Розділ 2

Я володів собою, дихав рівно і спокійно, відчуваючи, як мій пульс повертається до нормального ритму. Тіло зрозуміло те, до чого ще не дійшов розум: якби це були вони, то не стали б мене обмацувати, а просто скинули б із мене рясу і, переконавшись, що я той, хто їм потрібен, пропекли б мене, як переперчену баранину на грилі.

Я обережно стягнув рясу зі свого обличчя.

Лице, що дивилося на мене згори, було веснянкуватим, кирпатим, із пластиром на лобі та русявими віями навколо незвичайно синіх очей. Довершувала цей образ густа руда чуприна. Скільки йому може бути років? Дев’ять? Тринадцять? Не маю уявлення – на дітях я геть не знаюся.

– Тут не можна спати.

Я роззирнувся. Схоже, він тут сам.

– Чому так? – хрипкувато запитав я.

– Бо моя мама тут митиме.

Я звівся на ноги, згорнув рясу, зняв з огорожі піджак, одразу відчувши, що пістолет на місці, в кишені. Коли я став надівати, ліве плече різонув гострий біль.

– Ти з півдня? – поцікавився хлопчик.

– Залежить від того, що ти називаєш півднем.

– Те, що на південь звідси.

– Звідси все буває тільки на південь.

Хлопчик схилив голову набік.

– Мене звати Кнут. Мені десять років. А тебе як звати?

Я вже ладен був бовкнути абищо, аж згадав, як я представився вчора.

– Я Ульф.

– Ульфе, скільки тобі років?

– Багацько, – відповів я, розминаючи затерплу шию.

– Значить, за тридцять?

Двері до ризниці відчинилися. Я обернувся. На порозі постала жінка – вона зупинилася там і витріщилась на мене. Найперше мені спало на думку, що вона замолода як на прибиральницю. І що вона міцна на вигляд. У неї виразно проступали жили на передпліччях і на долоні руки, в якій вона тримала відро, по вінця наповнене водою. Вона мала широкі плечі й тонку талію. Ноги приховувала старомодна чорна плісирована спідниця. Також мені кинулося в очі її волосся – прихоплене простою шпилькою, довге і чорне, воно аж блищало у світлі, що падало з високих вікон.

Жінка рушила у мій бік, стукаючи підборами стоптаних черевиків. Коли вона наблизилась, я побачив на її гарної форми роті згоїну від операції зі зшивання заячої губи. Яскраво-блакитний колір її очей видавався майже неприродним для смаглявої чорнявки.

– Доброго ранку, – привіталася вона.

– Доброго ранку. Я приїхав нічним автобусом і не мав, куди…

– Дарма, – сказала вона. – У нас двері для всіх відчинені.

В її голосі не чути було теплоти, одначе вона поставила відро зі шваброю і простягнула мені руку.

– Ульф, – сказав я, тягнучи свою правицю для рукостискання.

– Рясу, – сказала вона, відмахуючись від мого жесту.

Я подивився на згорток, що тримав у лівій руці.

– Я не знайшов ковдри… – спробував я виправдатись, повертаючи їй рясу.

– …ані їжі, крім наших облаток для причастя, – докинула вона, розгортаючи й уважно оглядаючи важке біле вбрання.

– Пробач! Я, звісна річ, сплачу за…

– Нехай буде тобі на здоров’я, хоч би й не з причастям та без благословення. Але іншим разом не плюй, будь ласка, на нашого губернатора.

Не впевнений, чи я побачив посмішку, але шрам на її верхній губі ворухнувся. Не кажучи більше ні слова, жінка розвернулась і пішла назад до ризниці.

Я взяв свій кофр і переступив через вівтарну огорожу.

– Куди ти йдеш? – запитав хлопчик.

– На вулицю.

– Чого?

– Чого? Бо я тут не мешкаю.

– Мама не така сердита, як здається.

– Переказуй їй вітання.

