Штурм. Поміж вірою і знанням

Що може зробити маленькі міста або села всесвітньовідомими? Древність їхніх храмів, як Маалююля і Саїдная, або генії, що народилися в них, як Зальцбурґ. Легендарні фестивалі, що проходили в їхніх передмістях, такі, як, наприклад, Вудсток. Священні ріки, що протікають через них, як у індусів – Варанасі, або священні гори, що височіють поруч, як у китайців, або смертоносні вулкани, які їх убивають і засипають попелом, як Помпею. Та найкоротший та найвірніший шлях для містечок і селищ до всесвітньої слави – війна. Хто знав про Аустерліц, Бородіно чи Ватерлоо до відомих битв, які сталися поруч? Хто чув про Конотоп або Аламо? Або Перл-Харбор? Що ми знали про Іловайськ до того, як прочитали в Вікіпедії, окрім того, що це – невеличке містечко неподалік від кордону з Росією? До того, як прийшли сюди?

«Місто районного значення. Донецька область, Харцизська районна рада. Заснований в 1869 р. Місто з 1938 р. Площа 10,8 км. Висота центру 195 м. Офіційна мова – українська, російська. Населення – 16 143 людини (2011). Щільність – 1632 люд. км². Телефонний код 6257. Поштовий індекс 86793…

…Іловайськ заснований… як роз’їзд № 17 на залізничній лінії Харків – Таганрог. Названий за ім’ям Іловайських, по родових землях яких у цих місцях прокладена залізнична дорога. Після побудови Другої Єкатерининської залізничної дороги (Долганцево – Волноваха – Іловайськ – Дебальцево) в 1902–1904 рр. Іловайськ став вузловою станцією…»

Тепер, коли ми нарешті тут, ми знаємо про це маленьке місто значно більше. Ми знаємо, що Іловайськ розділений на дві приблизно рівні частини глибоким яром і залізницею. Ми знаємо, що великий міст підірвали сепаратисти, і тепер на другий бік людям можна потрапити лише вузьким пішохідним містком або під ним через залізницю, а техніці – тільки в об’їзд. Ми знаємо, що на нашому боці міста, який ми зайняли вчора, знаходяться депо, майстерні, управління залізниці, інші ще недостатньо нами вивчені об’єкти. Тут є дитячий садочок, куди ось-ось мусить зайти батальйон «Дніпро-1», і є школа, де базується наш батальйон «Донбас». Ми також точно знаємо, що сил самостійно захопити й утримувати все місто у нас недостатньо. Однак ми віримо у власну вдачу, вона ще жодного разу не покидала нас на цій війні. Та інколи поміж вірою та знанням виринає нездоланна містична прірва або ж звичайна залізнична колія.

Першим загинув Посмішка. Він завжди посміхався, навіть у найскладніших ситуаціях ніколи не падав духом. Коли зачищали депо, Посмішка заховався за залізними воротами, але крупнокаліберна куля пробила наскрізь і ворота, і шолом.

«Їхня» частина міста розташована на висоті, і хоча це й не дає вирішальних стратегічних переваг, обстрілювати з важкої та реактивної артилерії згори завжди набагато приємніше, аніж переховуватися від обстрілів унизу.

Окоп – ось найнебезпечніше місце сьогодні, 19 серпня 2014 року, в Іловайську. Тут, на розі, їх два: один маленький, як шпаринка, другий довгий, як ковбаса, і значно глибший. Це пост № 5. Тут удень і вночі чергують чотири бійці. Їх завдання – тримати периметр і не давати противнику пройти через посадку і залізницю. В окоп складно влучити з «градів», тому, трохи звикнувши, Бусіл, наприклад, навіть не просинається під час обстрілів: відкриє очі, послухає звук снарядів – і спить собі далі. Значно небезпечніший обстріл касетними бомбами: чуєш хлопки, дивишся, як на тебе насувається стіна вогню, і навіть щілинки в ній немає. Однак окоп рятує, окоп – це цар оборони. Час від часу пост № 5 обстрілюють із мисливської рушниці, невміло та вкрай неточно. Грім вважає, що стріляє людина, яка погано володіє зброєю, можливо, підліток або дідуган, але швидше за все це якийсь п’яниця і тому в обстрілах і немає точності й регулярності. Для порядку бійці кілька разів провели зачистку будинків на сусідніх вулицях, але нікого, окрім збожеволілого голодного пса на ланцюгу в найближчому з дворів, не знайшли.

