досить дивно. Надто вже скидається на маячню душевнохворої людини.

– Що саме?

– Все. Від початку і до кінця.

– Лише для вас. Для мене це звичайна буденність.

– Легіонери, варвари… Я хотів би знати, яким боком до цього звичайний студент третього курсу технічного факультету?

– До цього ми повернемося пізніше. Боюсь, у двох словах мені важко буде вам все пояснити, тож робитимемо все поступово. На початковій стадії ви будете знати лише те, що вам необхідно знати. І повірте мені, ситуація, у яку ви потрапили, не є чиїмось дурним жартом. Все дуже й дуже серйозно.

– Судячи з того, що я бачив на подвір’ї вашої резиденції, жартами тут і не пахне.

– Саме так. Ми ведемо війну, і від її наслідків залежить надто багато. І ви опинилися тут зовсім не випадково. Просто наша війна торкнулась і вашого життя, хотіли ми того чи ні.

Марк Светоній говорив загадками, але Дмитро не поспішав вимагати на них відповіді. Натомість, спробував зайти з іншого боку.

– Скажіть, а чому саме Легіон?

Консул повернувся за стіл. Сів у своє «міністерське» крісло і відкинувся на спинку.

– Вас непокоять терміни?

– Не лише. Головним чином сам факт вашого існування. Але терміни також.

– З термінами все просто. Щоб не видумувати велосипед, під час створення Легіону Хронос наші попередники перейняли ієрархію, яка існувала у легіонах Давнього Риму. На мій погляд – найбільш бездоганну з тих, які пам’ятає військова історія людства. Командувач Легіону носить звання Консула, йому підпорядковується Легат, який, у свою чергу, є безпосереднім начальником для шести Військових Трибунів. Кожному з трибунів підпорядковується п’ятдесят дев’ять Центуріонів. Центурія нараховує сотню легіонерів. Є ще молодші офіцери, але зараз ми тут з вами не для того, щоб детально вивчати структуру і тактику дій нашої організації.

– А КВТП? Чому така назва?

– Вони самі себе так іменують, – знизав плечима Марк Светоній. – Конгрес Вільного Темпорального Простору. Як я вже казав, ці люди намагаються перебудувати світ під себе і не цураються жодних засобів. Спочатку вони були слабкими… Ми могли з ними впоратись без великих зусиль. Але поступово все ускладнювалось, тож зараз нагадує повномасштабні бойові дії. З десятками загиблих і сотнями поранених. Мені шкода, Дмитре, але ви, самі того не сподіваючись, попали у центр конфлікту.

– Пощастило, нічого казати.

– Ми не обираємо свою долю. Вона обирає нас.

Намагаючись перетравити інформацію, отриману за останні кілька хвилин, Дмитро помовчав.

– Я так думаю, це далеко не все, що вас цікавить?

– Звісно.

– Не переймайтесь, юначе, ви ще будете мати багато часу для того, щоб отримати відповіді на свої запитання.

– Ну, так просто ви мене не позбудетесь, – рішуче помотав головою Дмитро. – Де ми з вами знаходимось?

Консул зітхнув.

– Технологія, подібна до червоного коду, але значно більш складна. Саме завдяки їй створено локацію, відокремлену від решти просторово-часового континууму. Ми її іменуємо просто – локація Легіону Хронос. Цілком реальний світ, який існує у просторі і часі незалежно від світу, з якого прибули ви, мій друже. Механізми утворення подібних місць вам поки що знати не обов’язково, достатньо буде сказати, що наші технології дозволяють це зробити. Просторово-часові координати невідомі нікому, окрім командування і людей, які мають потрібний рівень доступу. Таких пересторог, як можете здогадатись, мусимо дотримуватись через діяльність КВТП. Дізнавшись координати, вони зможуть завдати удар у саме серце нашої організації, тож ніякі перестороги не можуть бути зайвими. Орієнтовно, якщо вам це цікаво, ми знаходимося на кілька часток секунди позаду реального часу, десь у XVIII сторіччі. Гарна екологія, відсутність великих міст, знаєте…

– Не любите галасу?

– Можна і так сказати.

