Місце було знайомим. За невисоким чагарником мала відкритися галявина, велика, поросла низькою чіпкою травою. На ній і треба зупинятися: досить далеко від Болота і досить далеко від лісу, звідки теж можна чекати неприємностей.

Мисливці йшли попереду і позаду вождів, і коли Киш спіткнувся, він буквально впав Бігуну під ноги. Упав ниць, відразу ж схопився, спираючись на коліно, і знову впав, на цей раз на бік. Бігун побачив вираз безмежного здивування на його круглому обличчі.

Поруч одразу з’явилося декілька челів, які підхопили його під руки…

– Стояти! – наказав челам Облом через плече Бігуна. – Кише, подивися на мене! Кише! Прошу, подивися!

Киш підняв на вождя погляд, як і раніше нетямущий, розгублений, і Бігун побачив, як ледь помітно тече його обличчя. Здавалося, кругла рум’яна фізіономія Киша створена не з плоті, а виліплена з воску, який тане в потоці гарячого повітря, спливає, втрачає форму.

– От дідько! – видихнув Облом, ступивши вперед. Голос у нього затремтів.

Можна було лаятися, можна було молитися, але допомогти Кишу було неможливо. Коли за людиною приходить Нещадний, йому нічим не можна допомогти. Хіба що пристрелити.

– Це все, бро? – запитав Киш у Облома нечітко. – Це він?

Облом кивнув.

Киш був йому не чужий. У них була одна мати.

Поки мисливці несли Киша до місця привалу, Облом йшов поруч і тримав брата за руку. Обличчя в нього було розгублене. Він явно не знав, як поводитися. Вождь має бути крутий, він не повинен ні співчувати, ні тривожитися. Він – вождь, інші повинні слухатися і служити йому! Але навіть Облом, який не знав жалості, відчув щось схоже на смуток і страх.

Той, хто прийшов за його старшим братом, зазирнув до нього в душу (якщо це, звичайно, була душа) своїм мертвотним, байдужим поглядом і дихнув в обличчя крижаним, колючим передчуттям смерті.

Мисливці теж притихли.

Прихід Нещадного лякав челів, нагадуючи, що завтра, післязавтра або через тиждень…

А може, через місяць або через хвилину…

Лякала не смерть від хвороби, рани, ножа одноплемінника або кулі вождя, не загибель на полюванні – до такого чели звикали з перших днів життя і були готові зустріти в будь-який момент.

Лякав саме Нещадний – абсолютно непередбачуваний і неминучий.

До нього неможливо було звикнути, тому що він кожну мить нагадував про себе – поховальними вогнищами, мертвими тілами в занедбаних будинках, трупами в болотах, розваленими містами, зарослими шосе, виразками зруйнованих заводів. Світ навколо нагадував про його могутність. Це був його світ, люди всього лише служили їжею всесильному. Як випущена з лука стріла завжди знайде, куди встромитися, так Нещадний приходить до чела або герл тоді, коли ті ще повні сил і життя, щоб випити їх до дна.

Бігун багато разів бачив, як Нещадний висмоктує свою жертву. Він навіть пам’ятав, як той вбивав його матір – пам’ять чомусь зберегла саме цей момент зі спогадів бебика. Потім він багато разів бачив подібне.

Тепер Нещадний візьметься за справу серйозно.

Через чверть години замість Киша на карематі лежатиме чоловік середніх років. Його буде судомити і викручувати, він горітиме в лихоманці, тіло проживатиме роки за хвилини. Обличчя покриється зморшками, сивина фарбуватиме голову і тут же злізе, залишивши за собою голу облуплену шкіру. Суглоби на руках і ногах розпухнуть, пальці скоцюрбляться, нігті стануть жовтими і горбистими, потьмяніють очі, що будуть сльозитися від жару, почнуть вивалюватися зуби, темні плями побіжать по шкірі, м’язи висохнуть…

Через три чверті години старий, що недавно був Кишем, заб’ється в агонії й сипітиме, як пробите хутро. Потріпане серце буде марно стукати зсередини в частокіл із тендітних ребер, легені заповняться мутнуватою рідиною, у якій захлинеться дихання, потоне, і старезна руїна забулькає, як газ, що виходить із болотяної рідини…

І помре.

