III

Чотирнадцятого травня 1648 року військо Богдана Хмельницького наблизилось настільки до позицій коронного гетьмана війська Речі Посполитої Миколая Потоцького, що постало питання про бойовий контакт, який зазвичай відбувався за якийсь час до зближення основних сил і здійснювався силами кінноти. Крім демонстрації сили і рішучості, цим контактом досягались і розвідувальні цілі. Саме тому на світанку чотирнадцятого травня три сотні козаків полку Максима Кривоноса від'єдналися від військових порядків, і, пустивши коней у рись, зникли за обрієм. А ще через дві години вони зустрілися з передовим дозором коронного війська і не відвернули назад. З розвернутою хоругвою, зі схиленими назустріч ворогу ратищами, пригнувшись до полум'яніючих у струменях вітру кінських грив, з криками і посвистом кинулися вони на тисячний провід королівської драгунії, і, як це часто трапляється з відчайдушними сміливцями, завернули його і погнали назад, туди, де вже були помітні мури Корсунського замку. Пістолетними пострілами, а подекуди і рихвами списів вихоплювали хоробрі кривоносівці тих із жовнірів, кого коні не могли нести з потрібною швидкістю, і йшли все далі, забувши, здавалось, що летять на табір семитисячного війська. Широким слідом залишали у травах, котрі не встигли ще вигоріти під гарячими сонячними променями, розкинутих у смертельному сні драгунів, рубінові краплі на свіжій зелені трав. Відвернули лише за милю від ворожого табору.

А гніву Миколая Потоцького не було меж. Що може загасити пекельні муки батька, у котрого зла доля відібрала дитя, улюбленого сина, юнака, котрий робив лише перші кроки цим життям, готуючись прийняти з батькових рук найвищу військову владу великої держави, що нею, безумовно, була Річ Посполита? Що може бути достатньою карою для непокірних українців за таке убивство? І запалав Корсунь, відданий жовнірам коронним гетьманом in praedam,^[24] щоб бути знищеним за гріхи козацької нації. Здійнялися в бездонне блакитне небо потворні чорні дими, впали у власних обійстях українці, котрі спробували боронити своє майно від вакханалії безглуздого знищення, потяглися за межі зруйнованого міста назустріч Хмельницькому ті, хто встиг вирватись з пазурів смерті і навіки закарбував у пам'яті обличчя рідних і близьких, вбитих поляками без будь-якої провини з їхнього боку. А перед палаючим Корсунем уже виростали шанці і окопи – польське військо готувалося зустріти ворога саме в цьому місці.

* * *

Посеред намету Богдана Хмельницького сидів чоловік, зодягнений у блакитний кунтуш і видрову шапку, увінчану пером павича. Судячи з довгих, підкручених догори вусів і виголених за польською модою скронь, перед гетьманом козацького війська знаходився польський жовнір, і жовнір не останній з-поміж своїх товаришів.

– Пробач, Самійле, що викликав тебе саме зараз, коли для тебе особливо небезпечно виявити будь-який зв'язок зі мною і моїм військом. Але повір: ніщо, окрім нагальної необхідності, не примусило б мене зважитися на такий крок.

– Я все розумію, пане гетьмане. Тому прибув не гаючись і готовий вислухати вас і виконати все, що в моїх силах.

– Добре. Насамперед розповіси мені про настрої серед рейментарів коронного війська після Жовтих Вод і сьогоднішньої атаки наших чат.

Жовнір добув з кишені люльку і запитливо подивився на Хмельницького:

– Дозволь, батьку, запалити люльку?

– Пали, – змахнув рукою гетьман.

Жовнір неквапно наклав череп'яну носогрійку і припалив від шандалу на столі.

– Настрій Потоцького, якщо передати одним словом, можливо виразити так – жовч! Він засліплений горем і жагою помсти. Я думаю, зараз він не може поводити себе адекватно ситуації і грає скоріше вам на руку, аніж собі. Складніше з Калиновським. Пан Мартин має холодну голову і здатен приймати потрібні рішення. Крім того, за ним стоїть шляхта, а не за коронним гетьманом. Звичайно, усі шоковані загибеллю авангарду і Стефана Потоцького, вони ні на йоту не сумнівалися, що гетьманич покінчить з вами раз і назавжди. Ніхто не розраховував на такі наслідки. Але все ж більша частина шляхти є, безумовно, лицарями, тож готові битися, не дивлячись на поразку під Жовтими Водами і вашу чисельну перевагу.

