АННА ЯРОСЛАВНА – КОРОЛЕВА ФРАНЦІЇ

Анна, одна з трьох дочок Ярослава Мудрого, народилася, ймовірно, 1024 або 1025 року. Її доля склалася досить буденно для того часу: усі три дочки київського князя – Єлизавета, Анастасія та Анна – стали королевами європейських монархій. Єлизавета вийшла заміж за норвезького принца Гарольда Сміливого, а Анастасія зійшла на угорський трон. Тож про дочок Ярослава Мудрого було відомо в Європі, коли французький король Генріх I задумав одружитися.

Освіту майбутня королева Франції здобула досить гарну. Вона вивчала грамоту, історію, іноземні мови, математику і живопис. Відомо, що Анна Ярославна вільно володіла кількома мовами, зокрема старослов’янською і грецькою. І це у той час, коли в Європі не кожен чоловік шляхетного походження умів писати.

У 1048 році посольство від овдовілого Генріха I вдруге прибуло до Києва (відомо, що першого разу князь Ярослав відповів відмовою на прохання руки власної доньки). І цього разу згоди було досягнуто.

Анна Ярославна. Фреска в Софіївському соборі в Києві

Прибуття нареченої короля у Францію було обставлено урочисто. Генріх I виїхав зустрічати Анну в Реймс. Адже за традицією саме в Реймсі коронувалися французькі королі. Тут у травні 1049 року, у соборі Святого Хреста, відбулася церемонія коронації Анни Ярославни, і вона стала королевою Франції. Цікавим є той факт, що на шлюбній грамоті донька київського князя написала своє ім’я, а Генріх І замість підпису поставив хрестик. У свою чергу Анна Ярославна здивувала почет короля, відмовившись присягати на латинській Біблії. Вона принесла клятву на Євангелії, писаному слов’янською мовою. Згодом ця книга отримала назву Реймського Євангелія, і на ній давали присягу всі наступні королі Франції, навіть не підозрюючи про її київське походження.

Роки перебування Анни на королівському троні збіглися з економічним і культурним підйомом у Франції, але навіть за таких умов французькі дослідники цитують рядки з її листа до батька: «У яку варварську країну ти мене послав; тут житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі…» З цього листа можна зрозуміти, що високоосвіченій українці, яка виросла в умовах слов’янської культури, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого світу того часу. Втім, факт, що Анна була єдиною в Європі жінкою, яка листувалася з Римським Папою, теж говорить про високу ступінь її освіченості.

П. Клодт. Від’їзд княжни Анни Ярославни до Франції для вінчання з королем Генріхом I, ХІХ ст.

У 1053 році Анна народила королю сина Філіпа. Протягом наступних двох років у Анни народилися Роберт і Гуго – усі законні спадкоємці короля Генріха. Також у цей час у короля і королеви народилась донька, якій дали ім’я Емма.

Шлюб Анни і Генріха тривав недовго – король помер у 1060 році. За заповітом Анна Ярославна була призначена опікункою спадкоємця престолу Філіпа. Однак, залишаючись королевою, офіційне опікунство вона не отримала: опікуном міг бути тільки чоловік. Тим не менш Анна разом з Філіпом I підписувала державні документи, які збереглися й донині. Так, на жалуваній грамоті суасонського абатства існує її власноручний підпис кирилицею «Анна королева».

Востаннє ім’я Анни Ярославни зустрічається у документах 1075 року. Подальша її доля достатньо не вивчена. Згідно з даними деяких джерел, вона повернулася до Києва, де й закінчила свій шлях. Згідно з твердженням інших, померла у Франції і була похована у церкві Вільєрського абатства поблизу міста Етамп.

Якоб де Бі. Королева Анна Ярославна, бл. 1640 р.

