Розділ VII

Валка, очолювана Віктором Мацейовським, широкою риссю рухалась торованим шляхом серед численних пагорбів і долин живописного подільського краю. Дорога, яка була частиною Чорного шляху²⁷, підсохла, і тепер копита коней здіймали з її поверхні хмаринки сивого пилу. Одяг вершників і коні внаслідок цього були вкриті сивою пеленою бруду. Пил потрапляв усюди – в очі, у ніс, рипів на зубах. Проте подорожні не нарікали. Усі давно звикли до неприємностей, що супроводжували комонну мандрівку. Стоїчно терпів незручності навіть домініканець, який, на великий подив Паливоди, виявився майстерним вершником і жодного разу не пересів із сідла свого вороного на віз, який супроводжував валку.

Околиці шляху, переважно порослі степовою ковилою пагорби й долини, піймавши на собі промені сонця, дихали пахощами зелені й спекою літа. Сліпучий диск сонця над головами подорожніх не насмілювалась накрити бодай дрібна хмарина і шерхіт тисяч цвіркунів у казані спеки немов уповільнився, звучав ліниво і сонно. Лише жайворонок десь у височині кидав виклик променям денного світила своїми веселими переливами.

Коли сонце досягло зеніту, загін ротмістра Мацейовського наблизився до роздоріжжя. Тут, на пагорбі, з якого можна було оглянути околиці на багато верст, два шляхи перетинались. Один вів на південь, до Тульчина, другий вигинався західніше, на Меджибіж. Колись тут, як пам’ятав Семен, розташовувався великий заїжджий двір і шинок для подорожніх. Однак після набігу Кантемира-мурзи, який сплюндрував Поділля під час Хотинської кампанії, трактир було зруйновано. Відтоді він так і не відновився. Тож тепер із куп бур’яну, які колись були велелюдним майданом і подвір’ям трактиру, стирчали лише перекошені залишки стропил, купи почорнілої соломи й залишки глиняних стін. На самому роздоріжжі стояв камінь, на якому значились польською мовою назви населених пунктів, що до них вів шлях. Жовніри, які знали цю дорогу як свої п’ять пальців, не роздумуючи звернули на Меджибіж. Це дещо підняло настрій Микити, який їхав поряд із Семеном і стенав, як йому допекла жарінь.

Одразу ж за роздоріжжям шлях збігав з укритого смарагдом трави пагорба, минав широкий, засіяний житом лан і ховався під густим листям лісових велетів. Там, у затінку, він долав хащі, що розкинулись на добрий десяток верст, заживши недоброї слави розбійницьких володінь – очевидно, романтикам з великої дороги більш імпонувало вести свій промисел тут, аніж у польовій частині тракту. Слід зауважити, що загрозою розбійницького нападу ніхто з подорожніх не переймався, справедливо вважаючи, що чисельність і озброєння їхнього загону не дозволять харцизникам чинити з ними свої чорні справи.

У прохолоді гаю жовніри його ясновельможності дещо пожвавішали, маючи змогу перевести подих після кількагодинної подорожі під палючими променями сонця. Тож далі їхали з розмовами, жартами й реготом. Крім лісового затінку, до веселощів, як підозрював Семен, мала відношення велика шкіряна бутель з вином, що її, не намагаючись приховати від Мацейовського, передавали один одному жовніри. Не поділяли загальної атмосфери веселощів лише сам ротмістр, який їхав на чолі загону в супроводі Міхая, домініканець, а також Семен з Микитою, які тримались дещо осторонь. Сумним виглядав і сивий візничий, що керував запряженим парою коней возом із запасом провізії й амуніції. Що стосується останнього, візничий не намагався триматись осторонь. Навпаки, підганяв утомлених коней і проводжав жадібним поглядом бутель кожен раз, коли вона перекочовувала з одних рук у інші. Семен прослідкував за поглядом старого і вдоволено гмикнув, маючи на меті у майбутньому застосувати результати своїх спостережень на практиці. З власного досвіду знав, що люди, подібні до старого візника, добре проінформовані про все, що діялось при панському дворі. А інформація вкрай необхідна. Вони здолали добрячих три чверті шляху, а Семен досі не знав нічого про родину Сенявських, окрім того, що повідали йому тиждень тому захмелілі жовніри в прикордонному шинку. Помисливши, вирішив зачекати.