– До речі, – перебив жовніра Хмельницький, – про яку саме чисельну перевагу знають у таборі пана Миколая?

– Жодних цифр. Самі тільки натяки на перевагу в живій силі.

Хмельницький пройшовся наметом.

– А що ти, пане Зарудний, скажеш про двадцять тисяч козацької піхоти, двадцять тисяч татарської кінноти і двадцять шість гармат?

– Добре військо.

– Я хотів би, щоб про його кількість якнайскоріше дізналися в польському таборі. У тебе є для цього можливості?

– Думаю, знайдемо, – відповів жовнір. – Ці цифри є правда для нас чи тільки для поляків?

– Правда для всіх. Зроби це ще сьогодні. А як щодо польських сил?

– Вони не змінилися. П'ять тисяч кінноти, тисяча шістсот найманої піхоти при сорока гарматах. Але то лише лицарство і жовнєжи. Ще чотирнадцять тисяч обозної челяді, котрих поляки ніколи не відносили до війська.

– Що не заважало челядинцям отримувати немало перемог для своїх панів.

– Не сперечаюсь. Але не про це зараз. Вони налякані, хоча всіма силами намагаються того не виказати.

Хмельницький сів за стіл і вперся підборіддям у складені в кулаки долоні.

– Ми підійшли до того, задля чого тебе покликано, Самійле.

– Радо вислухаю вашу ясновельможність і обіцяю виконати все, що в моїх силах.

– Твоя місія дуже непроста, але для нас життєво важлива. Ти мусиш зробити так, щоб Потоцький вийшов з Корсуня, не прийнявши битви. Зможеш?

Зарудний деякий час мовчав.

– Спробую. Є деякі важелі.

Хмельницький дивився на нього повним задуми поглядом.

– Я знаю, про що прохаю, друже. Але знай і ти: здійснивши це, ти зробиш справу, яка не під силу великому і добре озброєному реґіменту. Ти один. Але, можливо, вона буде коштувати тобі життя…

Жовнір посміхнувся:

– Наше життя – лише гра, як сказав один відомий англієць. Я готовий на це.

Хмельницький рвучко піднявся.

– Не смію затримувати пана жодної хвилини. Повідом мені про все, як тільки видасться можливість.

Через чверть години козаки полку Мартина Криси здивовано супроводжували поглядом замотаного з ніг до голови в чорне сукно вершника, який у супроводі Максима Кривоноса, самого Криси і кількох найзначніших старшин від'їздив у поле, взявши на південь від напрямку руху війська. Простодушні козаки не розуміли – хто ж ця людина, у почті в якої перебувають одразу два полковники козацького війська…

* * *

По обіді п'ятнадцятого травня, коли від корсунських позицій коронного війська козаків відділювали всього кілька миль, від похідних колон у черговий раз від'єдналися комонні частини полку Максима Кривоноса. На цей раз їх очолював сам полковник. Завдання, покладені на Кривоноса, були надзвичайно важливими, тож він не ризикнув перекласти їх на плечі підлеглих. Узявши на захід від Корсуня, козаки заходилися рубати дерева, котрі у великій кількості росли над тридцятисаженним руслом Росі в районі Стеблева, і робити з них загату, яка б дозволила зменшити рівень ріки в районі польського табору і полегшити доступ до нього з боку, що його поляки укріпили найменше, сподіваючись на природну перепону у вигляді багатоводного річкового потоку. Увесь день запорожці, зціпивши зуби і напруживши м'язи, працювали, завалюючи стовбурами дерев і камінням русло ріки. І їхню працю було винагороджено більш ніж вагомим результатом – за кілька годин до сутінків Рось у районі табору Миколая Потоцького перетворилась у болотистий ручай завширшки не більше п'яти сажнів, викликавши цим самим тиху паніку серед жовнірів і ландскнехтів, котрим злі язики вже донесли: на них рухається сорокатисячна, добре озброєна арматою армія, армія, яка тиждень тому знесла із земної тверді п'ятнадцятитисячне військо Стефана Потоцького. Тим часом козаки Кривоноса, котрим, судячи по всьому, не посміхалося відпочити цього дня, пішли вгору по Дніпру, руйнуючи пороми і перевози, псуючи човни і човники, усе, на чому можливо було перевезти з одного берега Славутича на другий бодай кількох чоловік – Богдан Хмельницький уже був ознайомлений з фактом, що з Лівобережжя на допомогу Потоцькому поспішає князь Ярема Вишневецький, і в плани гетьмана зовсім не входив намір дати змогу об'єднатися цим двом ясновельможним панам.