Дмитро дивився на співрозмовника і не знав, вірити йому чи ні. Все, кожне слово, кожний окремий звук, сказаний цим плішивим чоловічком, суперечив тому, що Дмитро звик вважати здоровим глуздом. Маячня! Проте, чи весь час, що минув після того, як він отримав повідомлення від покійного нині Тревора, не був запереченням здорового глузду, абсурдним сновидінням? Гонитва навперейми зі смертю, зникнення людей, дивне місце, у якому він зараз знаходився… Все вимагало пояснень і додаткової інформації. Дмитро безсило охопив голову руками.

– Пане Марк, скажіть, звідки ви взялись? З іншої планети? Відповідайте, я просто не переживу подальшого перебування у невідомості. Мені здається, що мій мозок не витримає. Я хочу знати все!

Господар кабінету з розумінням махнув головою.

– Що ж, ви маєте на це право. Справді не бажаєте відпочити і отримати відповіді пізніше? За останній час, наскільки мені відомо, у вас не було надто багато можливостей для відпочинку.

– Розповідайте.

Консул хитнув головою.

– Що ж, приготуйтесь, це займе деякий час.

– Я готовий.

Марк Светоній відкашлявся.

– Чудово. Отже, почнемо. Усі, з ким ви зустрічались після введення червоного коду і зустрінетесь у подальшому, є землянами. На жаль, теорія зоряних мандрівок так і залишилась теорією. Відстань, що відокремлює нас від найближчих зірок, є нездоланною. Що не скажеш про мандрівки у часі. Одного не надто гарного дня принцип переміщення у просторово-часовому континуумі було відкрито і досліджено. Тоді все і почалось. Я маю на увазі страхіття, з яким ми зараз ведемо боротьбу.

– Чому ж страхіття? Я, навпаки, думав, що здатність подорожувати у часі дарує людству великі можливості. Взяти хоча б перспективу уникнути фатальних помилок, що їх усі ми, час від часу, учиняємо.

– Типово ідеалістична точка зору, – розвів руками Марк Светоній. – І ви не перший, хто робить подібну помилку. Бачите, у можливості запобігти цим, як ви висловились, фатальним помилкам є зворотній бік. Скажіть, ви ніколи не замислювались, отримуючи, наприклад, виграш у лотерею, що все могло скластись інакше?

– Я не є шанувальником лотерей.

– І все ж?

– Так, його величність випадок може бути непередбачуваним.

– Ось! – звів догори вказівний палець Марк Светоній. – З появою теорії переміщень у часі його величність випадок втрачає вплив на ситуацію. Відтепер вона стає схожою на перегони у зворотному напрямку. Ти купуєш лотерею, але подібну купує й невідомий тобі Ікс. Після того як проголошено виграшну комбінацію, ти повертаєшся у той час, коли заповнював свій лотерейний квиток, і робиш так, щоб у ньому стояла саме та комбінація, яка має виграти. Але подібну мету має той самий таємничий Ікс, котрий, не менш, аніж ти, хоче зірвати джек-пот. Між вами відбувається боротьба, під час якої ступінь впливу на минуле збільшується у геометричній прогресії. Першопричини і наслідки все більше заглиблюються у безодню часу, перетворюючись на справжнє протистояння. Поступово у грі опиняються ваші предки, їхні предки, сторіччя розкручуються проти часової стрілки, а ви все намагаєтесь бути першими у сліпому намаганні перемогти. І вас зовсім не турбують наслідки тієї несамовитої гонитви. Навіть не дивлячись на той факт, що причина вашої гонитви давно зникла і майбутнє, яке ви намагаєтесь змінити на свою користь, вже встигло перетерпіти таких корегувань, що у ньому, наприклад, взагалі ніхто не чув про таку річ, як лотерея. Розумієте, що я маю на увазі?

– Здається, так, – задумливо сказав Дмитро.

– У тому й річ. А тепер помножте все це на число мешканців земної кулі і у результаті отримаєте хаос. Ви будете жити у світі, у якому, просинаючись, ви не знатимете свого минулого, а будь-який вчинок зможе призвести до абсолютно непередбачуваних наслідків. Я скажу більше – вкладаючись спати, ви взагалі не будете знати, чи прокинетесь наступного ранку, позаяк цілком можливо, що ваш рід перервано чотириста-п’ятсот років тому завдяки якомусь шукачу пригод, що вирішив змінити континуум, користуючись власними уявленнями про доцільність. І навіть це ще не все. Скажіть, Дмитре, ви вважаєте, що право на приватне життя є природною необхідністю окремо взятої людини?