– Від кого? – озвалася жінка.

Вона знову поверталася до вівтаря.

– Від Ульфа.

Я вже почав звикати до цього імені.

– Ульфе, а що тобі знадобилося тут, у Косунді?

Вона викрутила мокру ганчірку над відром.

– Полювання.

Я подумав, що у маленькому селищі варто триматися однієї версії.

Жінка накрутила ганчірку на поперечку швабри.

– На кого?

– На куріпок, – ляпнув я навмання.

Чи водяться куріпки так далеко на півночі?

– І на все, зрештою, в чиїх жилах пульсує кров, – додав я відтак.

– Цьогоріч обмаль мишей і лемінгів, – сказала вона.

Я посміхнувся:

– Нехай. Насправді я подумував про дещо більшу дичину.

Вона ворухнула бровою.

– Насправді я мала на увазі, що цього року мало куріпок.

Запала коротка мовчанка, яку порушив Кнут:

– Коли хижакам бракує мишей і лемінгів, вони беруться до куріпчиних яєць.

– То он воно що, – кивнув я і відчув, як по моїй спині потік піт; мені слід було би помитися, випрати сорочку і пояс для грошей. Та й піджак вимагав прання. – Мені здається, я знайду, чого настріляти. Проблема в тому, що я приїхав завчасно. Мисливський сезон почнеться аж наступного тижня. Я просто думав трохи пристрілятися поки там що.

Я сподівався, що вчорашній саам не збрехав щодо відкриття полювання.

– Про сезони ваші я не знаю, – сказала жінка, протираючи місце, де я лежав, так завзято, що швабра аж рипіла у неї в руках. – То ви, городяни з півдня, вирішуєте, коли сезон. А ми полюємо, коли є така потреба. А нема потреби – не полюємо.

– Коли вже зайшла мова про потреби, – перевів я розмову на інше, – не підкажеш, де у селищі я міг би зупинитись?

Вона припинила миття та обперлася на швабру:

– Постукай у будь-які двері, і тобі знайдуть ліжко.

– У будь-які?

– Гадаю, так. Хоча, звісно, зараз мало кого застанеш удома.

– Ясна річ, – подивився я на Кнута. – Літні канікули?

Вона посміхнулась і похитала головою:

– Літній випас. Усі, хто має оленів, ночують по наметах і автопричепах на пасовищах уздовж узбережжя. Дехто в морі – виловлюють сайду. А решта поїхали на ярмарок у Каутокейно.

– Зрозумів. А немає шансу орендувати ліжко у твоєму домі?

Побачивши її вагання, я квапливо додав:

– Я гарно заплачу. Дуже гарно.

– Тут ніхто не візьме з тебе зайвої платні. Але мого чоловіка цими днями немає вдома, тож це було б негоже.

Негоже? Я подивився на її спідницю. На довге волосся.

– Зрозумів. А знаєш яку-небудь місцину, щоб не дуже… в осередді? Щоб тиша і спокій. І щоби з гарним краєвидом.

Насправді я мав на думці – де мене ніхто не заскочить зненацька.

– Гм… – схилила вона голову набік. – Якщо ти думаєш полювати, міг би оселитись у мисливській хатині. Вона для загального користування. Стоїть оддалік села; тіснувата і похила, одначе тишу і спокій ти там точно матимеш. А краєвид на всі боки – то вже гарантовано.

– На позір, досконало.

– Кнут покаже тобі дорогу.

– Дарма. Навіщо йому? Я напевне й сам би міг…

– Ні! – перервав мене Кнут. – Можна я проведу? Прошу!

Я знову подивився на нього. Літні канікули. Всі роз’їхалися. Хлопець нудиться з матір’ю в церкві. А тут щось нарешті відбувається.

– Згода, – кивнув я. – То що, ходімо?

– Так!

– А мені оце, знаєш, цікаво, – зауважила його чорнява мати, ополіскуючи ганчірку у відрі. – З чого ти наміряєшся стріляти? У твоїй валізі рушниця не вмістилась би.

