Це тривало лише мить. У наступну Супрун вже шукав, як порятувати брата, він знав: якщо не знайде способу, попливе туди й загинуть разом. Думка билася, наче риба в сіті, здавалося йому, що й камінь під ним гойдається, а миті, що спливали, кришили серце. І враз щось ніби осяяло його всього, він метнувся до човна – в носі дуба, за дощатими дверцями, схована їхня одіж, весь справунок: торби, казанок, волочок, туди Матвій також запхав мотузок на кілька сажнів довжиною. Супрун проміряв очима: якщо доплисти до дуба й осідлати його біля кореня, вже за заборою, можна сягнути мотузком каменя, на якому висить Матвій, і підтягнути його до дуба… Про те, що його самого може знести на каміння, не думав. Витягав під водою шмаття, торби, врешті намацав мотузок й поки оперізувався навкіс через груди й зав'язував кінці, завмираючи серцем, ще раз кинув погляд на камінь. Матвій висів на ньому. Він не кричав, не кликав на порятунок, мабуть, і не сподівався на нього або й мало що тямив, вже сам був, як камінь.

Супрун перестрибнув на один камінь, на другий, – вище по течії, зайшов у воду й поплив. Загрібав ліворуч, потерпав, що промине дерево або не зможе за нього вхопитися, впився в стовбур очима, здавалося, зачепився ним за дерево, підтягувався на ньому, наче на линві, плив – певніше, його несло прямісінько на дуба. Чалапав рукою, вхопився за довгий білий сучок, долоня влипла в суху, нагріту сонцем деревину, з криком зірвалася з кореневища чайка, закружляла над ним, а Супрун вже перехопив інший сучок, виліз по ньому, осідлав дуба. На мить йому здалося, що він кудись летить, але одразу зрозумів, що то потік гойдає дуба. Не спочивав жодної хвилі, по жовтій, зашмаленій сонцем деревині добрався до кореневища, пообламуване, воно стриміло, наче велетенські роги. Кинув погляд уперед і скрикнув: йому здалося, що камінь, за який тримався Матвій, порожній, й одразу ж побачив білу пляму обличчя, зморщеного з напруги, болю та страху. Матвій щось прохрипів, і Супрун гукнув щосили, збадьорливо, як тільки міг:

– Тримайся!

Він облизав пересохлі губи, розмотав мотузок і кинув один кінець до Матвія.

– Лови!

Вода заметляла мотузком, закрутила, й він сховався в спінених струменях. Супрун повів напруженими очима, шукав його й не знаходив. Поспішливо вибрав мокрий мотузок, відчахнув невеликий сухий сук і прив'язав кінець мотузка до нього.

Пустив сук за водою, посмикував, збиваючи до Матвія, врешті жовта, схожа на кістку, деревина застрибала біля каменя, Матвій, над силу втримуючись однією рукою, другою перехопив сук, якусь мить не зважувався відірватись від каменя, а далі вчепився в сук обома руками. Мотузок натягнувся, рвонувся з Супрунових рук, він потягнув, але його самого тягнуло вперед; притисло грудьми до кореневища, й Супрун почав вибирати з води мотузок. Викручувало суглоби, напнулися до розриву жили, тріскало серце, Супрунові здавалося, що тягне на себе увесь Дніпро з ямами й чорториями, з протоками й затоками, лиманом і Чорним морем. Матвій бив ногами по воді, допомагав, але посувався дуже повільно. Від дуба до каменя – сажнів чотири, але кожна п'ядь переважала милі.

У якусь мить Супруну здалося, що не дотягне брата, мотуз почав виковзувати з його рук, проте він не спанікував, устиг обмотнути його довкола сірого сучка. Подивився на брата, але той чи й бачив його, Матвійове обличчя з налиплим на лоба чубом було схоже на обличчя потопельника. И не було в Супруновім серці нічого: ні братерської любові, ні сердечної приязні, ні хлопчачої дружби, але був якийсь вищий обов'язок, щось таке – понад усім цим. Нараз Супрун збунтувався проти самого себе, свого безсилля, заскрипів зубами, потягнув правою рукою мотузок – підтягував по цяті, по цалі – попихав на сучку мотузяне кільце. В очах йому пожовтіло, руки й ноги дрібно тремтіли. Врешті прохрипів:

– Хапайся за корінь.

Матвій обхопив пальцями товстого кореня. Очі йому лізли з орбіт, рота вело вбік, він стратив усі сили й тільки якимись нелюдськими потугами не давав зірвати себе з кореня дуба. Супрун нахилився, перекинув вільний кінець мотуза за його спиною, другий тримав, намотавши на сук. Матвій перепочивав, заплющивши очі. А тоді підтягнув тіло, потеліпав ногами, лівою, неначе гаком, зачепив зігнутий корінь, пойорзав на ньому, підтягнувся ще трохи, вперся правою ногою і врешті з Супруновою допомогою видряпався на деревину. Повалився долілиць і лежав нерухомо, дихав важко, й те дихання ледь-ледь зводило плечі, та на голій лівій нозі, під самим коліном пульсувала синя жилка. Вода збігала з нього струмінцями, темнячи деревину, під головою в жолобку набігла калюжка. По тому повільно одкинувся од стовбура, сів верхи. Супрун поторсав його за плече, й коли Матвій оглянувся, вихекнув з посвистом:

– Ге! Ще не приспів час справляти тризну!