Штурмовий загін – близько сімдесяти людей – на той бік поведе невисокого зросту міцний досвідчений боєць з позивним Бішут, «подвійний постріл». Цей чоловік із попільним волоссям стріляє дійсно дуже влучно і швидко. Витримати важкий уважний погляд Бішута складно будь-кому, як і манеру командувати, яка не терпить заперечень, але волелюбні бійці, тим не менш, виконують їх без зайвих розмов. Секрет простий – бо вони чіткі й точні. Бішут не говорить багато, в його минулому відчувається війна, таке важко приховати. Штурмовий загін складається з двох взводів, якими командують Артист і Шульц. Ці хлопці намагатимуться прорватися до будинку міської адміністрації прямо. Перед розвідниками, якими командує Скіф, офіцер-афганець, кавалер ордена Червоної Зірки, поставлено завдання вирахувати вогневі точки противника. Операція ретельно продумана, і якщо все піде за планом, то скоро центр міста буде нашим. З хвилини на хвилину ми чекаємо на підкріплення, два добровольчих батальйони повинні вдарити по Іловайську з флангів і розтягнути оборону ворога, відволікти його сили від нашого удару в саме серце. Без них ми не впораємося.

Комбата, на жаль, з нами знову немає. Коли зранку Семен із Бішутом та комбатом «Дніпра-1» Березою біля пішохідного мосту доопрацьовували план операції, то потрапили під мінометний обстріл. Осколками міни поранило кількох бійців і самого комбата, який, хапаючи повітря ротом, упав прямо на карту Іловайська, розкладену на землі. В школі санітари надали Семену першу допомогу, після чого його вивезли з міста й евакуювали на вертольоті в Дніпропетровську лікарню ім. Мечникова.

Від пішохідного містка до адміністративного центру Іловайська по прямій – метрів п’ятсот. Наша штурмова група швидко перебігла через місток і заглушила вогневу точку в одному з приватних будинків на самому початку вулиці.

– Увага! – Бішут раптом зупинився і підняв руку, прислуховуючись до рації. Говорили з «секрету», який висунувся трохи вперед. – Увага! В нашому напрямку рухається мікроавтобус із людьми!

Через кілька хвилин бусик безтурботно, начебто і не йшла війна, вискочив прямо на бійців, які закричали що було сили: «Стояти!» – і дали кілька черг у повітря – ми готові були відкрити вогонь на ураження будь-якої миті. Автобус різко зупинився, і з нього з похмурими обличчями, кидаючи зброю на землю, почали виходити люди.

– Хто такі? – запитав Бішут.

– Катаємося ми тут… – невизначено відповів сивий чоловік, схожий круглим обличчям на моську, намагаючись, очевидно, зрозуміти, до кого вони потрапили в полон. Він говорив російською з акцентом, точніше, одразу з двома акцентами: російською з типово російським аканням і з якимось європейським.

– Документи є? Обшукайте їх.

Сивий чоловік із обличчям злої моськи виявився російським поетом із Відня з позивним Австріяк. Він приїхав до України повоювати на боці «Новоросії», набратися тут, на війні, натхнення, коротше кажучи, він вважав своїм громадянським обов’язком мочити українських фашистів. Важко передати його подив та жах, коли він дізнався, що опинився в полоні українського добровольчого батальйону.

– Ненавиджу хохлів! – з викликом, комічно відкидаючи головою назад сиве волосся, сказав російський поет.

– Ах ти ж сука! – розізлився снайпер Сімка і з усієї сили врізав прикладом СВД полоненому спочатку по ребрах, а потім по нозі. Підстрибуючи і згинаючись від болю, Австріяк присів.

– Полонених не чіпати! – приглушив емоції Бішут. – Везіть їх до школи.

Інші дев’ятеро полонених були невизначеного походження. Документів вони не мали, говір видавав у них росіян, а постава – військове минуле або теперішнє.

На цьому сюрпризи не закінчилися. Через два квартали на штурмову групу звідкілясь вискочив зелений «уаз» із мінометом. За кілька секунд, прошита кулями, машина врізалася на повній швидкості в стовп, на ходу з неї випали два вже мертвих сепаратисти. Бійці зняли міномет і заховали в найближчому сараї, тягати його з собою було б занадто важко. Після повороту направо зачистили ще одне «гніздо». Противник, щоправда, встиг зробити в наш бік три незграбних постріли з ручного протитанкового гранатомета, але стріляти з ерпеге по людях однаково, що з гармати – по горобцях. Двоє гранатометників цілили по черзі й ховалися в каналізаційний люк – одного ми поранили, другий утік неушкодженим. Ближче до центру по нас почав стріляти снайпер, і Бішут дав команду переміститися на інший бік вулиці, в мертву для обстрілу зону. Ми стояли вже практично біля мети: поруч – магазин АТБ, навпроти – адміністрація. Ми хотіли встановити на ній український прапор.

