Частина друга

Розділ 12

Арілд Франк стояв біля вікна у своєму кабінеті. Він подивився на годинник. Більшість в’язнів-утікачів відловлювали у перші дванадцять годин. Пресі він означив цей термін, як «перші двадцять чотири години» заради можливості назвати результат швидким, навіть якщо пошуки заберуть більше ніж дванадцять годин. Але вже пішла двадцять п’ята година, а у них досі не було бодай якоїсь зачіпки.

Він щойно побував у великому офісі директора тюрми. У тому кабінеті з убогим краєвидом. І чоловік із вбогими поглядами, власник того кабінету, зажадав пояснень. Директор в’язниці був у кепському гуморі, оскільки він був змушений завчасно повернутися із щорічної Нордичної тюремної конференції в Рейк’явіку. По телефону з Ісландії він учора повідомив, що особисто контактуватиме з пресою. Він любив виступати в засобах масової інформації, його бос. Франк попросив двадцять чотири години мовчання в ЗМІ, щоб за цей час затримати Лофтуса, але бос одразу відкинув такий варіант, заявивши, що такі речі приховувати від громадськості вони не мають права. По-перше, Сонні Лофтус – убивця, тому громадськість належить застерегти про небезпеку. По-друге, фото втікача треба розповсюдити в засобах масової інформації, що допоможе його знайти.

І, по-третє, ти хочеш побачити своє власне фото в газетах, подумки додав Франк. Щоб твої політичні соратники бачили, що ти працюєш, а не плаваєш блакитною лагуною, потягуючи ісландський шнапс.

Франк намагався пояснити директорові, що розповсюдження фотографій навряд чи виявиться ефективним: усі знімки Сонні Лофтуса, які вони мали, походили з часу, коли він потрапив у в’язницю дванадцять років тому, і навіть тоді він мав довге волосся і бороду. А зображення з камер відеостеження, після того як він відстриг собі волосся, були надто зернистими і практично непридатними до публікації. І все ж начальник наполіг на тому, щоб викачати в бруді добре ім’я Статена.

– Арілде, поліція шукає його, тому ти маєш розуміти, що це лише питання часу, коли я отримаю телефонний дзвінок від репортера, який поцікавиться, чому було приховано факт втечі і чи Статен уже приховував випадки втечі в минулому. Я хочу, Арілде, щоб ми контролювали новини, а не навпаки.

Далі начальник в’язниці став розпитувати, які процедури режимної безпеки Франк вважає за доцільне посилити. І Франк знав чому: потім директор в’язниці піде до своїх можновладних друзів і видасть ідеї свого помічника за свої власні. Ідеї людини із сучасними поглядами. І попри те, він поділився своїми думками з обмеженим типом. Ідеї… Система розпізнавання голосу замість ідентифікації відбитків пальців та електронне маркування в’язнів незруйнівним радіомаячком. Зрештою, деякі речі Франк ставив навіть вище за себе самого, і в’язниця Статен була однією з таких речей.

Арілд Франк дивився на пагорби Екебергу, що купалися в променях ранкового сонця. Свого часу то був сонячний бік робітничого кварталу. Свого часу він і собі мріяв придбати там будиночок. Тепер він мав великий особняк у найпрестижнішому районі Осло. Однак він ще й досі мріяв про той будиночок.

Нестор на звістку про втечу відреагував з показною незворушністю. Але Франк, як на те, побоювався щодо Нестора і іже з ним аж ніяк не втрати ними самовладання. Навпаки, він підозрював, що вони бували винятково незворушними, ухвалюючи оті свої рішення, настільки страхітливі, що від них кров холонула в жилах. З іншого боку, Арілд Франк не міг не віддавати належне простій, чіткій і практичній логіці, з якою вони діяли.

– Знайдіть його, – сказав Нестор. – Або подбайте, щоб ніхто не знайшов.