IV

Прохолодне свіже повітря заповнило околиці Корсуня в сутінках дня п'ятнадцятого травня, коли вітер змилувався над польським лицарством і завернув геть у степ дими пожеж, запалених ними самими у місті за дня, і вечір нарешті став схожим на звичайний мирний вечір, а не на початок апокаліпсису серед вогню, диму і завивання тих, хто втратив майно, дах над головою, або й рідних для себе людей. Десяток ландскнехтів, що їх було вишикувано навкруг шатра коронного гетьмана, нарешті змогли зітхнути з полегшенням. І хоч на плечі так само тиснули кіраси, голови пітніли під металевими шоломами, а ратища алебард були немов налитими свинцем, годину, яка залишилась до зміни варти, було відстояти значно легше, аніж три попередні. Виструнчившись, вони спостерігали, як до шатра коронного гетьмана заходили командири, що їх було викликано на термінову військову нараду.

Миколай Потоцький, змарнілий, із запалими глибоко очима і порізаним зморшками чолом, сидів у кріслі на чолі великого дубового столу і мовчки дивився на білу парусину шатра, яка легко коливалася під потягами вечірнього вітерцю. Поблизу нього зайняв своє місце Мартин Калиновський, трохи поодаль, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, скулився на лаві комендант кодацької фортеці пан Гродзіцький. Він шкірою відчував невдоволення, що його відчували гетьмани з приводу пасивної ролі фортеці, гарнізон якої з початку бойових дій не виявив бажання перешкодити планам бунтівників, тож тепер чітко розумів – увага до його особи в колі командування коронного війська не принесе йому нічого, окрім неприємностей. Один за одним до шатра зайшли Заславський, Синявський, Балабан, Бєгановський, Одривольський і Яскольський. Зачекали ще кілька хвилин, але більше нікого не було. Калиновський відкашлявся.

– Здається, всі, – зробив він підсумок і оглянув присутніх. – Я вважаю, що нараду можна вважати початою. То є необхідним і гаятися не можемо жодної хвилини. Починайте, пане Миколай, – повернувся він до Потоцького.

Коронний гетьман оглянув нутро шатра таким поглядом, ніби бачив його уперше.

– Шановне панство, – мовив він, і на присутніх зробив неабияке враження його надломлений за кілька останніх днів голос. – Вас покликано, щоб ми всі могли спільно обміркувати наші наступні дії і прийняти найбільш мудре рішення. А справи наші такі, що тут є над чим сушити мозок. Загроза, яка нависла над нашим військом, більш ніж вагома. Табором поширюються чутки про те, що до нас суне сорокатисячне військо. Військо, яке тиждень тому вщент розбило наш авангард. Авангард, до речі, вдвічі більший за ті сили, що їх ми тепер маємо під своєю орудою. Тож цілком природно постає питання: чи маємо ми право ризикувати нашим військом і вступати в бій за таких несприятливих для нас умов, чи маємо відійти на захід, зберігши сили і можливість завдати ворогу нищівного удару пізніше, за більш сприятливих обставин? Моя думка – ми повинні відступити.

– Але що я чую, ваша ясновельможність? – обурено вигукнув Калиновський. – Ви пропонуєте нам утікати, не прийнявши бою?

Потоцький утомлено зітхнув.

– Я благав би вас, пане польний гетьман, обирати слова, якими ви кидаєтесь так недбало. Річ зовсім не йде про втечу, лише про відхід війська на більш зручні позиції для майбутньої битви.

Але Калиновський і не думав вгавати:

– Але, проше пана, то і є втеча! Чим вам не подобаються ті позиції, що маємо тепер? Адже табір добре укріплено, у нас п'ять тисяч відбірної кінноти, а з дня на день із-за Дніпра має підійти князь Вишневецький, це ще шість тисяч жовнірів.

– Я передбачав вашу позицію в цьому питанні, тому й настояв на проведенні ради. Нехай панове шляхтичі висловлять кожний свою точку зору. Почнемо з вас, пане Домінік.