Від цього немає порятунку.

Що б ти не робив, Нещадний прийде за тобою і зжере твою молодість, зрілість, старість і перетворить тебе в мумію за три чверті години після того, як відлічить вісімнадцять зим.

Три чверті години на все життя від вісімнадцяти до смерті, яку ти проведеш у гарячковому маренні…

Похоронне багаття вони склали вже в повній темряві, щоб дим не було видно за багато миль. Дерева, навіть сухі, відсиріли від близькості Болота, гілки розгоралися погано, але потім полум’я розгулялося, пожираючи тіло, ледь видиме в хороводі з іскор і язиків оранжево-синього вогню.

Ніч Бігун провів неспокійно. Він прислухався до свого тіла, засипав, і підскакував із сильним серцебиттям – йому снилося, що…

А втім, неважливо.

Йому до зустрічі з Нещадним залишався рік. А якщо Книжник не брехав, то більше. Набагато більше. Він згадував про це і знову провалювався в сон.

А Облом сидів біля мерехтливого вугілля до самого світанку.

* * *

Ева виявилася маленькою темноволосою герлою з живими очима, двома рядами зіпсованих зубів і сильно вагітною. Незважаючи на солідний термін, вона бігала по будинку швидко, перевалюючись, як розгодована качка. Тут же, у величезній кімнаті, що об’єднувала кухню, вітальню і спальню, гралися їх із Томом бебики – трирічний хлопчик (вік Книжник визначив за позначками на передпліччі) і дівчинка, яка ще не розміняла другу зиму. Діти були дуже схожі на матір – такі ж чорняві, круглоголові і спритні.

Дивлячись, як гасають підлогою невгамовні бебики, Книжник не міг зрозуміти, коли Ева встигає займатися чималеньким фармерським господарством.

Не можна сказати, що Ева була рада гостям, але зовні вона намагалася неприязні не виявляти. Подала на стіл гарячу юшку, яка томилася у печі в очікуванні приходу господаря, нарізала скибками смачний хліб, поставила перед гостями сіль і зелень, тушкованого кролика і кілька круто зварених курячих яєць. Трохи подумавши, дістала з шафи пляшку з саморобним віскі.

Тему втечі Білки і Книжника з Парку ретельно обходили. Том не хотів знати зайвого – люди прийшли, люди пішли, а йому ще тут жити.

Один із головних принципів фармерів – не підтримувати нікого, крім своїх, не брати участь ні в яких війнах, окрім як війн за своїх, – порушувати його було собі дорожче. У Тіма склалося враження, що під час вечері господар кілька разів пошкодував, що впустив утікачів у свою фортецю, та й Ева явно не світилася радістю.

Книжник міг зрозуміти їх занепокоєння.

По дорозі Білка розповіла йому, що Тому і Еві залишалося не більше двох років для того, щоб виростити дітей і народити ще хоча б одного. За рік до приходу Нещадного бебиків треба буде відвезти на Велику ферму, де їх вихованням і безпекою займуться ті, кого призначить рада. А разом із Томом і Евою додому повернуться двоє кідів відповідного віку, яких належить навчити веденню господарства. Вони й успадкують ферму, після того як…

Отож усе почнеться спочатку.

Усе розписано, усе сплановано, усе зрозуміло. І немає резону гинути від рук розлючених Паркових тільки тому, що руда герла на ім’я Білка, незрозуміла, до речі, герла, яка порушила Закон свого племені, колись приходила до тебе міняти ніштяки на їжу.

Зате діти з великим інтересом розглядали чужинців, а коли з каптура худі гості вискочила ручна білка, то бебики, відштовхуючи один одного, лізли до дівчини на коліна. Звірятко абсолютно їх не боялося, гризло частування, явно насолоджуючись насінням соняшника, які насипала перед ним Ева.

