У Чернігові вони стяглися на будиночок, обоє працювали на музичній фабриці. Андрій слюсарював, а вночі сторожував. Осінні ночі довгі, знічев’я почав заникувати під повітку, де стояли вибракувані піаніно та роялі. Мав бездоганний музикальний слух, грав на багатьох інструментах, почав бринькати на піаніно, підтягувати голосники, міняти попсовані дерев’яні частини, струни. По кількох днях попросив випробувати два роялі. Вони годилися для продажу. Так став настройщиком роялів. Дожили з Тетяною віку в Чернігові.

Трагічнішою виявилася доля Тетяниної сестри – Ольги. (Довга-предовга коса, печальні добрі очі, сумовитий голос і тиха пісня.) Пам’ятаю їхню старосвітську хату, чисто вимазану долівку з сонним котом, макітерку з насінням на столі. Взимку ми з братом приїздили із сусіднього села в гості на лижах, влітку приходили пішки. Пам’ятаю рясну шовковицю перед хатою, і ми на ній, наче горобці.

Також рвала на собі жили, також стягнулася на господарство. Її чоловік, Іван, вивчився на водія, шоферував у колгоспі. Мала сина й дочку. Розпочалася Друга світова війна. Спочатку забрали на фронт Івана, далі – рити окопи – шістнадцятирічного сина, Григорія. У передвоєнні роки Гриша жив у нас, навчався у восьмому, дев’ятому класах середньої школи. Був це дуже міцний, кремезний парубійко, який завдавав немало клопотів учителям, але й мав надзвичайні музикальні здібності – грав на будь-якому знаному йому інструменті, йому доручили керувати музичним гуртком, він захопився, почав добре вчитися. Любив я його, і він мене… З огляду на нашу дружбу мене боялися зачіпати старші хлопці, навіть десятикласники. Бачу його усміхненим, хоч усмішка та якась насуплена, зі скрипкою в руках, з якої ллється то щемливе «Ой, не ходи Грицю» (дуже любив цю пісню, мов передчував свою долю), то жаркі законозисті «Гоп, мої гречаники». Обличчя – одухотворене, чуб як гай, сторчма – у нього ламалися найміцніші гребінці. Дужака сам, дужака був його батько – колгоспний шофер і мисливець. Два велетні в хаті, одного разу при мені посварилися, похапали сокири й порозбивали всі клітки з кролями, кролі розбіглися, розплодилися страшенно, «з’їли» весь хутір, вечорами обоє полювали на кролів, батько – з рушницею, яка набивалася з дула, син – з качалкою.

Гриша, разом з іншими копачами, потрапив у полон до німецьких десантників, потім німці їх відпустили, він вернувся до свого села, у неділю пішов «на колодки» й там розповів, що бачив. У газетах писали, що німці худі, завошивлені, у дранті, голодні, він же бачив німців угодованих, в доброму обмундируванні, вони жерли шоколад і навіть йому дали одну плитку. Тієї ж ночі Гришу забрали. Наступного дня військовий трибунал військової частини, яка стояла у селі, у присутності його матері засудив Гришу до розстрілу за «антирадянську агітацію». У матері, Ольги, стався нервовий зрив, вона почала заговорюватися «Кров, кров, на синові кров» – з тими словами вийшла з трибуналу. Гришу таки взяв на поруки голова сільради, орденоносець, а Ольгу одвезли до психіатричної лікарні в Полтаву, відтак – край окупували німці і її слід загубився. Суворої зими сорок першого року моя мати та Гриша сліпою конячиною їздили до Полтави шукати її – не знайшли. Казали, що хворих постріляли німці. У той час моя мати, мій брат і я після невдалої евакуації проживали у них на хуторі.

Весною розстріляли німці Гришу. Пам’ятаю, як пізньої осені сорок першого, коли підмерзлий степ дзвенів, наче бубон, він відкопав прихованого в городині карабіна, осідлав упійманого в степу, покинутого військовою частиною кавалерійського коня, одягнув шинелю і поїхав з дому (моя мати з братом у той час працювали в полі). Провернувся наступного ранку з коровою і трьома овечками. «Де ти взяв?» – запитав я його. «У степу німці переганяють худобу, вони сплять у хаті, я зв’язав двері, двічі вистрілив під вікнами, й оце пригнав. А що? Не пропадати ж з голоду». Ми всі перелякалися страшенно. «А бачив хто? А пустять по сліду собаку?» – моя мати. Корові я висмикнув у клуні, в соломі, сховок, овечок порізали й м’ясо сховали на горищі. Обійшлося.