ПОЯВА «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ»

Напевне, немає у наш час в Україні людини, яка б не чула про Нестора Літописця і його нетлінний твір. «Повість минулих літ» є найдавнішим серед літописів, що збереглися до наших днів. Поряд з такими пам’ятками давньоруської літератури, як «Слово о полку Ігоревім» і «Слово про закон і благодать», «Повість минулих літ» посідає настільки важливе місце у нашій історії, що його просто неможливо переоцінити.

Свою назву літопис отримав від вступного речення, яке промовляє до нас крізь віки:

«Ось повісті минулих літ, звідки пішла Руська земля…»

У науковому середовищі багато років тривають суперечки щодо обставин початку літописання у Київській Русі, а також про зміст перших літописних пам’яток. Навряд чи мають рацію твердження деяких дослідників радянської епохи про існування «Літопису Аскольда» чи «язичницького літописання», яке датують епохою княжіння Олега або Ігоря. Загалом такі пам’ятки прийнято вважати науковою містифікацією. Нині переважна більшість дослідників схиляється до думки, що літописання на Русі бере свій початок з кінця Х сторіччя. Ці давні статті були об’єднані у літописний збірник, який датують 1037—1039 роками, тобто часом княжіння Ярослава Мудрого. Далі з’явилися Новгородський звід 1050 року і два Київських – 1073 і 1095 року відповідно.

Нестор Літописець, автор «Повісті минулих літ» (скульптура М. Антокольського)

На відміну від попередніх документів, «Повість минулих літ» є беззаперечним доказом літописання на Русі, позаяк існує фізично, а не на рівні історичних реконструкцій, згадок і домислів. Літопис пережив три редакції. Перша належить перу Нестора і побачила світ у головному центрі літописання Русі, тобто у Печерському монастирі Києва. Датою її виходу вважають 1113 рік. Втім, слід зауважити, що твір Нестора теж не дійшов до нас у первісному вигляді. Він пережив дві редакції, які були зроблені за наказом князя Володимира Мономаха у 1116 і 1118 роках. Це відбулося не у Печерському монастирі, з яким у князя склалися далеко не кращі стосунки, а у Видубицькому, що його було засновано неподалік від Києва батьком Володимира Мономаха – великим князем Всеволодом Ярославичем. Редактором виступив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Однак, спираючись на той факт, що різниця між виходом оригіналу твору і редакціями складає усього кілька років, можемо припустити, що правки князя не мали великого впливу на зміст твору з точки зору історичної науки.

Особливо цінним є те, що Нестор на сторінках свого літопису зміг пов’язати історичні події, які відбувалися на території Київської Русі, з всесвітньою історією, наголосивши на важливості ролі, що її відігравала Русь у розвитку цивілізації. Літописець прославив народ Русі, ґрунтовно дослідив її багатовікову історію і напророчив країні славне майбутнє. «Повість минулих літ» являє собою головне, а у багатьох випадках – єдине джерело з історії східних слов’ян і Київської Русі перших століть нашої ери.

Окрім історичної цінності, «Повість минулих літ» має й високі літературні якості, завдяки яким філологи й літературознавці мають можливість вивчати прадавню українську мову.

«Повість минулих літ» у Радзивіллівському літописі

ПОЯВА ТЕРМІНУ «УКРАЇНА»

Відомо, що у давнину землі від «Сяну до Дону», як поетично іменується наша країна, носили назву Київська Русь. Однак вже у XII сторіччі з’явився термін, який використовується й у наш час. Це відбулось у 1187 році. Саме тоді в Іпатіївському літописі вперше було надруковано слово «Україна»:

«…и плакашася по нем всі переяславци… бе бо князь добр и крепок на рати… и о нем же Украина много постона…»

Ці рядки літопису пов’язані зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який загинув під час походу на половців. Зауважимо, що назва «Україна» зустрічається в Іпатіївському списку не один раз. Літопис також містить розповідь про князя Ростислава Берладника, який «завітав до України Галицької». Не суперечить Іпатіївському списку і Галицько-Волинський літопис, який містить рядки про діяльність князя Данила Романовича Галицького:

«…забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну…»

Дослідники протягом десятків років відшукували у літописах підказки, як можна трактувати назву «Україна». Деякі з них дотримуються думки, що це синонім слів «князівство» або «земля». Інші стверджують, що так іменували прикордонну Переяславську землю. Орест Субтельний, наприклад, вважав, що слово «Україна» означає географічно Київське прикордоння. Інший історіограф, Віталій Скляренко, стверджує, що буква «у» означає не «біля», а «в середині», тому недоцільно трактувати «Україну» як окраїну.