Якщо вони знайдуть Лофтуса, вони зуміють переконати його зізнатись у вбивстві фру Морсанд перше, ніж хтось іще з ним поспілкується. Вони для цього мають засоби. Якщо вони вб’ють Лофтуса, то тим самим не дадуть йому нагоди пояснити присутність на місці злочину речових доказів його причетності до вбивства Морсанд; але тоді вже його неможливо буде використати в майбутніх справах. Свої плюси і свої мінуси є в кожному з варіантів. Як склалося, так склалося, це задачка на логіку, і саме так її слід розв’язати.

– Вам телефонує Симон Хефас, – пролунав із селектора голос Інни.

Арілд Франк мимоволі пирхнув.

Симон Хефас.

Ось вам особа, якої варто уникати. М’якотілий невдаха, який переступав через трупи заради своєї пристрасті до азартних ігор. Казали, буцімто він змінився, відколи зустрів оту жінку, з якою й донині. Але ніхто не знає ліпше за помічника директора в’язниці, що люди не змінюються; Франк мав достатнє уявлення про Симона Хефаса.

– Скажи йому, що мене немає.

– Він хоче зустрітися з тобою неодмінно сьогодні. З приводу Пера Волана.

Волан? Франк вважав, що поліція визнала смерть Волана самогубством. Він зітхнув і глянув на газети у себе на столі. Про втечу повідомлялось, але принаймні не на першій сторінці. Імовірно, тому, що бракувало якісного фото в’язня-втікача. Ці стерв’ятники, либонь, вважають за ліпше зачекати, доки буде готовий електронний фоторобот убивці, на якому той матиме достатньо демонічний вигляд. Інакше читачі будуть розчаровані.

– Арілде?

Вони мали негласну домовленість, що Інна може звертатись до нього на «ти», коли ніхто не чує.

– Інно, підшукай у моєму діловому щоденнику час зустрічі з ним. Так щоб вона тривала не більше тридцяти хвилин.

Франк перевів погляд на мечеть. Незабаром мине двадцять п’ята година.

Ларс Їлберґ підступив на крок ближче.

Хлопець лежав на прим’ятій картонній коробці, укрившись довгополим пальтом. Він прибув напередодні і знайшов надійний сховок за кущами, що росли вздовж стежки і шереги будинків. Він лежав там тихо й нерухомо, немов граючи в хованки.

Два полісмени в уніформі підійшли до Їлберґа, порівняли його з фото, що мали при собі, і пішли геть. Їлберґ нічого не сказав.

Увечері того самого дня, коли почався дощ, хлопець вийшов з кущів і вклався під мостом. Не питаючи дозволу. Не те щоб він міг не одержати дозволу… Але заради ввічливості можна б і запитати… Поза тим, іще одна дивина. Він був одягнений в уніформу. Ларс Їлберґ не сказав би напевне, в яку саме уніформу – його забракували ще до того, як він устиг побачити щось армійське, крім зеленого мундира офіцера призовної комісії. Ларса відсіяли з розпливчастим формулюванням «непридатний до служби».

Час від часу Ларс Їлберґ питав себе, чи є щось, до чого він придатний? І якщо так, то чи дізнається він коли-небудь, до чого саме? А може, таки саме до цього: добування грошей на наркотики і життя під мостом?

Як оце зараз.

Хлопець спав, і дихання його уві сні було рівним. Ларс Їлберґ зробив іще один крок. Те, як хлопець рухався, колір його шкіри і щось іще підказувало Їлберґу, що то наркоман. А в цьому разі він може мати при собі якісь препарати.

Їлберґ був тепер так близько, що бачив, як тремтять у сплячого повіки, наче його очні яблука під ними рухаються уві сні. Ларс присів коло нього навпочіпки й обережно підняв полу пальта. Потягнувся пальцями до нагрудної кишені форменої куртки.