До темряви загін здолав не менше десяти верст і заглибився в непрохідні лісові нетрі. Спочатку Мацейовський мав на меті минути лісову гущавину й зупинитись на ночівлю, коли шлях знову вирине на відкриту місцину. Однак учорашній дощ, вологу якого висушили промені сонця в полі, тут додав подорожнім турбот. Великі калюжі вкривали окремі ділянки дороги й сильно уповільнили пересування, а двічі загін взагалі змушений був зупинятись, коли драгуни витягували з баговиння віз. Зрештою, візник отримав кілька ударів батогом Мацейовського і його обіцянку додати, якщо віз застрягне у баговинні ще раз. Утім, це не надто зарадило, тож, коли сонце почало хилитись на захід, загін перебував у густому лісі серед старезних грабів і кленів, чиї крони щільно приховували світло, а стовбури були зеленими від моху. Швидкість пересування стала черепашачою, і, зрештою, Мацейовський дав команду зупинитись.

– Готувати табір для ночівлі, – роздратовано кинув він і полишив сідло першим, намагаючись розім’яти затерплі від довгої їзди ноги.

Сутінки насувались. Семен, залишивши на Микиту господарські справи, вирішив особисто перевірити периметр майбутнього табору. За давньою звичкою він ніколи не влаштовувався на ніч, не з’ясувавши напрямки ймовірного нападу і шляхи відходу. Він відійшов на сотню кроків у гущавину, минув невеличке болітце і видерся на порослий підліском пагорб. Результат розвідки оптимізму не додавав – якщо б гайдамаки захотіли підібратись до них непоміченими, зробити це було б зовсім неважко. Він хотів уже повертатись, коли зовсім поруч почув голоси. Намагаючись ступати нечутно, Паливода наблизився до тих, хто вів бесіду. Обережно виглянув з-поза грубого дубового стовбура й упізнав ротмістра і Міхая. Хотів вийти зі своєї схованки, проте вирішив хвилину зачекати. До цього спонукав різкий тон, яким велась бесіда. Говорив Міхай, збиваючись від хвилювання. Семен не почув його слів, зате добре зміг розчути відповідь Мацейовського:

– Це дурня, Міхаю! Ти нікуди не маєш їхати!

– Але чому? – не погоджувався Березовський.

– Тому що я так сказав. Скоро ніч, а місця! тут – сам знаєш…

– Мені байдуже, маю їхати.

– Ні! – знову заперечив Мацейовський. – Поїдемо разом. Ранком.

– Але я не можу, чорт забирай, і тобі про це відомо!

– Мені багато про що відомо, – похитав головою Мацейовський. – Маєш залишитися з нами до ранку!

Обличчя Міхая, ще більш бліде, аніж зазвичай, укривали краплини поту. Семену навіть здалось, що його трясло, немов у лихоманці.

– Я поїду! – вперто повторив Березовський.

Ротмістр спробував щось заперечити, але цієї миті Семен необережно наступив ногою на суху гілку, яка хруснула з гучністю пістолетного пострілу. Міхай відсахнувся, а в руках у Мацейовського з’явилась шабля.

– Хто тут? – злякано вигукнув він.

– Не надто гарна місцина для ночівлі, – сказав Паливода, з’являючись перед співрозмовниками. – Цей ліс здавна належить гайдамакам.

Мацейовський замість відповіді пильно поглянув на Міхая. Той знітився і промовчав.

– Міхай, раджу тобі йти відпочивати, – сказав він.

Міхай, знітившись, пішов у бік табору. Лише після цього ротмістр перевів погляд на Паливоду.

– Пане Ольховський, вважаєте, мені про цю обставину невідомо? – сказав сухо.

– Навряд.

– У такому разі що можете запропонувати?

– Хорошу нічну варту. Ми з моїм помічником бажаємо нести сторожу на рівні з вашими людьми.

Мацейовський дещо охолонув.

– Буду вдячний, – сказав зрештою. – Про час вашого чергування буде сповіщено пізніше.

Хитнувши головою на знак розуміння, Семен пішов. Про всяк випадок вирішив ранком розпитати у когось про Міхая, поведінка якого видавалась підозрілою.