Більшої популярності назва «Україна» набрала в часи, коли спадок Київської Русі увійшов до складу Речі Посполитої. З цього часу термін зустрічається в багатьох документах і листах. Тепер таку назву носила територія Наддніпрянщини. Трохи згодом вона почала ширитись і на інші території.

У XVII—XVIII століттях термін «Україна» набуває більш вагомого політичного значення. Хоча протягом довгого часу козацька держава офіційно іменувалася в Європі «Військом Запорозьким». Поділ наших територій між Москвою та Річчю Посполитою у часи Руїни, а також знищення Гетьманщини російською владою у 1764 році створили серйозні перепони для поширення нової назви. У цей час термін «Україна» знову використовувався у локальному значенні.

Уривок із Пересопницького Євангелія (1556), в якому зустрічається слово «україна»: «пришол в україни иудейския»

Тільки у XIX столітті, коли почали формуватися чіткіші кордони українських земель, назва «Україна» почала дедалі частіше вживатись у повсякденному житті її мешканців. Офіційному ж встановленню назви сприяло створення Української Народної Республіки у 1917 році.

Для чого ж було замінювати старовинну назву на нову? Вважається, що це було своєрідним протестом проти агресивної політики Росії, яка в усі часи мала за мету асимілювати українську націю у російську. Саме тому Московська імперія присвоїла собі назву «Русь», перетворивши її у XVIII сторіччі на Росію. Незважаючи ні на що, термін «Україна» пройшов чималий шлях від своєї появи до офіційного визнання в 1991 році, коли було проголошено Незалежність.

КОРОНУВАННЯ КОРОЛЯ ДАНИЛА

Грудневі морози скували розбиті шляхи уздовж Бугу, коли у давній столиці волинської династії, місті Дорогичин, з’явився почет нунція Папи Римського Інокентія IV Опізо Мізано. Добігав до свого завершення 1253 рік. Довгою вервечкою вершники, вози й криті екіпажі тяглися, зникаючи за міською брамою. Вони здолали немалий шлях, але труднощі були того варті. У скрині, запечатаній особистою печаткою Папи, лежали регалії, які по перебігу сторіч нагадають нащадкам, що Україна колись мала свого короля. Ось що про цю подію оповідає Галицько-Волинський літопис:

«…Прислав папа послів достойних, що принесли Данилові вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства…”»

Зауважимо, посольство Папи для самого князя Данила Романовича Галицького не було чимось на кшталт мрії, яка збулася. Навпаки, корона, прислана Папою, стала третьою спробою Інокентія IV коронувати володаря західних руських земель за останні сім років. Спершу пропозиція укласти союз із римською курією застала князя у польському Кракові, що дало йому підставу відмовити. Данило Романович обґрунтував свою незгоду тим, що знаходиться не на рідній землі. Друга пропозиція прийняти королівську корону надійшла через кілька років, але й вона не була прийнята Данилом. Насправді князь прекрасно розумів, що Папський престол значно більше зацікавлений у союзі з ним, маючи надію на перехід Галицько-Волинського князівства до католицизму, аніж сам Данило у сподіванні допомоги проти татар:

«Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. Та як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»

Король Данило

Зрештою Інокентій IV пообіцяв оголосити хрестовий похід проти ординців, підтвердивши наміри буллою, яку віз із собою Опізо Мізано, оголошуючи в усіх містах Європи. Текст булли закликав володарів Сербії, Моравії, Чехії, Помор’я і Пруссії стати під знамена Данила Галицького і воювати з ним проти монголо-татар.