Я подивився на свій кофр і, вимірявши його поглядом, погодився з жінкою.

– Я забув її в поїзді, – відповів я їй. – Я їм подзвонив, вони пообіцяли передати рушницю автобусом за два-три дні.

– Але ж тобі треба з чогось пристрілюватися, – посміхнулася вона, – доки почнеться сезон.

– То я…

– Я позичу тобі чоловіків дробовик. Зачекайте на мене вдвох на вулиці, я скоро закінчу.

Дробовик? Холера! Чом би й ні? Оскільки жодна з її реплік не передбачала моєї згоди чи незгоди, я просто кивнув головою і пішов до дверей. Позаду я почув швидке дихання і трохи пригальмував. Хлопчик наступив мені на п’яти.

– Ульфе…

– Що?

– Ти анекдоти знаєш?

Я сидів під південною стіною церкви і курив. Я сам не знаю, навіщо я курю. Бо залежності у мене немає. Я маю на увазі, моя кров не вимагає нікотину. Анітрохи. Тут щось інше, пов’язане з процесом як таким. Він мене заспокоює. Я міг би з тим самим успіхом курити сіно. То хіба це нікотинова залежність? Ні, впевнений, що ні. Можливо, я алкоголік, але щодо цього я теж не впевнений. Так, мені приємно бувати напідпитку, подобається п’яне збудження. І мені подобається приймати валіум. Чи, якщо точніше, мені не подобається не приймати валіуму. Саме тому я відчував, що це – єдиний наркотик, від якого мені треба рішуче відмовитись.

Анашу я почав продавати здебільшого заради того, щоб мати кошти на власну в ній потребу. В тому полягала проста логіка: купуєш таку кількість у грамах, щоби сторгуватися за ціною дрібного опту, продаєш частину дрібними дозами, але вже дорожче, і – гульк! – маєш свою дозу на дурняк. Звідси шлях до перетворення на справжнього наркодилера доволі короткий. Довгою була дорога до першого продажу. Довгою, звивистою, з кількома розвилками, на яких мені варто було повернути в інший бік. Та, кінець кінцем, я таки став посеред Палацового парку, зі стислою характеристикою свого товару: «Косячок?» – бубонів я до перехожих, які видавалися мені достатньо волохатими чи відповідно вбраними. На все буває найтяжче зважитись уперше. Тож коли стрижений під їжака хлопець у синій сорочці зупинився і попросив два грами, я запанікував і втік.

Я знав, що той чувак не був перевдягненим шпигом. Поліційні агенти відрощують довге волосся та вдягаються, як блазні. Я злякався, що він – один із людей Рибалки. Згодом, однак, я зрозумів, що Рибалці немає діла до дрібного лушпиння на зразок мене. Головне – не підніматися вище дрібного опту і не лізти на його ринок амфетамінів і героїну. Бо Гофман поліз був. І для Гофмана це скінчилося кепсько. Немає більше Гофмана.

Я влучно кинув недопалок у прогалину між каменями.

Тобі призначено певний час: коли догориш до фільтра, настає твій кінець. Одначе суть у тому, щоб таки ж догоріти до фільтра, не згаснути завчасно. Зрештою, може, не в цьому найбільш глибинна суть, але саме таку я собі визначив тоді мету. Щиро кажучи, мені начхати було на суть. А чимало днів траплялося після похорону, коли я навіть щодо своєї мети не був надто впевнений.

