Момент, коли Болота закінчуються і починаються Пустки, пропустити не можна, тому що повітря міняє смак.
Вітер, що дме зі сходу, миттєво висмоктує з нього вогкість із запахом тухлятини, терпкий, з гнилизною, запах ряски і застійної води. Повітря стає спочатку теплим, а потім майже гарячим і шорстким, напевно, через квітковий пилок, від якого нестерпно свербить у носі.
Бігун чхнув, висякався в пальці і струсив шмарклі на землю.
Перед ними простягалося море колихливих трав, низького чагарнику і самотніх дерев. А ще з цього моря стирчали недогризки стовпів і їх ланцюжок ішов до обрію.
– Ось і шосе, – сказав Облом, розглядаючи околиці в пошарпаний бінокль. – Можемо рухатися по ньому. Буде на пару миль далі, але йти зручніше.
– І безпечніше, – кивнув Свин.
– Біля Тауна тобі буде зручніше, долбоне! Особливо якщо розтяжку зачепиш! – посміхнувся Бігун. – Ну що там, Обломе?
– Нічого.
– Як ти думаєш, вона нас набагато випереджає?
– На день, – упевнено сказав Облом і теж чхнув. – Як тут живуть, Нещадний допоможи! Я ж зараз здохну від цієї сверблячки!
– Минеться! – Бігун змахнув рукою, даючи сигнал мисливцям рухатися. – Не бзди, бро! Зараз звикнемо… День – це фігня. Наздоженемо. Через Сіті їй з ходу не проскочити…
– Через Сіті вона якраз пройде. Міст, ось де ми її накриємо!
– А як ми самі пройдемо через Сіті, чуваче? – запитав Свин. – Мені востаннє там трохи дупу не відстрелили…
– Коли всіх вбити не можна, – знизав плечима Бігун, – то доведеться домовлятися…
– Якщо вони захочуть із нами домовлятися, – сказав Облом. – Ти ж знаєш, між нами любові немає.
Огорожа шосе практично згнила, а що не згнило, розтягнули ковалі, тому те, що вони вже вийшли на дорогу, відчулося лише тоді, коли Бігун намацав у трав’яному килимі шматок бетону.
Він підняв його. Бетон кришився в руці і сипався крізь пальці колючою піщаною крихтою.
– Розвідники, вперед, – наказав Бігун, і ті слухняно очолили групу.
Взагалі-то поки що можна було і не пускати їх уперед, так далеко від Сіті дорогу ніколи не мінували, але заходи не завадять. Тим більше, що почалося все не дуже вдало.
Бігун згадав смак гару вчорашнього похоронного багаття і скривився. Він ненавидів усі ці церемонії, виття шаманів і те, що в такі хвилини думав про власне багаття.
Про власну смерть. І думав останнім часом усе частіше і частіше.
Облом крокував праворуч від нього, Свин – зліва, ті, хто йшли позаду, закривали вождям спину півколом.
– Де ти бачив ракети? – запитав Облом.
Бігун тицьнув пальцем праворуч:
– Ось там.
– Це фармер? – поцікавився Свин.
– А хто ще? – кивнув Бігун. – Тривога. На одній із ферм щось трапилося. Не дай нам Нещадний натрапити на їх загін…
– Срати я на них хотів, – реготав Свин і поплескав по автомату, який лежав на круглому животі. – Теж мені вояки! Вівце…би! Нехай тільки сунуться!
Він хлюпнув носом і скривився, немов сьорбнув кислої браги.
– Ось, бл…дь, бро, чим це так смердить? Я через соплі чую – тухлятиною несе!
– Гей! – неголосно сказав Облом. – Бігуне, дивись! Свине! Голову поверни!
Загін зупинився.
Ліворуч від них над стежкою піднімалися залишки залізної конструкції, так і не зіржавілої на пил за всі ці роки. На самому верху ґратчастої ферми висіли три тіла. Вірніше, тіла в цих мішках вже ледь угадувалися, бо підвісили їх мінімум пару тижнів назад, а то і більше. Але недостатньо давно, щоб плоть згнила остаточно і ті впали на землю.
Зі своєї вечері знехотя знялися дві великі ворони і зграя дрібних пташок, схожих на синиць.
– Опа-жопа! – сказав Свин і чмокнув пухкими губами. – Пацани із Сіті висять! Точно кажу!
– Або з Тауна, – заперечив Облом.
– Нє, Таун – це фігня! – похитав головою Свин. – Дивись. Бачиш клапоть шкіри на плечі у того, що нижче висить? Зелене тату! У пацанів із Тауна зеленим зашкваритися можна! Тільки синій або червоний! Або – разом!
Коли справа стосувалася спостережливості і розплутування слідів, Свин зовсім не виглядав дурнем. Бігун не переставав дивуватися тому, наскільки товстун швидко метикує в таких ситуаціях.
– Ось це, Свине, фармери, – пояснив Облом. – Їх робота. А чели із Сіті вважали себе крутими. Січеш?
– Лохи, – презирливо пирхнув Свин і сплюнув під ноги.
– Точно, лохи, – хмикнув Бігун. – Ти, Свине, крутіший, нема питань… Просто ти з фармерами не воював, і не треба нам із ними воювати. Де ми, а де фармери? З ними краще торгувати…
– Як ти думаєш, – звернувся він до Облома. – Це межа?
