РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Прозорий струмінь вдарив у глечик, розлетівся блискучими бризками, – деякі з них долетіли до обличчя Мільям, і вона примружилася. За мить пальці заціпеніли від холоду: вода з джерела Тайї і взимку, і влітку однаково крижана, наче вічний сніг на верхівці Ала-Вана. Водою з джерела Тайї не напувають овець і кіз, не поливають виноград, у ній не варять їжу й не купають дітей. Нею навіть не тамують спрагу всі, кому хочеться. Вода з джерела Тайї – тільки для жінок під час пологів і для чоловіків на війні.

До джерела Тайї завжди ходить по воду Адигюль. Вона – найстарша. Перша донька у родині, усмішка Могутнього.

Глечик помалу важчав, рука Мільям затремтіла, і дівчинка підхопила його другою рукою під денце, відпустивши гілку рожевого тамариску; захиталася на слизькому камені. Не впасти, не впустити!!!.. Розбитий глечик – смерть. Швидка, невідворотня смерть когось із родини.

…Передихнула, присіла навпочіпки, притулилася спиною до стовбура дерева. Небо вдалині було охоплене дорогим намистом гірського ланцюга. Кур-Байга, неприступна красуня зі стрімкими схилами. Кругла й довгаста, наче пташине яйце, вершина Седу. Батько гір, найвищий і гордий Ала-Ван. Потрійний зуб Кірі-Гава. Оманливо похилий, зарослий лісом підступний Ізир-Буз, що здається таким легким для підйому…

Гладкий бік глечика холодив шкіру крізь плаття й шаровари; Мільям міцніше стиснула його мокру вигнуту ручку. Трохи відпочити – і додому, помаленьку, пригинаючись за виноградними кущами. Ніхто не має бачити, що воду принесла саме вона. Друга донька в родині, насмішка Могутнього.

Мільям здогадувалася, звичайно, що все діло в Арвазі з сусіднього поселення, миршавому, майже безвусому хлопчиськові, який вже давно тінню ходить слідом за Адигюль, і вона нібито не має нічого проти. Напевно, домовилися зустрітися, – адже вони змушені ховатися від усіх, бо Арваз ще не посвячений зброєю, він не вважається чоловіком, який може привести в дім дружину – а тут ще оця вода… Та байдуже: вислухавши прохання старшої сестри, Мільям лише змогла захоплено й недовірливо прошепотіти:

– Я?!..

Вода з джерела Тайї важча за будь-яку іншу. Мільям знала про це – але не думала, що настільки. Перехилилася набік, немов очеретина; глечик вдавився в плече, наче важезна гранітна брила зі схилів Кур-Байги. Вузька стежина вздовж гірського схилу… повернути ще раз – і почнуться виноградники, а там уже близенько й до селища. Вже недовго… І щоб ніхто не помітив… не помітив…

Заокруглені дахи будівель селища вже видніли неподалік, коли Мільям зрештою зупинилася відпочити. Праворуч і ліворуч тяглися лози, прямісінько перед очима визирали з-під листя зелені бісерини винограду, що здавалися геть маленькими на товстих розгалужених пагонах майбутнього грона.

За півтора місяці ягоди наллються соком, стануть медово-золотавими й довгастими, як очі у кіз. Якщо, звичайно, не посуха й не град – виноград Могутнього, споконвічний ворог винограду земного. За півтора місяці брат Ізбек, третій син у родині, повернеться додому, посвячений зброєю, щоб одружитися, зачати первістка й знову піти на війну. Якщо, звичайно, не відправиться на бенкет Могутнього в першому ж бою. За півтора місяці наймолодший брат, чийого імені ще ніхто не знає, навчиться усміхатися у відповідь на материну пісню. Якщо, звичайно…

Треба йти.

Мільям підвелася на ноги, схована виноградною стіною майже по плечі. Пригинаючись, дісталася кінця смуги й обережно визирнула з-за густого переплетіння листя й ніжних зелених вусів: чи вільна дорога до селища? Денце глечика з водою джерела Тайї залишило довгий слід в пилюці між лозами.

Навколо їхнього помешкання, другого, коли рахувати з північного краю, коливався натовп. Строкатий і неспокійний, жіночий. До Мільям долинула хмаринка нерозбірливих, збуджених, верескливих голосів. Відкинувся вхідний полог, хтось вийшов назовні, й жінки спершу відсахнулися, а тоді знову заповнили подвір’я, як-то хвилі гірської річки Терзи набігають на пороги…

Почалося.