Я склепив повіки й зосередився на сонячному теплі, яке відчував на своїй шкірі. На насолоді. Гедон. Грецький бог. Або ідол, як кажуть тут, на охрещених землях. Доволі нахабства треба мати, щоб називати ідолами усіх богів, яких не ти сам вигадав. «Бога, крім Мене, не будеш ти знати».^[3] Типовий наказ будь-якого диктатора своїм підданим. Кумедно, що християни самі цього не здатні усвідомити, не розгледіли механізмів самовідроджуваності й самодостатності, завдяки яким такі забобони змогли перетривати дві тисячі років, упродовж яких ключ до спасіння призначався лише тим, кому пощастило народитись у цей короткий відтинок часу, одну мить в історії людства, і саме на тій крихітній ділянці земної кулі, де пролунали заповіді та де хтось зумів сформулювати характеристики товару: «Рай?».

Тепло зникло. На сонце набігла хмара.

– Це бабуся.

Я розплющив очі. То не хмара була. Сонце створювало ореол навколо рудої голови Кнута. Невже та чорнявка справді його бабуся?

– Перепрошую?

Він показав рукою:

– У могилі, в яку ти стрельнув недопалком.

Я подивився в той бік, куди він показував. З прогалини між чорними каменями – насправді невеличкого квітника – піднімався тоненький синій димок.

– Вибач. Я цілився на стежку.

Він схрестив руки на грудях:

– Он як? То як ти поцілиш куріпку, якщо мимо стежки у метрі від себе промахуєшся?

– Влучне запитання.

– А згадав який-небудь анекдот?

– Ні, я ж тобі казав, на це може знадобитися час.

– То вже минуло… – він глянув на годинник, якого не мав, – двадцять п’ять хвилин.

Стільки ще й близько не минуло. Мені спало на думку, що шлях до мисливської хатини може виявитись довгеньким.

– Кнуте! Дай людині спокій, – озвалась до нього мати.

Вона вийшла з церкви і прямувала до воріт.

Я підвівся і рушив за нею. Вона швидко переступала ногами, і її хода нагадала мені лебедя. Гравійна доріжка, що бігла повз церкву, вела до скупчення будиночків, яке, власне, й утворювало Косунд. Тиша видавалася майже тривожною. Крім цих двох і вчорашнього саама, я досі не бачив інших людей.

– Чому майже ні в кого на вікнах немає фіранок? – запитав я.

– Тому що Лестадіус учить нас впускати світло Боже у свої оселі, – відповіла вона.

– Лестадіус?

– Ларс Леві Лестадіус. Ти не знайомий з його вченням?

Я заперечно похитав головою. Здається, я щось читав про шведського священика минулого століття, який боровся з розпустою серед місцевих мешканців, але я ніяк не міг претендувати на знайомство з його вченням. До того ж, я гадав, ті старомодні вчення давно пішли за водою.

– Ти не лестадіанець? – здивувався хлопчик. – Тоді ти горітимеш у пеклі.

– Кнуте!

– Але ж так дідусь каже! А він знає, він мандрував із проповідями по всьому Фіннмарку і Північному Тромсе!

– Дідусь іще каже, що не слід кричати про свою віру на кожному розі, – дорікнула йому мати, кинувши на мене співчутливий погляд. – Кнут буває надміру ревним. Ти сам звідки, з Осло?

– Від народження там мешкаю.

– Родина?

Я заперечливо похитав головою.

– Точно?

– Що?

Вона посміхнулася:

– Ти вагаєшся. Либонь, розлучений?

– Тоді неодмінно горітимеш! – вигукнув Кнут і поворушив пальцями, зображуючи, як я зрозумів, пекельне полум’я.

– Не розлучений, – сказав я.

Я помітив, як вона знову глянула на мене краєм ока.

– Самотній мисливець далеко від дому, он воно як. А чим на життя заробляєш?

– Я експедитор,^[4] – відповів я і, відчувши якийсь рух над головою, зиркнув угору і встиг помітити у вікні якогось чоловіка, перш ніж той запнув фіранку. – Але саме пішов з роботи. Шукатиму що-небудь нове.

– Що-небудь нове, – повторила вона голосом, у якому мені вчулося зітхання.

– А ти, значить, прибиральниця? – запитав я, здебільшого, аби щось сказати.