Раптом, прострілюючи наскрізь вулицю і площу, звідкілясь упритул запрацював крупнокаліберний кулемет.

Бійці залягли вздовж будинків, а Бішут із групою з двох кулеметників і кількох стрілків, проскочивши під вогнем, просунувся ближче до магазину. Вони стріляли і кидали гранати навмання, наосліп – через дерева і будинки важко було розібратися, де знаходяться кулеметник і снайпер. Однак кулемет також лупив усліпу, кришачи бетонні стіни і викошуючи траву не гірше газонокосарки.

Поки ми сиділи і думали, що робити далі, із «зеленки» в наш бік почали працювати ще кілька автоматників. Ситуація із непростої перетворилася на дуже складну – нашу штурмову групу противник розділив на дві частини і позбавив ініціативи. Ми не могли просуватися ані вперед, ані назад, ми могли тільки лежати і чекати під шквальним вогнем кулемета, коли нарешті снайпер спіймає когось із нас на мушку і пристрелить.

Ніхто так досі й не зрозумів, навіщо Шульц вибіг із укриття. Можливо, знаючи, що надзвичайно ризикує, він вірив у свою щасливу зірку, тому і побіг, можливо… Комвзводу рвонув через відкритий простір, але не встиг пробігти і кількох метрів, як у нього поцілив снайпер. Шульц скрикнув і впав. Він ще лишався живим, і я одразу хотів кинутися до нього, щоб відтягти в укриття, хто знає, може, його ще можна було врятувати. Але Шева міцно схопив мене за руку:

– Не ворушись!

Я з подивом подивився на товариша. Той прошепотів, бризкаючи від гніву слиною:

– Лежи тихо! Снайпер вичікує, поки хтось жалісливий, типу тебе, побіжить витягувати Шульца. Рахуй: один, два, три…

На рахунок «чотири», переконавшись, що ніхто не поспішає за пораненим, снайпер добив Шульца пострілом у голову. Я побачив, як стиснув автомат Артист, як інші бійці, не бажаючи вірити, що їх комвзводу, один із найдосвідченіших і найавторитетніших людей в батальйоні, загинув, із відчаєм дивилися один на одного. В їх очах я не бачив страху, але ми всі добре розуміли, що сьогодні щось пішло не так.

Щоби продовжувати наступ, нам потрібно було дізнатися, де знаходяться кулеметник та снайпер. Бішут дав по рації команду Скіфу і його розвідникам обійти дев’ятиповерхівку праворуч, ймовірно, сказав він, звідти ви зможете їх засікти. Цей маневр виявився останнім для славного солдата Скіфа. Не встигли розвідники вийти з-за будинку, як його смертельно прошило з кулемета, майже всі його бійці також отримали поранення різної тяжкості.

Більшість бійців із основної групи так і залишалися в мертвій для обстрілів снайпера і кулемета зоні, але ми не знали, як і куди пересувається противник, наскільки довго наше укриття залишатиметься безпечним. Терміново потрібно було щось робити, і Бішут і ще троє бійців, незважаючи на безперевний обстріл, перебігли ще ближче до адміністрації. Вони відпрацювали по «зеленці», намагаючись заглушити там стрілків, і одночасно видивлялися снайпера. Бішут уже розумів, який у того сектор обстрілу, і міг сповна оцінити, наскільки грамотно побудована оборона противника: задіявши не так уже й багато ресурсів, вони контролювали майже весь простір у центрі міста. Тут, незрозуміло яким чином, але до Бішута проскочила медсестра Аліна, притягнувши на собі ще живого Скіфа. Аліна тампувала йому рани, але Скіф уже не дихав. Звідкілясь з’явився ще один розвідник – у запалі бою він вибіг на відкритий простір – і отримав кулю в ногу, просто пощастило, снайпер, певне, в цей час кусав пиріжок. Розвідник катався по траві й голосно стогнав, хтось із бійців намагався підбігти до нього, але знову був зупинений гнівним окриком командира. «Один, – почав рахувати Бішут, – два, три, чотири…» – Він закрив очі, чекаючи контрольного пострілу в голову розвідника, подумки прощаючись із товаришем. Однак постріл чомусь не пролунав. Бішут із подивом відкрив очі – він знав, що див не буває, і майже одразу, виглянувши на мить з-за рогу, у вікні горища багатоповерхівки помітив рух, зовсім маленьке ворушіння, практично невловиме для ока.