Поїли з задоволенням, жадібно і швидко, випили трохи, але і від цього «трохи» вимотаного Тіма повело і почало хилити в сон. На щастя, хміль швидко пройшов, напевно, тому, що юшка була жирною. Йому було добре в цьому будинку. Схоже, це був перший будинок в його житті. Не сховище, де сплять або перечікують небезпеку, а місце, де пахне затишком, хорошою їжею, розтопленою піччю, свіжим деревом від меблів і коржиками з житнього борошна. У Парку ніде так не пахло. Навіть на кухні.

Книжник хитнув головою, потер кулаками запалені від недосипу очі й широко позіхнув, ледь не виламавши щелепу.

– Що? Розморило? – запитав Том, усміхаючись. – Давай-но ще по одній!

І вони випили.

Від цього додаткового стаканчика Книжник якось відразу протверезів, йому перехотілося спати, а Том – навпаки.

Ева повела дітей у дальній куток – укладати спати. Стало ясно, що і гостям пора вирушати на бокову.

– Пішли, – сказав господар, встаючи, очі у нього злипалися, – облаштуєтеся в старій коморі. Я там давно зерна не тримаю, зате трава є скошена, так що буде м’яко. Вранці Ева вас нагодує, дасть їжі на дорогу – і в добру путь! Як ми домовилися, Білко. Я вас не бачив, ви мене не бачили. Живіть вічно, дорогі гості!

Він відчинив перед ними двері комори.

– Якщо треба по яких справах, то сходіть зараз. Ось туди! – Він показав рукою, куди. – А вночі у двір краще не виходити. Зараз ми з Евою корів подоїмо і випустимо Ікла… А Ікло у нас чужих не визнає…

Він позіхнув широко і, засоромившись, прикрив рот рукою.

– Ну все… Доброї ночі.

* * *

Коморою називався старий сарай, в якому раніше тримали зерно. Тепер зерна тут не було, стіни іззовні заросли плющем так густо, що всередині стало сиро, від вологості на дошках з’явився мох, але, судячи з запаху, миші звідси так і не пішли, напевно, по старій пам’яті.

Білка розстелила каремати в кутку так, щоб у полі зору були і двері, і невелике вікно, розташоване на протилежній стіні, майже під самим дахом, і з неприхованим задоволенням сіла, знявши взуття. Автомат лежав по праву руку від неї, і Книжник розгледів, що запобіжник поставлений у позицію стрільби чергами.

– Роззувайся, – наказала вона, виймаючи з рюкзака ту саму бляшанку з маззю. – Тримай, сам упораєшся.

Тім наніс пахучу темну субстанцію на потертості й прислухався до відчуттів: щемливий біль відразу ж пішов, ранки щипали, але не сильно.

– Дякую.

Жирна мазь погано стиралася з пальців, але Книжник старанно витер руки пучком старого сіна і сів, витягнувши босі ноги перед собою. Це було по-справжньому здорово – сидіти ось так спокійно, в безпеці, з повним шлунком, і ворушити пальцями на ногах.

Білка відколола від сухої дошки кілька товстих трісок, знайшла тріщини в підпорному стовпі, подалі від сіна, і, загнавши туди тріски, підпалила їх губкою і кресалом. Стало набагато світліше. Скіпи горіли повільно і рівномірно, трохи коптятіли, але справно виділяючи мерехтливе червоне світло.

Від ситної їжі і цього мірного мерехтіння знову дуже захотілося спати, але Тіму стало соромно, тому що Білка і її ручне звірятко, якому з хазяйського столу перепала ще й апетитна хрустка скоринка фармерського хліба, сіли біля дверей вартувати.

Звірятко гризло ласощі, а Білка почала набивати патронами магазин. Деякий час Книжник розглядав її, а потім схаменувся – незручно ж так відверто витріщатися на герлу – відвів погляд, потім знову глянув нишком.