Матвія чомусь злякали ті слова. Тризна – то їхнє сільське назвисько, вони од діда-прадіда Журавки, по-вуличному – Тризни, їх інакше й не знають у селі, й не звали Журавкою ні діда, ні батька, а тільки Тризнами, й прозвисько те, либонь, було не випадковим, всі їхні предки по чоловічій лінії гинули на бранному полі, гинули молодими, й рано вмирала або була брана в неволю вся біла челядь, вони двоє – останні Тризни з колись гіллястого, обчухраного роду, й нині також втікають на Січ від панської, лядської неволі. Нехороші, лячні, погано віщі слова мовив Супрун; та брати ще й не вибралися з цього пекла; хотів сказати про це, але Супрун зрозумів усе й так, впевнено стріпнув головою:

– Тепер допливемо. Перепочинь ще трохи.

– Вже…

– Сильно відштовхуйся ногами від дуба, з того аж кінця, а тоді поза он тим каменем…

– Пливи! – Матвій.

– Ні, ти перший. А я стану отут. На випадок чого, кину мотузок…

Вони обоє подолали бурхливий потік, добулися під скелю. Першим переплив Матвій, у нього вистачило сили здолати й цю перепону, а ледве повалився на розпечений камінь, почали тремтіти ноги, а далі й руки, його всього бив дрож, била лихоманка, аж цокотіли зуби й темніло в очах. То виходила напруга й виходив страх, його сили дійшли краю, останньої межі, доля відпустила їх рівно стільки. Затихав повільно, зігрітий колючим весняним сонцем.

А Супрун раптом схопився на ноги й затанцював голяка на камені, виляскуючи руками по животі та стегнах: «Живі, живі!» А тоді нахилився вперед і тицьнув порогові дулю: «На!» Матвій дивився злякано, розтуливши рота.

А потім вони сушилися на скелі, сушили свій нужденний скарб, бродили по слизьких каменях, вдивлялися у виїмки та заглибини, які, мабуть, позалишав якийсь велет, ступаючи босими ногами. Ті виїмки, круглі, гладенькі, – від його п'ят. І знайшли камінний наконечник стріли, а в розколині під скелею – дивовижний, шиферний хрест, либонь, посланий їм вищою силою, вони поставали навколішки й помолилися. В надвечір'я впіймали в кам'яному затончику риби, зварили юшку й, обкутавшись просушеним на сонці кожухом (мали на двох тільки одного), вклалися в маленькій кам'яній печерці-заглибині спати. Вони не говорили про їхню смертельну пригоду, не розкривали насупроти одне одному сердець, не освідчувалися в братерській любові, не складали клятв на довічну дружбу – того соромилися й просто не вміли, не заведено те було в їхньому роду, в їхньому Журавчиному племені, і все ж, притиснувшись міцно один до одного, зігрівшись обопільно, почували, як в одне б'ються їхні серця, як переливається з одних грудей в другі м'яке тепло, й здавалося, що то переливається, пульсує одна кров, а Матвій ще й почував у грудях щемкість незвичайну, аж по щоках котилися гарячі сльози, й він боявся, аби Супрун не здогадався про них, й думав про те, що немає у світі того, чого б він не зробив для брата, навіть ціною власного життя, що вже ніщо-ніщо й ніколи не роз'єднає їх, і він до самої смерті нестиме в серці оце тепло, перелите в любов і навіть у щось більше, якщо воно є у світі, а мабуть, є, він збагнув це, коли вони молилися перед тим давнім хрестом. Бог є світло любові. Світло братерської любові, яке влилося в нього на все життя… Хай там що станеться з ними далі!

Те саме почував і Супрун, тільки не так щімко. Брати поснули, й снився їм один сон: широкий луг у жовтих кульбабах, і сірий у яблуках кінь, який ступає білими копитами по жовтих квітах, вони обоє – одному п'ять літ, другому сім – сидять на коневі: Матвій попереду, Супрун – позаду, міцно вхопившись рученятами за брата, батько веде коня за повід, ступає поважно й трохи гордовито – гожих має синів, славних кохає козаків на заздрість сусідам і на страх ворогам. Вітер розвіває його пшеничні вуса, тріпоче червоною стьожкою в комірі жупана – батько чепурун і трохи франт, чим особливо подобається синам, мати стоїть в кінці городу, дивиться з-під дашка долоні й осміхається карим усміхом. Так було.

Брати поснули, й снився їм один сон широкий луг у жовтих кульбабах, і сірий у яблуках кінь, який ступає білими копитами по жовтих квітах

Матвій і Супрун міцно й безпечно спали й не чули, як до скелі під'їхав лядський роз'їзд, але нічого не запримітив, постояв і поїхав далі; не чули, як гудуть пороги, як полощуться на перекатах, ковтаючи стиглі зорі, тлусті соми, як форкає, випірнувши з безоднього Пекла, здоровенний, завбільшки з доброго бугая, увесь оброслий довгою синьою вовною, з сом'ячими вусами, тупими, стертими та пообламуваними на каменях, на порогах рогами, нечистий, всівшись на пласкому камені, від чого його чорний зад одразу став білим від пташиного посліду; сердиться й кличе найгарнішу на всіх порогах, серпоброву русалку Мар'яночку, а вона не йде, ховається серед подруг поміж гостро скелля й регочеться з чортиська, який ніяк не хоче змиритися з тим, що вже старий, що не гоже йому залицятися до молодих русалок та відьмачок; як стрибають з розбігу, з найвищої скелі у Пекло верткі, в'юнкі, регітливі чортенята, а потім, випливши, гострять об скелю коротенькі ріжки; тільки один згук, тонкий і гострий, як лезо ножа, пробивався в їхній сон, то плакала на вершечку скелі нічниця чи якась інша птаха, а може, й не птаха, а згублена душа, яка прийняла образ птаха, оплакувала свою далеку, вже перетлілу на порох плоть і всю рідню, оплакувала всіх погинулих на порогах і тих, що ще мають погинути в цьому одвіку вільному й невільному, густо скропленому кров'ю краї.