– Саме так.

– Маю надію, вам не потрібно пояснювати, що відбудеться з приватним життям кожного з членів суспільства у тому випадку, коли все його життя можна буде не лише прослідкувати, а й відзняти на кіноплівку. Стіни наших домівок стануть прозорими вітринами такого собі тераріуму на виставці, куди зможе заглянути кожен бажаючий. У світі просто не залишиться таємниць, і ми опинимось голими перед кожним, хто забажає більш прискіпливо поглянути на наше життя. Як вам перспектива жити у такому світі, Дмитре?

Дмитро немов прокинувся.

– Це просто жахливо, пане Марк.

– Я знав, що ви оціните, – з сумною посмішкою сказав Марк Светоній. – Але навіть не у цьому головна загроза, як не дивно.

– У чому ж вона?

– У тому, що природа просторово-часового континууму досі не досліджена до кінця. Тож втручання у нього є чимось на зразок спроби демонтувати працюючий ядерний реактор. Цілком можливо, що, змінюючи щось у перебігу подій, ми просто зруйнуємо Всесвіт. І от для того, щоб запобігти усім цим прикрим побічним ефектам науково-технічного прогресу, створено Легіон Хронос. Час створення – осінь 4628 року від Різдва Христового. Через кілька місяців після того, як людиною на ім’я Бенджамін Джефферсон було винайдено теорію темпорального переміщення. Проте, як можете зрозуміти, зараз прив’язувати наше існування до будь-якої з епох безглуздо. Ми можемо існувати у Тріасовий період і в еру Біотехнологій. Легіон – це явище, яке неможливо вписати у будь-яку епоху. Ми охороняємо Історію. Єдина наша мета – заборонити втручання в її плин антропогенних факторів. Все повинно відбуватись так, як встановлено вищою силою Всесвіту.

Дмитро відчув, що в роті у нього пересохло, і був змушений знову полізти у рюкзак. Це не заховалось від очей Марка Светонія.

– Я попрошу принести чаю?

– Ні, не варто, – похитав головою Дмитро. – Краще продовжуйте. Мені справді цікаво. А ця ера Біотехнологій, про яку ви згадували, вона…

Марк Светоній похитав головою.

– Ця інформація теж поки що закрита. Я вже казав – не будемо поспішати.

– Зрозуміло. Але що вам потрібно від мене? Чому я тут?

Марк Светоній уважно поглянув на Дмитра.

– Я маю честь запропонувати вам, молодий чоловіче, прийняти почесне запрошення Легіону Хронос і вступити на службу. І, клянуся своєю честю, – подібне запрошення отримує далеко не кожен з громадян.

Дмитрові стало весело.

– Я захисник історії? Насмішили. Ви просто не отримали характеристики на мою особу від інститутського викладача на призвісько Буцефал. Та й з фізкультурою у мене…

– Боюсь, ви мене не зрозуміли, молодий чоловіче, – похитав головою Марк Светоній. – З огляду на все вищесказане, ви могли б здогадатись, що ми знайомі з вами значно більше, аніж Петро Олексійович.

– Так, так, звичайно, – потер підборіддя Дмитро. – Ви підглядали за моїм життям? Але ж це…

Марк Светоній іронічно посміхнувся.

– Ну от, ви й на собі відчули негативні наслідки темпоральних подорожей. Втім, повинен вас заспокоїти. Ваше життя було розглянуто лише у тій мірі, у якій цього потребувала ваша ж безпека.

Дмитро зітхнув.

– Слухайте, перше, що мені приходить у голову, це просити вас повернути все у зворотному напрямку. Я не хочу знати ні про який Легіон Хронос і мені плювати на КВТП. Я не хочу у Тріасовий період. Я хочу у 2017 рік. Можливо, я одружусь. За кілька років у мене народиться карапуз і все піде, як у мільярдів представників людської раси. Навіщо мені все те, що ви пропонуєте?

Марк Светоній обдарував Дмитра співчутливою посмішкою.

– Боюсь, ви не маєте такої можливості. Не забувайте – таємниця існування Легіону є непорушною. Жоден з громадян не має знати про наше існування, це закон.

