Цей роман Андрухович писав 27 років. Почав у СРСР, а закінчив у незалежній Україні. Чого можна чекати від настільки тривалого й марудного процесу створення? Певно що, одкровення. Не рівні від Іонна, звісно, але хоча б десь поруч із критикою чистого розуму. Або бодай біля «Улісса».
Але чи маємо ми такий інсайт у «Коханцях»? Та якби ж то.
Книга складається із восьми з половиною завершених оповідей, яких поєднує хіба що географія та мандрівний цирк «Ваґабундо», що він швендяє з оповіді у оповідь, кожного разу обростаючи новими карколомними подробицями та набуваючи остаточного фантасмагоричного вигляду. На останній, половинчастий розділ (бо він без відповідей та із збереженою тайною) «Ваґабундо» перетворюється у приземлений та буденний цирк «Прага», де остаточно втрачає залишки містичного й зупиняє мандри світом. Це вже не потойбічний «Ваґабундо», а звичайнісінький собі «Прага», однак і він не торт. І це друга відмінність останнього, вісім-з-половинного оповідання.
Отже, ми маємо вісім злочинців, які жили й коїли свої страшні й не дуже діла у різні часи, мали різну вдачу й хист (а деколи й примус) до своїх страшних справ, і відповідно отримали різне покарання. Серед них є реальні вбивці, є зрадники, є наче б то педофіл і навіть галичанський Синя Борода, якого, зокрема, найбільш шкода. Автор не розповідає про їхнє життя, залишаючи читачу самому вирішити, як він опинився у той точці свого життя, з якої все покотилося у прірву. Автор також не ставить запитань до своїх героїв, не змушує їх відповідати, не випробовує й не вимагає надзусиль. Він просто констатує факт.
Але чи досить цього для того, аби претендувати на одкровення? Сумніваюсь.
На виході, після такого тривалого процесу написання, після переосмислення й, як казав автор у одному з інтерв’ю – переродження із однієї людини у іншу – маємо звичайнісіньку собі збірочку напівдетективних «страшилок», що їх можна розповідати у ватри у скаутських таборах після заходу сонця.
Звісно, це жодним разом не відміняє майстерності, із якою «Коханці» виписані, тому читати їх безсумнівно цікаво й захоплююче. Але ж куди подіти сподівання, які з’явилися після звістки про «на створення пішло довгих 27 років!»? Як втамувати невиправдані надії на щось надзвичайне, надскладне й надфілософічне? «Нет, это не Рио-де-Жанейро», - сказав би Великий Комбінатор і був би правий. Так, це не Ріо у літературі. Буденне Осло, наприклад. Ну, не Крижопіль й то вже добре.