* * *

– А я вам кажу. Живіт був високий, з такого лише дівки й народжуються…

– Не приведи! Третя донька в родині – прокляття Могутнього.

– Величне ім’я Його…

– …та несповідимі задуми. Й Азмет-ван вчасно не встиг …

– Має прискакати. Не побачити сина першим, не дати йому імені – прогнівити Могутнього.

– Якщо Азмет-ван ще сам не пішов на бенкет до Нього – скільки часу ані вісточки…

– Дівка буде, пригадаєте мої слова!.. якщо взагалі розродиться.

Стара Захраб-ані ніколи не любила матір. Та вона й нікого не любила, окрім своїх семи синів, які один за одним пішли на бенкет до Могутнього, – раніше, ніж устигли зачати нащадків. А надто ненавиділа старого чоловіка, котрий, аби рід не урвався, п’ять років тому взяв собі молоду дружину, яка так і не народила йому навіть дівчинки…

Мільям обережно підступила до натовпу, притиснувши до себе глека. Заходити до помешкання їй, другій доньці в родині, не можна. Але як же ж вода?.. вода з джерела Тайї… для матері…

– Давай сюди! Хутко!

Невідомо звідки з’явилася Адигюль та не взяла – вихопила глека з її рук. Кілька крапель впало на витоптану й запилюжену землю. Натовп відступився, щоб пропустити до хатини струнку постать сестри, яка ледь зігнулася вбік од ваги на плечі. Здається, ніхто не помітив… Хоча стара Захраб, звичайно ж, бачила. Вона завжди помічала все, всевидюча, як криводзьоба скопа.

Хтось смикнув Мільям за плаття – спочатку з одного, а тоді й з другого боку. Молодші брати, близнюки Асалан і Нузмет, притиснулися до неї, мов перелякані пташенята. Казали, що мати дуже важко народжувала їх, але Мільям була тоді ще зовсім маленькою й нічого не могла пригадати. Ще казали, ніби з двох синів, які разом вийшли з материного лона, одного Могутній неминуче забере на свій бенкет під час посвячення зброєю. Найвище щастя для воїна… але вона все одно воліла не думати, кого саме.

– Ану геть звідси! Нема чого вам тут ошиватися, – гримнув на них старший брат Хас, п’ятий син у родині, найгарніший, найнестримніший і злий. Хаса Мільям побоювалася. І, звичайно, навіть не спробувала запитати, що робить тут він сам і що скаже йому майстер зі зброї.

Вона відвела близнюків до струмка Азру, де в спеку полюбляла хлюпатися вся малеча їхнього селища. Зараз вода в потоці була ще зовсім холодною, і Нузмет, що кинувся був купатися, кулею вистрибнув на берег, коли ще не встигли впасти підняті ним хмари бризок. Обачніший Асалан залишився на березі й дражнився, приклавши до вух розчепірені долоні. Малюки безтурботні, вони легко забувають тривогу й страх.

Підібравши під себе коліна, Мільям сіла на гранітний камінь біля самої води. Сонце, що дарувало тепло й світло селищам, садам і виноградникам, поверталося в небо нестерпними для очей відблисками з рябого дзеркала Азру. Примружилася й опустила вії.

Там, у помешканні, зараз напівтемрява, яку нездатний перемогти маленький вогник лампадки – сонцеві не можна бачити таїну людського народження. У помешканні порожньо: крім матері там дозволено перебувати лише бабі-повитусі Ійтаб-ані та двом її помічницям.

І ще Адигюль. Першій доньці в родині, навченій розмовляти з Матір’ю Могутнього, захисницею всіх земних матерів.

А крім того, із силами, які набагато давніші й всесильніші за Могутнього і Його Матір. Силами, що живлять джерело Тайї та сотні інших чудодійних джерел, каменів, дерев і трав. Темними й світлими, лагідними й страшними, простими й підступними. Силами, на яких тисячу століть стоїть великий Гау-Граз.

Адигюль. Таємне знання вона отримала від бабусі, Даріми-ані, також першої доньки своїх батьків. Усмішка Могутнього. Мати – її друга донька, і вона вже тепер побоюється Адигюль.

Адигюль може взяти й не послухатися матері чи старших братів, а іноді навіть батька! Вона може сама вибирати собі нареченого і, треба сказати, вже подивляється навсібіч: згадати хоча б хирлявого Арваза, та й не лише його одного. За трапезою вона дістає свою миску відразу ж за Айдабеком, першим сином у родині; втім, Айдабек вже понад рік не повертався з війни, і невідомо, чи він ще живий.