– Мама також дзвонар і церковний служка, – втрутився Кнут. – Дідусь каже, вона могла би також стати вікарієм. Якби була чоловіком, ясна річ.

– То хіба не ухвалили закон про жінок-священиків?

Вона розсміялася:

– Жінка-священик у Косунді?

Кнут знову показав пальцями пекельне полум’я.

– Ми прийшли.

Вона повернула до будиночка з голими – без фіранок – вікнами.

У під’їзній алеї, на бетонних хвилерізах стояв легковик «вольво» без коліс, а поруч із ним – візок, у якому лежали два іржавих колісних диски.

– Це татова машина, – пояснив Кнут. – А онде мамина, – показав він на «фольксваген-жучок» у напівмороці відчиненого гаража.

Ми увійшли в незамкнений будинок, і вона провела мене у вітальню, а сама пішла по обіцяний дробовик. Ми з Кнутом лишилися стояти. Вбого обставлена кімната була чисто прибрана й охайна. Міцні присадкуваті меблі. Ні телевізора, ні програвача, жодних кімнатних рослин. На стіні лише Ісус з ягням на руках і весільна світлина.

Я підійшов ближче. Поза сумнівом, на світлині була вона. Гарненька, майже красуня у весільній білій сукні. Поруч із нею – високий плечистий молодий. Його усміхнене, але непроникне обличчя якимсь чином змусило мене пригадати чоловіка, якого я нещодавно побачив мигцем у чужому вікні.

– Ульфе, іди сюди!

Я рушив коридором на її голос і увійшов у щось на кшталт майстерні. Його майстерні. Верстак з іржавими автомобільними запчастинами, поламані дитячі іграшки, що, схоже, віддавна тут лежали, так само як інші незавершені проекти.

Вона витягла коробку із набоями і показала на дробовик, що висів поруч із гвинтівкою на кілочках так високо на стіні, що жінка сама не дотяглась би. Я подумав, що вона спершу завела мене у вітальню, щоби трохи прибрати в цьому приміщенні. Я мимоволі роззирнувся, шукаючи поглядом порожні пляшки, бо відчув виразний дух сивухи і тютюну.

– А до гвинтівки набої маєш? – запитав я.

– Звісна річ, – відповіла вона. – Одначе ти ніби куріпок думав стріляти?

– З гвинтівкою полювати цікавіше, – відказав я, тягнучись по зброю.

Я націлив гвинтівку на вікно. Фіранки в сусідньому будинку ворухнулися.

– До того ж не хочеться гарну дичину дробом нашпиговувати. Як вона заряджається?

Перш ніж показати, вона уважно подивилася на мене, явно зважуючи, чи я серйозно кажу, чи жартую. З огляду на мій фах можна припустити, що я неабияк знаюся на зброї, а насправді я знайомий заледве з двома-трьома моделями пістолетів. Вона вклала магазин, показала, як він заряджається, і пояснила, що гвинтівка – напівавтоматична, тому, згідно з законом, на полюванні в магазині має бути не більше трьох набоїв, плюс один у патроннику.

– Безперечно, – погодився я, заряджаючи, як вона показала.

У зброї мені подобається звук гарно змащеного металевого механізму, точність інженерного мистецтва. Тільки це.

– Ось іще може стати у пригоді, – сказала вона.

Я обернувся. Вона простягла мені військовий бінокль. Радянська модель Б-8. Мій дід свого часу роздобув собі такий, щоби вивчати деталі церковних фасадів. Він розповідав мені, що до війни найкращу оптику виробляли у Німеччині, тож росіяни, окупувавши східну частину Німеччини, насамперед викрали німецькі промислові таємниці та обладнання і почали робити дешеві, але збіса якісні копії німецької оптики. Господь знає, як Б-8 опинився у цьому закутні. Я поклав гвинтівку і подивився в бінокль на будинок, де вигулькувало обличчя. Зараз там нікого не було.

– Я, звісно, сплачу за оренду.