– Агов, гранатометнику! – покликав він через вулицю. – Давай сюди швидше, – і показав рукою, як по дузі можна обігнути зону обстрілу.

Гранатометник, молодий хлопчина з позивним Мороз, уважно спостерігав за тим місцем, куди показував командир.

– Нелегко буде влучити!

– Так ти ж снайпером хотів бути! – усміхнувся Бішут. – Давай, пробуй.

Перший постріл пішов трохи вище, зате другий розвалив горище дощенту. Снайпер, судячи з усього, припинив стріляти і жити назавжди.

– Кулеметники, прикрийте! – І обидва наші кулеметники, які вже втомились від бездіяльності й безнадійності, почали яро навалювати по сепарах, прикриваючи «газельку», яка проскочила мертву зону і під’їхала до Бішута. Бійці завантажили туди Скіфа і Шульца – той ще дивився затуманеними очима в небо, але з кожною миттю життя стрімко залишало його, і Бішут закрив товаришу очі – потім швидко підняли в кузов пораненого в ногу розвідника і відправили транспорт у тил.

Бій продовжувався ще близько двох годин. Вогонь противника підсилювався, туди підходило підкріплення, але наші суміжники – два батальйони, які повинні прорватися в місто з флангів – все не йшли і не йшли, навіть не було чутно звуків бою. Ми не знали, що з ними сталося, чому їх і досі немає, але до останньої секунди вірили і чекали, що вони вдарять по сепаратистах. Медсестра Аліна, яка не захотіла повертатися на базу разом із пораненими, під кулями кричала, щоб противник припинив вогонь, бо тут є поранені. Це був виразний материнський крик із проханням про милосердя і вимогою співчуття. Але про які милосердя і співчуття може йти мова в жорстокому бою? Аліна поводилася мужньо, дивуючи нас: звідкіля в такому маленькому створінні стільки відчайдушної сміливості? Її світла голова з’являлася то тут то там – скрізь, де поранені потребували допомоги. Вона не боялася обстрілів, працювати на очах у ворога – і Бог її беріг.

Щоб подавити цей клятий кулемет, нам достатньо було тоді однієї «коробочки» і півгодини часу. Всього півгодини – і ми б захопили центр Іловайська. Та ми не мали ані «коробочки», ані навіть десяти хвилин – боєкомплект закінчувався, а сили противника з кожною годиною збільшувалися. Артист із кількома бійцями намагалися пройти крізь двори і знайти кулеметну точку, але безрезультатно – ми через обстріл так і не змогли підняти голів.

– Відходимо! – нарешті дав команду Бішут. Сидіти й очікувати, коли тебе застрелять – безглузде заняття навіть на війні. – Швидко, швидко! – Бішут залишався останнім, прикриваючи відхід. Він би встиг відійти також, якби не куля, яка потрапила йому в голову – бац! Командир на мить утратив свідомість і впав, а коли оговтався, побачив, що куля пробила наскрізь його новенький шолом. Однак німецька якість кевлару врятувала Бішуту життя – куля, розвернута металом, вдарила в череп пласким боком і тільки розбила голову і сильно контузила. Але дорогоцінні миті для відступу він утратив. На площу вискочив ворожий бетеер, із новою силою почав лупити кулемет. Біля Бішута залишився тільки поранений у ногу Нікітос, який допоміг командиру піднятися і заховатися в під’їзді жилого дому. Вдвох вони опинилися в оточенні, і більше в Іловайську ми їх не бачили і не чули, і не знали, що з ними сталося надалі: чи потрапили вони в полон, чи вони живі і чи їм далося якимось дивом вийти з міста. Їхня рація мовчала.

Усіх поранених та загиблих ми вивезли до пішохідного містка на трофейній «газелі», навіть не знаю, що б ми без неї робили. Коли ми вранці йшли в наступ, то на кожному перехресті залишали кулеметників, які тепер прикривали наш відхід. Біля містка чергувало відділення Занози, де серед інших бійців відхід штурмової групи забезпечував і Франко. Йшли через низ, через залізницю – міст прострілювали вже з кількох сторін. Франко допомагав носити поранених і, пригинаючись від мінометних мін, кілька разів перебігав на той бік і повертався. Їм залишалося протриматися зовсім трохи, можливо, кілька хвилин, коли поруч упала міна. Майстра поранило в обличчя, а Франку попало в голову та груди. «Так боляче дихати, – шепотів він, – так боляче дихати…» Ми хотіли вірити, що його можна врятувати, але знали, що це – неможливо.