Усе це нам могло б коштувати значно дорожче, адже сидячи на хуторі, ми, водночас, переховували у себе єврейську сім’ю. Тітка Віра (як я її називав) почепила своїм дітям хрестики – сину Толику – моїх років, і дівчинці років п’яти (ми ходили без хрестиків), і все запитувала у мене – «Юро, хіба я дуже схожа на єврейку?» Я взагалі не знав, хто на кого схожий, і казав: «Та ви ж такі, як і всі». З Толиком ми воювали за знайдені на горищі чоботи тітки Ольги, на них повідрубували підбори і понатягували чуні. Хто раніше встане, той і одягне. Потім, пізніше, коли сталося лихо, ми втікали в один бік, сусіди (суворі, важкі, мовбито грубі поліщуки) вкинули в сани Віру з дітьми й погнали кудись «на степи». (А тепер он пишуть, що українці – антисеміти.)

Якось після війни ми прошкували з матір’ю по базару в Ніжині, й раптом моя мати і якась жінка кинулися одна одній в обійми й почали цілуватися та плакати. А я стояв, наче стовп, а навпроти мене – якийсь лобуряка мого віку, ми з-під брів дивилися один на одного. Моя мати сказала: «Та обійміться ж; Юра – це Толя, а це – тітка Віра». Вони вижили.

Гриша закидав у ліс партизанам їжу. Здебільшого буряки. Їдучи в ліс, відбивав у полі кагат, набирав буряків на воза. Він не був партизаном, просто у лісі, в загоні, були знайомі хлопці. Його забрали як заручника – партизани вбили в селі німця, майора (може, хтось доніс і про ті буряки), забирав поліцай, колишній Гришин однокласник. Гриша саме викидав гній з-під коня – був у кожушку, у валянках з чунями, – поліцай просто таки вмовляв, упрошував Гришу піти до збірні, мовляв, треба розписатися на якійсь квитанції. Гриша довго не погоджувався. Вони йшли вулицею, курили. А неподалік збірні – старостату – де вже стояв гурт зігнаних людей, поліцай відступив на два кроки, впер Гриші в спину дуло гвинтівки, клацнув затвором: «Вперед!». Якби Гриша міг те передбачити, прибив би поліцая кулаком у своєму дворі. Заручників повели до Ніжинської в’язниці, на тюремному подвір’ї поставили на коліна, двоє німців водили по десять чоловік за рік тюрми, до викопаної ями, один стріляв, міняючи ріжки в автоматі. Розстріл спостерігали ув’язнені з тюремних вікон.

Про Гришу розповів докладніше, бо він жив у нас, ходив зі мною та моїм старшим братом Леонідом до школи, в селі Талалаївці – за буйну вдачу, по закінченні сьомого класу, його випхали зі школи у Володьковій Дівиці, й тітка Ольга вмовила мою матір взяти Гришу до себе. Ми жили у сусідньому селі.

Гриша лишив у моїй душі глибокі зарубки. Гришин батько, дядько Іван, повернувся з фронту, де був дев’ять разів (!) поранений, а через пів року вдома помер від раку. У Червоних Партизанах разом поставили два обеліски – жертвам сталінізму – репресованим та розкуркуленим, на тому обеліску викарбували й прізвище мого діда, та жертвам гітлеризму – заручникам. Привезли в мішках кістки, зробили сто сімдесят чотири труни – по кількості розстріляних селян за вбитого партизанами німецького майора. Крик, плач. Сльози родичів – тих і тих. Серед них – Гришина дружина (він встиг одружитися) й дочка, яка народилася вже без нього. «Спочивайте, стомлені надміру», – як писав Євген Плужник. І над усіма – вічність. І відповідати за все вічності. Люди з часом забувають про злочини своїх одноплемінників та чужоплемінників, хоч і записують їх до книг, але те все – просто статистика, яка нікому не пече й нікого ніколи нічого не вчить. Кажуть, два гурти на могилах не могли порозумітися, стояли вороже один проти одного.