Її плаття – з найтоншого мереживного полотна, накидка пофарбована соком марени, а чеканку на срібному поясі можна роздивлятися годинами – коли Адигюль дозволяє. У Мільям плаття теж гарні, бо надійшли їй у спадок від сестри, але з тієї ж причини залатані, штопані, а накидка зношена настільки, що, дивлячись крізь тканину, можна перерахувати виноградні грона на лозі… Старша донька. І для родини було б краще, якби вона залишилася єдиною.

Це синів має бути багато. Адже вони щодня гинуть на кордоні.

…Коли надвечір Мільям з молодшими братами повернулася до помешкання, натовп на подвір’ї помітно поменшав. Але – був. А отже, ще не скінчилося.

– Не розродиться, – впевнено заявляла Захраб.

– …несповідимі задуми, – прошурхотів голос ще якоїсь жінки.

У сутінках Мільям ловила на собі погляд за поглядом – жалісні, гіркі… звинувачувальні?.. Здавалося, що всі дивляться на неї, на неї одну! – і, можливо, здогадуються. Справді, не могли ж вони не бачити тоді…

Це її провина. Вона наважилася змочити пальці у воді джерела Тайї. Прогнівити сили, які… це ж гірше, ніж коли б розбився глек, і про що вона думала раніше?! Мільям глянула на свої руки: засмаглі, худючі, всі в ципках. Насмішка Могутнього… І мати, звичайно, піде до Нього. Чавити небесний виноград для бенкету вбитих воїнів, як призначено всім жінкам, померлим під час пологів. І сонце ніколи не побачить її дитини.

Раптом натовп сколихнувся й закрутився, неначе води Терзи між підводними скелями. Звістка пролетіла над головами, наче лісова пожежа на схилі Ізир-Буза, коли вогонь потріскує верхівками дерев, не йдучи вниз…

Відпустивши поділ сестриного плаття, кинулися вперед Нузмет і Асалан. Виступив з-за чиїхось спин Хас, незрозуміло звідки з’явився й старший брат Сурген, четвертий син у родині, вищий за будь-якого чоловіка в селищі, хоча ще й не посвячений зброєю… Мільям залишилася на місці. Найдужче їй хотілося зараз стати невидимкою, як це вміють сірі ящірки, що мешкають у камінні біля дороги.

Їй це вдалося. Батько – великий, грізний, запилений вітром, із запахом війни в крилах кошлатої бурки, – пройшов крізь натовп, що розступився перед ним, мимохідь торкнувся кожного з синів, але не помітив, навіть не пошукав очима її, Мільям.

Втім, якби вона теж вистрибнула йому назустріч, якби загородила дорогу, – нічого б не змінилося.

Батько зайшов до помешкання.

Всі, хто був на подвір’ї, відразу ж замовкли, навіть стара Захраб. Крізь тишу із темної, закритої для всіх глибини помешкання долинув тихий, болісний стогін. І ще один… і ще…

Мільям боляче закусила губу. О, Мати Могутнього, допоможи!.. Ти ж і сама теж…

Але Вона не почує. З Нею може розмовляти тільки перша донька в родині. Що вона зараз робить там, у помешканні, ця вертихвістка й задавака Адигюль?!!..

І раптом почувся новий звук.

Той самий.

І всі видихнули одним спільним видихом, і заговорили, забалакали, запобивалися, й ніхто нікого не слухав, і від цього суцільного бабського галасу хотілося тікати, заткнувши вуха, – якби не головне, чого ще ніхто не знав і що найміцнішими вузлами тримало всіх на подвір'ї.

Мільям підвелася, пролізла за чиїмось спинами майже до самого пологу помешкання. Брати вже були тут, і Хас сильно і злісно пхнув її ліктем у бік. Мільям нічого не відчула.

Полог підлетів угору. Батько вийшов назовні, й усі замовкли.

– Могутній подарував мені восьмого сина. Ім’я йому – Абсалар.

Притискаючи до себе край бурки, він проминув подвір’я і вийшов на дорогу – туди, де чекав, помахуючи сплутаною гривою, змилений кінь, який щойно пройшов найкоротшим, а отже, найважчим шляхом гірськими стежками від кордону до селища. Батько скочив у сідло, й кінь рушив з місця слухняно й легко, і застукотіли копита, і все швидше й швидше понісся вершник уздовж виноградників…

У нього на грудях заходився плачем новий захисник Гау-Граза.