– А якщо я скажу ні?

– Тоді залишитесь довіку жити у локації, у якій ми зараз з вами знаходимось. У колонії варварів.

– І велика колонія?

– Кілька тисяч людей. У їхньому розпорядженні цілий континент – Північна Америка. Не найгірший спосіб провести життя, однак, як на мене, надто нудно.

– Тобто ви хочете сказати, що маєте тут кілька тисяч людей, які свого часу відмовились стати легіонерами?

Марк Светоній метнув на Дмитра швидкий погляд. Очі його звузились і запалали.

– Я не кажу про відмову. Я повторюю – честь стати легіонером надається далеко не кожному. Ті люди – знешкоджені агенти КВТП або випадкові свідки діяльності Легіону, які за своїми інтелектуальними і психофізичними здібностями нам не підходять. Ви інший випадок. Повірте, ваші батьки мали б змогу пишатися вами! Отже, вибирайте.

– Що? – на мить Дмитро забув про все сказане перед цим, сконцентрувавши увагу на останніх двох словах. – Що вам відомо про них?

– Не надто багато, – знизав плечима Марк Светоній, і Дмитру здалося, що Консул щось намагається приховати. Він встав і наблизився до столу.

– Ви маєте якесь відношення до їхньої загибелі?

– Не зовсім так…

– Пам’ятайте: це важливо для мене. Важливіше, аніж ваш чортів Легіон!

Марк Светоній подивився на Дмитра впритул.

– Заспокойтесь. І сядьте. Повірте, молодий чоловіче, ми з вами по один бік барикад.

Дмитро повернувся на своє місце і спробував опанувати себе.

– Вибачте, – сказав він похмуро.

– Нічого. Розумієте, Дмитре, великий період вашого минулого життя дійсно розглядався нами досить прискіпливо. Можливо, ми навіть втручались в його перебіг. Але це робилось виключно з позиції суворої необхідності. І боюсь, що на значну частину ваших запитань я не зможу дати відповідей. Так потрібно. Але все попереду. На даному етапі найголовнішим є питання: ви приймаєте пропозицію стати легіонером?

– Ви казали, що легіонери часто гинуть? – бовкнув Дмитро лише для того, щоб виграти час і зібратись з думками.

– Так, це правда. Наша робота іноді буває небезпечною. Жодних гарантій безпеки я дати не зможу. Але цей факт вас не зупинить. Я маю рацію?

– Хіба обіцянка, яку я дав тітці Вірі, щодо моєї участі в АТО, – і хоча настрій Дмитра був зовсім не таким, щоб переводити все на жарт, він не покидав спілкуватися у своїй звичній манері.

– Участі у чому? – не зрозумів Марк Светоній.

– У антитерористичній операції. Так сором’язливо у моєму світі називають війну з сусідньою країною, жителі якої масово втратили здоровий глузд. Втім, тітку Віру я ніколи не слухав.

Дмитро відчув, як частина його свідомості, саме та, що з дитинства примушувала вірити у декорації, якими від нього намагаються прикрити справжнє життя, почала вимагати негайного прийняття пропозиції. Мало того, шосте відчуття, яке вже не раз приходило йому на допомогу, тепер не підказувало, волало, прохаючи пристати на пропозицію Марка Светонія. Чорт забирай, а чому б і ні? Принаймні, життя стане значно більш цікавим, аніж під час штурму маршрутного таксі або вечірнього сидіння перед телевізором. Тим більше, вибору у нього не залишається. Він ніколи не зможе погодитись на довічне помешкання у колонії невдах, навіть якщо ця колонія володіє цілим континентом! Крім того, цей натяк на долю батьків. І той сон, вони були немов живі… Дмитро, внутрішнє погоджуючись на пропозицію, вирішив випитати у співбесідника все, що зможе:

– Скажіть, Марк, а чому саме я?

Консул сумно посміхнувся самими лише куточками губ.

– Є деякі обставини.

– Які саме?

– Я можу розповісти далеко не все.

– Буду вдячний за будь-яку інформацію.

– Добре, нехай буде по-вашому. Напевне, ви вже здогадались, що спроба змінити майбутнє, у яку ви були втягнуті, пов’язана саме з вашою особою?

– Так, я зрозумів це давно.