Темрява згустилась неймовірно швидко. Після того як сонце упало за горизонт, крони дерев швидко розправились із залишками світла, тож досить скоро лише полум’я трьох багать і десятка смолоскипів освітлювали бівуак, на якому розташувались люди Мацейовського, мовчазний домініканець і Паливода з Пилипенком. Нехитру вечерю, яка складалася з кулешу, черствого хліба й овочів, було закінчено, і втомлені дорогою люди неквапно посмоктували люльки навколо вогнищ. Як часто буває, зав’язалась неквапна розмова. Семен, що лежав на імпровізованому лежаку з купи торішнього листя й ведмежої шкіри, підклавши під голову сідло, слухав, як гудуть м’язи у втомленому тілі. Згадував підозрілу поведінку Березовського й намагався зрозуміти, що вона могла б означати. Зрештою, вирішив залишити це на ранок. Драгуни, повечерявши, ліниво судачили про гайдамаків і небезпеку, яку вони створюють для їхнього загону. Судячи із загального настрою, до небезпеки ніхто серйозно не ставився, і час від часу компанія біля вогнищ вибухала голосним реготом. Поступово сміх і розмови почали вщухати, полум’я пригасало, і скоро загін мав заглибитись у нічний відпочинок.

Пронизливе вовче виття пролунало саме тієї миті, коли Семен почав засинати. Лісовий хижак вив довго і моторошно, а коли, нарешті, замовк, йому у відповідь до круглого ока місяця полетіло виття десятка інших. Табір швидко прокидався, звівся на постелі й Паливода. Втім, його здивувало не так виття, як реакція на нього з боку жовнірів Мацейовського.

– Це вони! Знову вони! – заволав хтось у темряві.

– Диявольська пошесть!

І слідом за криками гулко вдарив мушкетний постріл. За ним ще один і ще. Скоро у таборі розпочався справжній переполох, який доповнювали налякані коні, що голосно іржали й намагалися позбавитись пут. Семен зрозумів, що надія заснути втрачена остаточно, й пішов розшукувати ротмістра.

Переполох закінчився так само раптово, як і розпочався. Мацейовський, виявивши непересічний талант організатора, припинив біганину табором, посилив караули і наказав усім вільним відпочивати. Про всяк випадок навколо табору розпалили ще кілька багать, вогонь у яких мали підтримувати охоронці. Однак багато хто в таборі не спав.

– Що відбувається, ротмістре? – запитав Семен у Мацейовського, коли біганина і постріли припинились.

– А ви не бачите? – похмуро відказав той. – Люди злякались.

– Вовків?

– Я не знаю, чорт забирай! – вилаявся ротмістр.

– Дивний переляк, як на мене, – похитав головою Семен. – Можливо, ваш отець Бенедикт зміг би їх заспокоїти словом і молитвою? До речі, де він? – Паливода раптом зрозумів, що не бачив домініканця від часу, коли загін зупинився для ночівлі.

– Я не бачив його, – знизав плечима Мацейовський. – Це має якесь значення?

– Поки не знаю, – відповів Семен. Він хотів щось додати, але цієї миті помітив Бенедикта, який вийшов з лісу і мовчки пройшов повз них. Не кажучи ні слова, зник в одному з наметів.

– Маю надію, тепер ви вдоволені? – роздратовано сказав Мацейовський і пішов геть. Семен, помисливши, вирішив і собі повертатись до лежанки. Вже засинав удруге за вечір, коли почув слова Пилипенка, який розташувався поруч:

– А чи не занадто ви боїтесь вовчого виття, панове? – запитав Микита, ні до кого не звертаючись.

Деякий час відповіді не було, і лише за хвилину один із жовнірів вирішив порушити мовчанку.

– Ти багато чого не знаєш, хлопче, – сказав він. – У наших краях вовків давно немає. Тож…

– Тож це виття не Божого створіння, а диявольського виплодка! – перебив першого жовніра другий.

– Ви впевнені?

– Вони не дають нам спокою вже близько року, – жовнір вдарив у темряві кресалом і запалив люльку. – Трикляті вовкулаки. Загинуло уже п’ятеро. Востаннє напали на самого пана старосту. Я думаю, лише втручання Святої Діви врятувало його того разу.

– А чому ж Свята Діва не допомогла Мареку і Кшисю? – запротестував перший з жовнірів, який розпочав розмову. Погоджуючись із ним, загуділа більшість із присутніх біля вогнища.

– Про кого ти? – не зрозумів Микита.

– Про моїх побратимів, – відгукнувся драгун. – Вони супроводжували Сенявського в ту трикляту ніч. А зранку ми знайшли все, що від них залишилось!

Семен відчув, що сон долає його, незважаючи на цікавість. Зрештою, вирішив, що з нього досить. Повернувся на бік і за мить уже хропів сном праведника.