Світло від палаючих скіп падало м’яке, здавалося, що він розгладив навіть гострі риси обличчя дівчини. Ну, якщо не розгладив, то пом’якшив. Книжник подумав, що якби вона була трохи повнішою, то була б справжньою красунею, навіть із підстриженим волоссям. А якби замість нерівно обскубаного волосся відросло… Втім, вона і зараз була симпатичною, хоч і скидалася більше на тіна, а не на герлу.

Білка, напевно, відчула на собі його погляд, підняла очі від коробки з патронами, але Тім уже встиг зробити вигляд, що розглядає щось на стіні комори.

Дівчина закінчила споряджати магазин, відклала його в сторону і вільною рукою погладила білченя по голові. Те у відповідь дзвінко клацнуло кілька разів поспіль, звело на господиню задоволену мордочку і продовжило бенкет.

– Як її звати? – запитав Тім.

– Це він, – відгукнулася Білка, дістаючи з кишені рюкзака ще один порожній магазин. – Ім’я – Друг. Другий рік зі мною.

Почувши своє ім’я, Друг відірвав мордочку від ласощів і ще пару разів металево клацнув горлом.

– Ледве вигодувала. Думала, видужає – втече. Залишився.

Вона усміхнулася кутом рота.

– Напевно, зрозумів, що удвох веселіше…

– А як ти стільки років живеш сама?

Вона зиркнула на нього швидким і недобрим поглядом. Книжник уже зрозумів, що його супутниця не надто любить приховувати емоції – питання виявилося їй неприємним.

– Не хочеш – не відповідай… – він швидко дав задній хід, поступаючись, скоріше, за звичкою, ніж від переляку накликати на себе її гнів. Це раніше він би побоювався отримати ляпас, а після подій останніх днів ляпаси здавалися йому такою дрібницею… – Не моя це справа. Але… – він замовк на секунду, а потім усе-таки продовжив. – Адже важко ж самій! А якщо захворієш? Або поламаєш собі що?

– А як ти стільки років прожив із ними? – запитала вона, розглядаючи Книжника, примружившись. – Адже це страшніше, ніж одному! А раптом уб’ють за провину? Або зґвалтують?

– Так я ж не герла! – здивувався Книжник.

– Авжеж… – погодилася Білка. – Не герла. Тільки Сунь-Виню, наприклад, було б усе одно, хто ти… Було б куди сунути. Що мені світило в племені, Книжнику? Стати ще однією телицею у стаді твоїх дружків-вождів? Спільною дружиною? Щоб мене видавали як нагороду за влучний постріл на полюванні? Народжувати від першої крові до приходу Нещадного?

Вона похитала головою, і Тім побачив, як побіліли її кісточки пальців, – патрони один за одним входили в магазин: клац! клац! клац!

– Так що я вже краще сама! Спочатку важко, страшно навіть… Але це тільки в перший рік, а потім… Потім нормально. Тяжко було, поки вчилася жити без племені. А як навчилася – вперше відчула, що таке свобода і щастя. Ось ти всі ці роки знав, що таке свобода, Книжнику?

– Знав. Уночі в Бібліотеці!

– Серед книжок і вночі? Коли твої господарі сплять? – запитала Білка і скривилася. – А що на ранок, Книжнику? Як ти почувався вранці?

Відповісти Тіму було нічого.

Він добре пам’ятав, що таке чекати ранку. Із жахом чекати. Тому що племені не потрібне його вміння складати чорні жучки букв у слова. Племені було потрібно зовсім інше. Влучність, наприклад. Швидкість бігу, якщо ти в загоні. Спритність. Уміння бити рибу острогою. Якби Тім не вмів ремонтувати майже все, що ламалося, вожді давно прогнали б його. Або вбили – так було би простіше.

– Я б теж пішов… – промимрив Книжник нарешті. – Так не було куди.

Він розумів, що зараз бреше. Абсолютно нерозумно і відверто бреше. І Білка про це знає або принаймні здогадується.

Нікуди б він не пішов, і не тому, що не було куди.

Йому, незважаючи на все, що сталося, і зараз було важко усвідомлювати, що плем’я для нього втрачено назавжди. Він не міг звикнути до думки, що залишився один на один із лісом і пустками, і відчував себе, як голий на морозі, – хотілося згорнутися і прикрити пах руками.