…Молодша материна сестра Галя одружилася з військовим, вони жили на західному кордоні, двадцять другого червня сорок першого року, коли перші бомби впали на заставу, її чоловік, Ларіон, похапцем вдягнувся, вибіг з квартири, й …по сьогодні. Галя з двома малими дітьми якось добилася до Червоних Партизанів і тяжко гарувала в колгоспі до самої смерті. Дуже тяжко.

Пам’ятаю похорони тітки Галі. Під’їхала колгоспна вантажівка, опустили борти, з колодязя, відром змили багно і гичку – возили з поля буряки, поставили на вантажівку труну і повезли – позаду йшли буряківниці з її ланки, з руками до колін – повитягувалися на буряках. І її син, офіцер-танкіст, розумний, свідомий чоловік, запросив священника, хоч як сільське начальство не противилося. Пізніше він виконував свій «интернациональный долг» в африканських країнах, втратив там здоров’я і нині доживає віку на куцій пенсії в Білорусі.

…Ще одна молодша материна сестра утонула в річці, купаючись.

…На моїй весільній фотографії під нерівною, клинцюватою стіною нашої хати стоять усі мої родичі. Вироблені й нужденні, у м’ятих піджачках і старомодних хустках, втомлені, невеселі. Хоч і на весіллі. Уламки колись могутнього, великого роду.

І – моя мати.

Ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлості буднів, і матері сходять у могили із серцями, переповненими власною любов’ю – до нас, не спізнавши того в отвіт. У моєму серці скипаються сльози, коли спогадую матір в останні місяці, останні дні її життя… Довгі осінні дні вона сидить на канапі, підперши сухеньким кулачком своє маленьке поморщене обличчя, дивиться кудись і думає щось. Я знаю, вона думає про мене. Її життя – стражденне, її любов – безмірна. Вповні я це зрозумів, лише коли її не стало. І зрозумів якось страшно, не тільки розумом, а всіма своїми почуттями осягнув, яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе. Не можна затримати ні на мить ні свого щастя, ні любові, ні тихої печалі. Вони – тільки на мить, вони є і їх немає. Вони інші в кожну хвилю, але без них – немає життя. Ми силкуємося передати її на папері, але передаємо лише ілюзію любові, горя, щастя. Не можна осягнути чужої любові, як не можна передати комусь своєї. І через те маємо особливо дорожити отими щімкими митями, купати в них власну душу й намагатися не приносити іншим спасенним душам горя.

…Так, не було в світі більшої любові, як у моєї матері, й не було ні в кого кращої матері, як у мене. Я розумію, що кожному з нас його мати найкраща…