Усе сталося так швидко, що Ларс навіть не второпав, як саме. Долоня хлопця стискала зап’ястя Ларса, і той уже стояв навколішки, з обличчям, притиснутим до вологого ґрунту, і рукою, заламаною за спину.

– Чого тобі треба? – прошепотів йому на вухо голос.

У голосі не відчувалося ні гніву, ні агресії, ні навіть страху. Фраза пролунала радше ввічливо, так ніби хлопець справді цікавився, чим би він міг прислужитись. Ларс Їлберґ зробив те, що робив завжди, коли розумів, що зазнав поразки. Скоротив свої втрати до мінімуму.

– Украсти твою заначку. Або, якщо немає, то твої гроші.

Хлопець тримав його в класичному замку, зігнувши руку в зап’ясті й натискаючи на лікоть. Поліцейський прийомчик. Але Їлберґ знав, як полісмени ходять, розмовляють, знав їхній вигляд, їхній запах, і цей хлопець не був одним з них.

– Чим ти труїшся?

– Морфієм, – простогнав Їлберґ.

– Скільки ти зможеш купити на п’ятдесят крон?

– Трішки. Небагато.

Ключ було ослаблено, і Їлберґ швиденько відсмикнув назад звільнену руку.

Він подивився на хлопця. Спантеличено закліпав на простягнуту йому банкноту.

– На жаль, це все, що у мене є.

– Чувак, я не маю, що тобі продати.

– Це тобі. Я зав’язав.

Їлберґ примружив одне око. Як там казали? Коли щось видається казковим, не треба думати, буцімто це правда. Але, з іншого боку, хлопець може бути звичайнісіньким диваком без клепки в голові.

Він хапнув п’ятдесятикронову купюру і швидко запхав собі в кишеню.

– Це твоя орендна платня за ночівлю.

– Я бачив, учора сюди поліція зазирала, – сказав хлопець. – Вони часто навідуються?

– Вряди-годи. Але останнім часом аж роїться.

– А ти часом не знаєш місця, де не роїться?

Їлберґ схилив голову набік, мовби вивчаючи співрозмовника.

– Якщо хочеш уникнути поліції в цілому, тобі треба знайти кімнату в хостелі. Спробуй Центр Іла. Туди не впускають поліцію.

Хлопець задумливо дивився на річку, тоді повільно кивнув.

– Дякую за допомогу, друзяко.

– Та пусте, – пробурмотів спантеличений Їлберґ.

Чуваку точно клепки бракує.

І, ніби на підтвердження його підозр, хлопець почав роздягатись.

Їлберґ – береженого Бог береже – відступив на кілька кроків. Залишившись у самих трусах, хлопець склав докупи черевики й обгорнув навколо них уніформу.

Їлберґ, на його прохання, вручив дивакові поліетиленовий пакет, у який хлопець увіпхнув весь комплект – одяг і взуття. Затим він сховав пакет під скелею між кущами, де вчора пролежав цілий день.

– Я простежу, щоб ніхто не знайшов, – пообіцяв Їлберґ.

– Дякую, я довіряю тобі, – усміхнувся йому хлопець.

Він застебнув пальто до самісінького верху, щоб не світити голими грудьми.

Тоді почвалав геть стежкою.

Їлберґ дивився, як його босі ступні розпліскують калюжі на асфальті.

«Я довіряю тобі»?

Цілковита маячня цілковито божевільного.

Марта стояла у приймальні, дивлячись на екран комп’ютера, на якому відображались кадри відеоспостереження з Центру Іла. Зокрема, вона бачила хлопця, що дивився в камеру над вхідними дверима. Він іще не подзвонив, бо не встиг намацати невеличкий отвір у пластині з оргскла, яка прикривала дзвінок. Вони змушені були встановити захисну пластину, оскільки ті, кому відмовляли, зазвичай починали товкти дзвінок. Марта натиснула кнопку мікрофона.

– Можу вам чимось допомогти?