Але ж зараз Книжник був не один.

– Мені теж було нікуди йти, – сказала Білка. – А вже як я боялася! Просто інакше не могла. Вибір був – або піти, або померти. Я не могла змиритися, хоча мені було страшно до блювоти. А ти – зміг.

– Вибач…

– Пусте, Книжнику. Я тебе не засуджую…

Вона відклала ще один споряджений магазин, прихилилася спиною до дверей комори, поклала автомат на коліна і трохи прикрила очі.

– Скільки людей нині в племені? П’ятсот набереться?

– Думаю, так.

– Четверо вождів – п’ятсот тварин. Тварини народжують дитинчат. Тварини приносять здобич. Тварини покірно працюють. Одні тварини спалюють інших тварин, а на місце померлих приходять нові тварини. І в жодного з них, Книжнику, навіть у такого розумного, як ти, і думки не виникає, що можна жити по-іншому.

– Але Закон говорить…

– Плювати на Закон, якщо він несправедливий! Хто сказав тобі, що Закон один для всіх, хто живе? У фармерів свій закон, у Сіті – свій, у Тауна – свій. І все влаштовано по-різному! У фармерів немає вождів, а править рада. У них є сім’я, але чел може мати стільки герл, скільки зможе прогодувати.

У Сіті правлять жерці, в Тауні – шамани, і кожен із них тлумачить Закон по-своєму, як вигідно! Узагалі, кажуть, що колись всі ми були одним плем’ям, і тому Закони у нас схожі. Але такого, як у Парку, немає ніде. Закон Парку придумали ті, хто хотів від життя тільки двох речей: трахати герл і мучити тих, хто слабший.

– Як Сунь-Вийми…

– Ну, щось на зразок того, – кивнула Білка.

– Але якщо Закон такий поганий, то як наше плем’я вижило?

– Решта теж вижили, хто з Законом, хто – без. Виживати – це завжди важко.

Вона дала Другові ще одну шкірочку (він прийняв її з захопленням і одразу ж почав гризти, тримаючи новий подарунок чіпкими лапками) і продовжила:

– Але для того, щоб вижити, не обов’язково бути твариною.

– Раніше було таке слово – раб.

– Що це за слово?

– Воно означало людину-річ. Раніше одні люди володіли іншими, могли їх продати, обміняти, знищити, покалічити, змусити працювати до повної знемоги… Це було давно. Дуже давно.

– Раб, – Білка спробувала слово на смак. – Раби. Так ось, Книжнику… Не обов’язково ставати рабом, щоб вижити. Гарне слово. Дякую.

– Немає за що. Я знаю багато непотрібних слів, – сказав він, витягнувшись на жорсткому карематі на повний зріст. Ноги практично не боліли, він відчував, як мазь, висихаючи, стягує шкіру.

– Ти багато читав, Книжнику?

– Я тільки те й робив, що читав. Відтоді, як навчився.

– Це важко?

– Читати? – Тім усміхнувся. – Що ти… Ні. Набагато легше, ніж бігати по гілках, як білка, і тягати на собі величезний рюкзак, як кінь.

При цих словах по обличчю Білки пробігла ледь помітна тінь, вона на мить відвела погляд, немов злякавшись чогось.

– Ти можеш мене навчити читати?

– Ти серйозно?

Книжник розцвів.

– Серйозно.

– Звичайно, я навчу тебе. Ось…

Він потягнувся до свого рюкзака.

– Завтра, – сказала Білка. – Ми навчання почнемо завтра. А зараз – спати. Ти мені потрібен здоровим і сильним.

– А ти?

– Я ляжу тут, біля дверей.

– Навіщо?

– Про всяк випадок.

– Ну, мені він здався мирним…

Білка задула тріски, і в коморі стало майже темно, тільки місячне світло, що проникало через віконце під дахом, висвітлювало один із кутів. Було чутно, як тупотить потужними лапами Ікло, що охороняє двір, та тріщать цикади за огорожею.