І все ж… Моя мати справді була надзвичайною, неординарною людиною, тільки не випало, не склалося їй проявити себе. То все – від долі. Власне, я не знаю, доля вибирає людину, чи людина долю. Мабуть, і так і так, і все ж більшою мірою владарює доля. Найперше, людина не вибирає собі батьків, братів та сестер, місце народження. Все життя матері дорікали батьком, називали її куркулькою. І була вона прив’язана обставинами до того шматка землі, де народилася, а потім – куди вийшла заміж – хата, діти, й тяжіла над нею рокованість свого роду та падали важкими гирями біди роду чоловікового. Від природи – надзвичайно обдарована, пам’ятлива (до самої смерті пам’ятала всі вірші, які вчила в школі, усіх людей в обох селах і могла докладно розповісти про життя кожного односельця), мала рвійну, палахку вдачу й була надзвичайно чесною, спочутливою, делікатною. Жила не для себе – для інших. Навіть коли була головою одного з найбільших в Чернігівській області колгоспу, не взяла собі з колгоспного поля, з комори й зернини, й крихти, навіть зарплатні, котра, окрім трудоднів, їй одній у селі, як голові артілі, була покладена законом, ніколи не принесла додому. Колгоспникам зарплатні не покладено, отже, не братиме її й вона. Її зарплатня в ті важкі повоєнні часи йшла на придбання канцприладдя для колгоспної контори, віжок, недогнуздків. Ми одні в селі не мали корови (за що її купити?!). Я один в класі не мав чобіт, а ходив у пошитих з трьох шматків триколірних валянках з чунями, а був уже під парубійком і на вечірницях підгинав ноги під лаву, аби дівчата не бачити мої взувачки, й соромився того страшенно, а в клубі на танцях ховався за спини, простоював десь у кутку; так я й не навчився танцювати, на чому й пізніше, вже в Києві, зазнавав «сердечних збитків» – не завжди міг познайомитися з дівчиною, яка впала в око. Пізніше, коли мати дуже хворіла, я привозив їй ліки, часом – дефіцитні, віддам, приїду через тиждень, а ліків немає. «Де вони, мамо?» Батько махне рукою: «Віддала Груні». «Та ж… синку – затинається і кліпає повіками мати, – Груня хворіша за мене». Одного тільки разу розсердилася, побачивши, що сусідка тими дефіцитними ліками одпоює кабанчика. Тоді, в селі, мати бувало скаже: «як я можу взяти, діти, ті гроші, нікому ж їх, крім мене, в колгоспі не платять». І ми розуміли. Бо й гроші, такі потрібні, були тільки грішми і нічим більше. То тепер тільки вони в шані, байдуже, як добуті – крадені, добуті розбоєм, тоді ще були в пошані розум, порядність, уміння-талант, те вже «віджило», застаріло. Колись був у пошані труд, колись те, що тепер називають бізнесом, називалося крадіжкою, а бартер – краденим, тепер всі знають, що над нами сидять злодії, а вдіяти нічого не можуть; хіба що починати організовувати «групи визволення праці»? А далі що – по колу? А може, то єдиний вихід?

Але вміла мати й сказати гостре слово, одбрити, одчитати людину негідну, брехливу. Пам’ятаю вже була старенькою, їхали ми в автобусі до Києва. І якийсь моложавий чоловік розпащекувався на весь автобус, мовляв, як погано жити на Вкраїні, яке тут все нікчемне, і речі, й люди, і оцей ось автобус кепський, а ось десь там за кордоном, звідкіля він повернувся, все прекрасне, чудове. Мати слухала-слухала, й раптом – до водія автобуса: «Зупиніть». Той, либонь, подумав, що старенькій погано, зупинив, відчинив двері автобуса. І тоді мати до пащекуватого: «Вийди геть з нашого автобуса, вийди, негіднику, їдь у свою Америку, й нехай тебе возять там на хороших автобусах». І таки примусила зійти з автобуса.

І малася, наскільки це було можливо тоді, незалежно з районною владою. За що й поплатилася. Вона виїхала із села – переїхала до Вишгорода під Києвом, де купила з батьком хатину, аби бути ближче до синів (мій старший брат також жив у Києві) – не оформивши пенсію. Одразу по переїзді поїхала оформляти пенсію. І її оформили – 12 карбованців на місяць. Їй же як голові колгоспу належала пристойна пенсія. Але був пункт у законі, що голова колгоспу отримує ту пенсію, якщо оформив її у колгоспі, де працював. Так, то була їй помста від начальства за попередні роки, за приниження, як вони вважали, перед нею. Річ у тім, що моя мати була безпартійною; викачувати з колгоспів додатковий хліб, змушувати виконувати всілякі інші понаднормові – й надто надмірні – поставки було дуже просто: ставлячи голову колгоспу перед вибором – вивозь хліб, або клади на стіл партійний квиток. Матері такого вибору поставити не могли, отож умовляли, упрошували – продати (за тими закупочними цінами – майже віддати задурно) ще якусь міру зерна, картоплі, буряків. І звільнити її з роботи не могли, на те не давали згоди загальні збори колгоспників. І ось тепер вони скористалися тим пунктом закону. Мати вже на перших хвилинах розмови із секретарем райкому партії скипіла, й не добирала слів. При тому були присутні чимало людей. Я стояв у коридорі й зрозумів, що мати відрізала собі шлях до отримання поважної пенсії остаточно.

…А потім, удома, вона гірко плакала, бо ж і в батька пенсія була куца – учительської пенсії не мав – вчителював недовго, участь у війні в стаж не зарахували – перебував у полоні. Я заспокоював її, як міг.