Домінік Заславський розвів руками:

– Від усієї душі хотів би вірити у найскоріший прихід пана Ієремії, але хто мені може сказати: чому він досі не в нашому таборі? А без нього захист наших позицій від ворога, який переважає нас у кілька разів, стає справою надзвичайно важкою. Я згоден з вами, пане Потоцький.

Калиновський звів очі догори. Звичайно, Заславський не може дотепер вибачити Яремі Вишневецькому той факт, що саме Вишневецького обрала пані Грізельда Констанція Замойська, ставши його дружиною, а не пані Заславською. Він ніколи не впускав можливість кинути шпильку на адресу князя, і ця нарада не стала винятком. Навіть якщо взяти до уваги те, що на ній вирішувалась доля коронного війська.

– Вишневецький буде тут, як тільки зможе переправитися через Дніпро! – запально відповів Калиновський на випад Заславського. – На жаль, ми дали змогу козакам зруйнувати всі перевози на багато миль вниз і вгору по Дніпру. Тепер князь змушений йти на північ вздовж річки в пошуках засобів для переправи.

– Що сталося, те сталося, – зітхнув Потоцький. – Ми не можемо очікувати безкінечно довго, а переправу князь, цілком ймовірно, знайде лише на Чернігівщині. Давайте послухаємо думку пана Сенявського.

Сенявський, огрядний шляхтич, піднявся з-за столу і витер хусточкою спітніле чоло.

– Якщо правдою є чутки про те, що у Хмельницького і Тугай-бея сорок тисяч війська, я волів би відійти. Зайве геройство нам тепер ні до чого, адже ми вже бачили, до чого це привело реґімент пана Стефана… – сенатор замовк, зустрівшись поглядом з Миколаєм Потоцьким, але за хвилину виправився, – що для мене не менш скорботно, аніж для вас, пане Миколай.

– Тобто ви підтримуєте моє рішення? – пропустив повз вуха його останні слова Потоцький.

– Саме так!

– Можете сісти… Хто наступний?

Один за одним на користь рішення про відступ висловилися Бєгановський, Одривольський і Яскольський.

Калиновський тамував злість, схоже, він залишиться якщо й не один, то в меншості, і схиблений після смерті сина Потоцький виведе військо з табору і кинеться навтьоки, наразивши його на безмірно більшу небезпеку, аніж та, яка б чигала на них під час облоги.

– Панове, будьте виваженими у своїх рішеннях! – голосно закликав він. – Наш табір складено із шести рядів возів, добре обкопано насипом і ровом. У нас досить питної води, провізії і аппараментів.^[25] Для чого виводити військо у поле перед лицем грізного ворога?

– Якщо пану не відомо, є багато прийомів, за допомогою яких військо захищається під час переходу, – криво посміхнувся Потоцький.

– Розумію ваш сарказм, але не розумію багато чого іншого. Наприклад: чому коронний гетьман Речі Посполитої дбає про втечу з поля бою, а не про захист інтересів ойчизни! – крізь зуби кинув Калиновський.

– Саме про них я і дбаю, якщо ви не помітили. Але пояснювати це вам – означало б втрачати дорогоцінний час. Отже, хто ще має бажання висловитись?

Піднявся Чорторийський.

– Я згоден з паном Калиновський. Краще дочекатися підкріплень тут, під Корсунем, аніж йти невідомо куди. Це виглядатиме, як утеча боягузів. Натомість, коли підійде князь Вишневецький, ми матимемо змогу вдарити на козаків із двох боків.

– Ви забуваєте, пане Чорторийський, що навіть спільно з Вишневецький ми будемо програвати в кількості війська більш ніж у два рази.

– Але якого війська! – бундючно кинув Чорторийський.

– Усе ж це великий ризик, – долетіло з натовпу молодших командирів, яким не знайшлося місця за столом, і вони змушені були стояти за спинами в сановитих товаришів.

– Мусимо відійти щоб зібрати більше військо!

– Час для посполитого рушення настав ще після Жовтих Вод!

Протягом чверті години свою думку висловили ще кілька учасників наради і всі вони, до великого задоволення Потоцького, знайшли за вірне підтримати його точку зору. Ставало очевидним рішення наради: відійти на захід від Корсуня, уникаючи бою з козацько-татарським військом. Та Мартин Калиновський не здавався: