Фельдкурат Отто Кац сидів, замислившись, над циркуляром, який він саме приніс із казарми. Це було засекречене розпорядження військового міністерства:
«Військове міністерство скасовує на час війни чинні інструкції щодо соборування солдатів армії й встановлює такі правила для військового духовенства:
§ 1. На фронті скасовується соборування.
§ 2. Тяжкохворим і пораненим забороняється переміщуватись у тил заради соборування. Обов’язком військових священиків є негайно передати таких людей відповідним військовим установам для дальшого покарання.
§ 3. В тилових госпіталях можна проводити групове соборування згідно з висновками військових лікарів, якщо вищезгадане соборування не заважатиме роботі відповідних військових установ.
§ 4. У надзвичайних випадках командування військових тилових лазаретів може дозволити поодиноким особам соборування.
§ 5. Військові священики зобов’язані за викликом командування військових лазаретів соборувати тих, кого запропонує командування».
Потім фельдкурат перечитав ще раз розпорядження, в якому його повідомляли, що завтра він повинен піти на Карлову площу до військового лазарету соборувати тяжкопоранених.
– Слухайте, Швейку! – вигукнув фельдкурат. – Хіба це не свинство? Немовби на цілу Прагу я один-однісінький фельдкурат. Чому туди не пошлють отого побожного священика, що в нас недавно ночував? Йти соборувати аж на Карлак? Я вже й забув, як це робиться.
– То давайте купимо собі катехізис, там усе буде, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Для духовних пастирів це щось на зразок путівника для іноземців. В Емаузькому монастирі працював один помічник садівника; коли він захотів зробитися послушником і дістати рясу, аби не зношувати свого одягу, мусив купити собі катехізис і вивчити, як треба хреститись, і хто єдиний уникнув первородного гріха, і що значить мати чисте сумління, та інші такі дрібниці, а потім він потайки продав з монастирського городу половину огірків, і його з ганьбою вигнали зі святої обителі. Коли я з ним зустрівся, він мені й каже: «Ті огірки я міг продати й без катехізису».
Коли Швейк приніс куплений катехізис, фельдкурат, гортаючи сторінки, казав:
– Диви-но, соборування може здійснити лише священик, і то виключно єлеєм, що його освятив єпископ. Отже, Швейку, ви не маєте права самі до цього братись. Ану ж бо, прочитайте мені, як треба відправляти соборування.
Швейк почав читати:
– «Це робиться так: священик мастить хворому окремі органи чуттів і тим часом молиться: «Через святе помазання і завдяки всеблагому милосердю, хай простить тобі Бог усі твої гріхи, заподіяні зором, слухом, нюхом, смаком, мовою, дотиком і ходою».
– Хотілося б мені, Швейку, знати, – обізвався фельдкурат, – що поганого людина може заподіяти дотиком. Ви можете це мені пояснити?
– О, багато чого, пане фельдкурате. Наприклад: залізти до чужої кишені або на танцях… Ви ж знаєте, які там кумедії бувають?
– А ходою, Швейку?
– Коли людина почне шкутильгати, щоб над нею змилосердились.
– А нюхом?
– Коли хто від смороду носа відвертає.
– А смаком, Швейку?
– Коли хтось на когось облизується, мов кіт на сало.
– А мовою?
– Це вже треба розглядати разом із слухом, пане фельдкурате. Коли один городить казна-що, а другий уже й вуха розвісив.
Після цих філософських міркувань фельдкурат на хвилину замислився і сказав:
– Отже, нам потрібний єлей, освячений єпископом. Ось вам десять крон, – купіть пляшечку. На військових складах такого єлею, звичайно, немає.
І Швейк помандрував по єлей, освячений єпископом. А розшукати його куди важче, ніж живу воду в казках Божени Нємцової.[150]
Швейк заходив у кілька аптекарських магазинів, і досить було йому тільки вимовити: «Прошу пляшечку єлею, освяченого єпископом», – як усі вибухали реготом або з переляку ховалися за прилавок. А Швейк робив надзвичайно серйозну міну.
Нарешті він вирішив спробувати щастя в аптеках. У першій аптеці лаборантові наказали випровадити Швейка. У другій хотіли телефонувати до швидкої допомоги, а в третій провізор сказав йому, що на Длоугій вулиці фірма «Полак» – торгівля оліями й лаками – напевне матиме на складі потрібний йому єлей.
Фірма «Полак» на Длоугій вулиці справді була фірмою дуже оперативною. Вона не випускала з рук жодного покупця, поки його не задовольнить. Якщо покупець просив копайського бальзаму[151], – йому наливали скипидару, і все було гаразд.
Коли Швейк прийшов туди і попросив на 10 крон єлею, освяченого єпископом, хазяїн сказав прикажчикові:
– Налийте йому, пане Таухен, сто грамів конопляної олії номер три. А прикажчик, загортаючи пляшечку в папір, по-діловому промовив до Швейка:
– Це перший ґатунок, а якщо потребуватимете пензлів, лаків, оліфи, – звертайтеся, будь ласка, до нас. Ми вас бездоганно обслужимо.
Тим часом фельдкурат повторював з катехізису те, що колись у семінарії йому не вдалося затямити. Йому дуже сподобалися деякі надзвичайно глибокі за своїм змістом речення, з яких він сміявся, аж за боки хапався: «Назва «останнє помазання» бере початок з того, що це помазання звичайно буває останнім з усіх помазань, які церква дає людині». Або: «Останнє помазання може прийняти кожний католицький християнин, який небезпечно захворів і вже дійшов розуму». «Хворий, якщо це можливо, повинен приймати останнє помазання, перебуваючи в повній свідомості».
Потім прийшов ординарець і приніс пакет з повідомленням, що завтра при соборуванні в лазареті буде присутнє Товариство шляхтянок для релігійного виховання солдатів.
Це Товариство складалося з істеричок, які роздавали солдатам в госпіталях образки святих та книжечки з оповіданням про католицького солдата, який умирає за найяснішого монарха. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням бойовища: всюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією й гармати лафетами догори. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить, умираючи, солдат з відірваною ногою. Над ним схиляється ангел, що приніс йому вінок з написом на стрічці: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». І солдат щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.
Отто Кац перечитав зміст пакета, сплюнув і подумав: «Ну й день же буде знову завтра».
Фельдкурат знав цю «банду», як він називав товариство, ще з храму Святого Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді ще він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, товариство шляхтянок звичайно розсідалося за полковником. Дві високі, худющі жінки в чорних сукнях, з чотками якось після проповіді підступили до нього й цілих дві години торочили про релігійне виховання солдатів, поки він не осатанів і не сказав: «Пробачте, ласкаві пані, але на мене чекає пан капітан на партію фербля».
– Ну, єлей ми вже придбали, – урочисто сказав Швейк, повернувшись із фірми «Полак», – конопляна олія номер три, перший ґатунок, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки й пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.
– А навіщо він здався, Швейку?
– Треба, пане фельдкурате, дорогою дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом і з тією конопляною олією номер три, люди перед нами шапки скидали. Це так завжди робиться, і багато людей, які на цю церемонію не звертали уваги й не скидали шапок, були заарештовані. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж не зняв шапки, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, що він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, чув дзеленькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночі. Це так, як на свято Тіла Господнього[152]. В інший день люди на нас навіть на звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки скидати, тому, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.
Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.
– Це з воріт заїзду «У Кржіжку», – сказав він, – коштує мені п’яти хвилин страху, і до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.
– Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай зачекає.
Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий пан. Тримався він прямо і дивився суворо.
Від усієї його постаті віяло злобою й рішучістю. Дивився він так, немовби доля послала його знищити цілу нашу бідну планету, щоб і слід її загубився у всесвіті.
Добродій говорив грубим, сухим і суворим тоном.
– Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав зачекати? Гаразд. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до біса! – І він плюнув у кухні на підлогу.
– Не напльовуйте нам тут, пане, – озвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.
– А я ще раз плюну, отак, – уперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. – Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!
– Якщо ви культурна людина, – застеріг його Швейк, – відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухнула світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, ніби якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!
Суворий пан устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, заговорив:
– Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажіть!..
– Нужник, ось хто ви! – випалив Швейк, дивлячись йому в очі. – Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.
Суворий незнайомець аж на виду змінився, й на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.
– Ви вже виговорились? – спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам». – Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?
Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу… і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.
А за суворим добродієм покотився сходами Швейків голос:
– Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно!
Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.
Швейк відчинив вікно і стежив за ним.
Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.
Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.
– А це, Швейку, навіщо?
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.
– Залишіть нас, Швейку, ми дещо маємо наодинці залагодити.
Швейк козирнув:
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я вас залишаю, – пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.
– Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати гроші по тому векселю? – спитав фельдкурат свого гостя.
– Так. І надіюся…
Фельдкурат зітхнув.
– Ми часто потрапляємо в таку ситуацію, коли нам залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце – «надійся». Це один з листочків трилисника, який підносить людину над хаосом життя: віра, надія, любов.
– Я надіявся, пане фельдкурате, що сума…
– Звичайно, шановний пане, – перепинив його фельдкурат. – Можу ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно – мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам тисячу двісті крон, коли в моїй кишені менше ста.
– Отже, ви… – затинаючись, відізвався гість.
– Так, отже, я… – відповів фельдкурат. Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.
– Пане, це шахрайство, – сказав він, підводячись.
– Заспокойтеся, шановний пане.
– Це шахрайство! – вперто вигукнув гість. – Ви зловживаєте моєю довірою!
– Пане, – сказав фельдкурат, – вам для здоров’я треба свіжого повітря. Тут надто задушно. Швейку, – гукнув він до кухні, – цей пан бажає вийти на свіже повітря!
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – озвався Швейк з кухні, – я цим паном уже раз відчиняв двері.
– Повторити! – пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.
– Дуже добре, пане фельдкурате, – сказав Швейк, повернувшись з коридора, – що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешіце був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі Святого Письма, а коли кого лупцював гарапником, завжди примовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку».
О проекте
О подписке