Так вона тієї пенсії й не отримала.

…Мати вийшла заміж за бідняка, отож «куркулькою» не була, долі свого батька, деяких братів, сестри не розділила. Її чоловіка ще довго тримали у війську, не тільки домашню, а й польову роботу по розкиданих по кількох місцях клаптиках-нивках мати тягнула сама. Порала ті нивки й потім, бо батько, повернувшись додому, працював дрібним службовцем по всіляких установах, грошей приносив додому мало. Принесла з собою у нову родину триб життя своїх батьків, посадила на обійсті сад, підібравши хороші сорти яблук та груш, завела в селі помідори (до цього їх ніхто там не знав), посадила під плуг картоплю. То було диво, свекруха проклинала: «пропала картопля», й проклинала сусідка, баба Настя, яку мати підбила також посадити картоплю під плуг. І банітували, й лаяли на чім світ стоїть матір. А картопля вродила, по корзині з двох кубехів. Настя прийшла до матері після говіння, перепросила три рази: «Прости». «Бог простить», і йшла до воріт кланяючись.

…Брали сіно трьома возами, ще з двома сусідами, а воно роз’їхалося. У першому возі сусіди кинулися один на одного з вилами, мати розвела їх, а тоді стала на возі сама й уклала сіно. І ті два вози уклала. Підійшов ще один сусід, дідок, зняв картузика: «Спаси Біг, як ти гарно кладеш». Усе мати робила гарно, будь-яка робота горіла в її руках. (Вже й пізніше, коли я приїздив до неї зі своїми дітьми: які свіжовипечені паски величалися на столі та на лавах, накриті рушниками, які пироги в макітрах: з квасолею, з маком, з сиром. Мої міські діти їли й не могли наїстися.)

Одначе важка щоденна праця, життя з не вельми зичливою свекрухою, діти… – мати зчорніла й була худа, як скіпка. Усе життя – людська пам’ять на лихе міцна – не могла пробачити батькові чоловічої провини, вчиненої ним, коли вона побивалася біля хворої дитини, дівчинки. Дівчинка таки померла.

Віхи материного життя – СОЗ, колгосп, працювала у бригаді, далі – полеводом у колгоспі, поки не стала головою. Від голодної загибелі в тридцять третьому нас рятували подаровані батьками матері на весілля ікони в срібному окладі, мій батько викинув їх з хати, а мати підібрала й сховала. У тридцять третьому однесла в Торгсин й отримала кілька пудів борошна, круп, трохи жирів і цукру. Працювала на кількох роботах і ми таки вижили. Роботяща, як бджола і гостра, як бритва.

Ми тоді вже жили в Ніжині – втекли туди від голоду, що насувався. Жили при родильному будинку. Мати там працювала водночас санітаркою, двірником, завгоспом. Ми з братом майже ніколи її не бачили. Увечері прибігала з каструлькою супу – її заробіток. Той суп теж рятував від голодної смерті. Сам я пам’ятаю голод погано, просто дуже хотілося їсти, я тинявся біля лікарняної кухні, й бувало, звідти вискочить кухарка й дасть мені млинця. Я сідав на довгій лавочці під акаціями й одщипував по крихті, весь час промовляючи: снідання, обідання, вечеря…

Мати була особливо чутливою на кривду… Вбивали на базарі торговки безпритульного хлопчика за дрібну крадіжку, кинулася захищати, і її також побили до крові; помирало під парканом голодне дитя – принесла додому. По тому, через надмірну напругу, її розбив параліч, вона довго лежала нерухома, довго одужувала.

Ми тоді жили в селі Обичів, де після закінчення педінституту вчителював батько. Обичів залишився у мене добрим спомином. Він стояв на Удаї, нині канаві, тоді Удай ще був річкою, прекрасною, весною він розливався і за ним бовванів гай, туди ми плавали на човнах по проліски (мене брали з собою старші хлопці), трохи пізніше – драти гнізда диких качок, влітку увесь день на Удаї купалися, ловили раки, рибу. Колись оце поїхав і жахнувся – немає Удаю, глибокий рівчак, на дні якого калюжа води. І це також сліди цивілізації нашого безголів’я. В Обичеві пішов до першого класу.