* * *

– Дивися.

Ахсаб склала долоні разом і сховала в маленькій хатинці строкату волохату гусінь. Гусені не сподобалося, вона спробувала виповзти з-під маленьких пальців з обкусаними нігтями, але Ахсаб не пустила, щільніше притиснувши руки до землі. Й зашепотіла, забурмотіла щось: як не намагалася Мільям, вона не могла розібрати жодного слова.

Обличчя Ахсаб стало дивним – наче вона спала з відкритими очима й бачила дуже цікавий, але ні для кого більше не видимий сон. Чотири чорні кіски – тоненькі, не те що в Мільям, – рівно погойдувалися з боку в бік.

Раптом вона тихенько скрикнула й прибрала руки.

На землі, безпомічно помахуючи крильми, сидів великий гарний метелик. Мільям захоплено видихнула. Ахсаб обтрусила з долонь трішки пилку:

– От.

– А літати він вміє?

– Не знаю. Навчиться, мабуть.

Мільям простягнула вказівного пальця метеликові. Той лоскотнув її вусиками й довірливо переліз на палець, слабко вхопившись тремтливими ніжками. Мільям підвелася на ноги та витягнула руку вперед: метелик вчепився міцніше. З його жовтих крилець перелякано дивилися блакитні й червоні очі з чорними обводами.

– Посади на дерево, – порадила Ахсаб. – Він тебе боїться.

Метелик дуже не хотів залишати палець Мільям, але врешті-решт його вдалося струснути на товсту гілляку яблуні, всуціль укриту новонародженими плодами. Там він склав крила, старанно намагаючись здаватися непомітним. Навколо здивовано пурхали дрібні й непоказні яблуневі плодожерки.

Мільям ковтнула. Запитувати не можна, вона знала, – але хотілося страшенно, до трему та холоду в грудях, і вихопилося мимоволі:

– Як… ти це робиш?

Ахсаб скоса глянула на неї примруженими очима. Так, наче була на дві голови вищою зростом:

– А тобі нащо?

Якби в її голосі було хоч трохи менше гордості й презирства, Мільям би це знесла. Є зима й літо, гори й виноградники, вівці й кози, чоловіки й жінки, перші й другі доньки в родинах. Так улаштований світ, і нерозумний той, хто захоче, щоб виноград достигав узимку, а жінки йшли на війну. Але ці презирливі вогники в очах Ахсаб… руйнівна, наче лавина з вершини Ала-Вана, зневага  в її словах…

Мільям нічого не відповіла. Мовчки, зціпивши зуби і звузивши очі так, що весь світ перетворився на примарну щілину, кинулася вперед і вчепилася обома руками в тоненькі, як голі осінні лози, слизькі від олії чорні кіски.

…Розійшлися, важко сопучи й захриплими голосами вигукуючи одна одній образи, вже порожні, легковажні, обкатані, наче камінці з дна струмка Азру. Ріденьке волосся Ахсаб чорними пасмами стирчало на всі боки, під оком набрякав синець, плаття було роздерте від коміра і майже до пупа, а накидка втоптана в пилюку. Мільям вдоволено передихнула. Щоправда, її коси й одяг також постраждали, а щока, судячи з усього, роздряпана до крові. Але це дрібниці, загоїться… шкода тільки накидки, благенька тканина якої стріпувалася під вітром стрічками-пелюстками…

І раптом почувся сміх. Знущальний, дзвінкий, подвійний.

Сміялися Нузмет і Асалан. Реготали захоплено, погойдуючись і тримаючись за животи, і один здавався віддзеркаленням другого у гладенькій воді високогірного озера Гюль-Баз. Замовкли на мить, тоді перезирнулися й розреготалися з новою силою. Справді, що може бути смішнішим за старших дівчат, які побилися невідомо через що?

Зворотнім боком долоні Мільям витерла подряпану щоку, подивилася. Справді, кров. Відшукала поглядом очі Асхаб і з захватом помітила в них тінь страху. Саме час налетіти знову, безжально, як скельний сапсан накидається на бурого пацюка…

Але близнюки, схоже, прийшли не просто так. В усякому разі, йти геть вони, здавається, не збиралися.

– Чого вам? – злісно кинула Мільям.

– Тебе мати гукає, – не без насмішки повідомив Асалан.

– Сурген іде на посвячення зброєю, – додав Нузмет.

– Сурген? – здивовано перепитала вона.