– Ні-і, це точно не межа. До кордону миль двадцять тупати.
– То якого вони тут їх повісили?
– Де зловили, там і повісили. Слухай, давай-но звідси швидше… Якщо у них тут шо сталося…
Загін прискорив крок, ідучи від повішених челів.
– Може, – сказав Облом через деякий час, – це вона?
– Що вона? – перепитав Бігун.
Такий швидкий ритм руху подобався йому куди більше розміреного похідного кроку. Він рівно дихав, натреновані ноги легко несли його над старим шосе. А ось Свин явно не любив такого рівного бігу і з незадоволеною фізіономією витирав із чола рясний піт.
Облом легко тримав темп, але Бігун знав, що це ненадовго – занадто великим челом був Облом, занадто важким. Значить, через півмилі треба буде перейти на крок, щоб усі відпочили, а потім знову милю бігом.
– Може, це вона щось зробила фармерам? – припустив Облом. – Ти ж знаєш, вона відморожена. І за часом підходить. Ракети ми бачили вранці, а вона випереджає нас точно на день шляху!
– Ну, тоді проблеми з фармерами будуть не у неї, – сказав Бігун похмуро. – А у нас. Вона з нашого племені…
– Що ти гониш! – видихнув Свин. – Вона давно не наша!
– Вона з нашого племені, – повторив Бігун, не збиваючись із кроку. – І якщо у неї проблеми з фармерами, то нам потрібно терміново забратися з їхньої землі!
Дорога повернула, викручуючись широкою дугою через два пологі пагорби, і загін минув дорожній стовпчик із проржавілою і облізлою табличкою. На ній можна було розрізнити цифри 32.
– Десь тут межа, – повідомила Білка, озираючись на всі боки.
Книжник мовчав.
Він практично не мовив жодного слова відтоді, як вони рушили в путь. Їхав мовчки, пристосовуючись до ритму кінного кроку, і навіть примудрився подрімати в сідлі, дивом не впавши.
Незважаючи на те, що вечори вже радували прохолодою, удень сонце світило зовсім по-літньому. Білка від спеки не страждала, вона навіть любила її, але через неї над безкраїм морем зелені, яке заливало Пустки від обрію і до обрію, літали тисячі комах, і коням довелося несолодко. Подекуди на боках і в паху тварин від укусів численних хорсфлаїв з’явилися криваві патьоки. Коні нервували, відмахувалися хвостами, але комахи жалили і жалили, іноді попутно намагаючись спробувати і людську плоть. Рятував одяг: від обличчя хорсфлаїв Білці доводилося ганяти вручну. А ось Книжника кусючі комахи майже не чіпали, навколо вилися, але чомусь не гризли.
Звичайно, набагато безпечніше було б їхати тільки по старій дорозі, але зруйнований гайвей петляв, наслідуючи рельєф, і тоді Білка зрізала шлях, пускаючи коней просто через пологі височини.
Кілька разів на шляху траплялися жовті лисини мертвої трави, і тоді Білка направляла свою кобилку в обхід.
Це були погані місця, де недавно випав смертоносний дощ. Такі дощі приносив іноді південний вітер, нехай забере його Нещадний, і добре, що цей вітер дув нечасто. Від падаючої з неба смерті ставали жовтими й опадали дерева, а з челів, які потрапили під таку зливу, злазила шкіра.
Зате біля таких лисин комах було менше, ніж усюди, і можна було зітхнути з полегшенням, без ризику проковтнути якогось літаючого жучка.
Вдень вони зробили короткий привал у невеликому гайку, який Білка пам’ятала з минулих своїх набігів. Тут із землі сочилася вода, збираючись між перекрученим корінням старого низькорослого деревця. Вода чиста і прохолодна – можна було і попити самим, і набрати фляги, і напоїти коней.
Їли мовчки.
Приготовані Евою в дорогу харчі були смачні, хоча викликали не найкращі спогади.
Коні досить сильно постраждали від комах, але дали дівчині оглянути болючі місця.
– Вони підуть за нами, – сказала Білка Тіму неголосно, змащуючи укуси лікувальної маззю. – Ти бачив сигнальні ракети?
Книжник не відповів.
– Ну, як хочеш… Доведеться їхати швидше, так що не спи в сідлі. До вечора ми повинні перетнути кордон. Навіть якщо вони організовують погоню, то на землі Сіті навряд чи підуть.
Книжник мовчки поліз у сідло.
– Ти так і мовчатимеш?
– Я не хочу з тобою розмовляти.
– Ти дурень? – запитала Білка, дивлячись на нього знизу вгору. – Ти розумієш, що без коней ми б не пройшли і третини цієї відстані? Тобі не терпиться здохнути?
Книжник поплескав коня по шиї і, примружившись, подивився в небо.
– Поїхали, Білко. Нема про що сперечатися.
Дівчина залетіла в сідло одним стрибком, не торкнувшись стремен.
– Може, правильно тебе називав Облом? – процідила вона крізь зуби. – Може, ти дійсно Хробак? Цей світ так улаштований, Книжнику. Якщо не вб’єш ти – уб’ють тебе. Якщо ти не вмієш убивати – станеш рабом того, хто вміє. Рабом, Книжнику! Бачиш, якому новому слову ти мене навчив! Ти давно вже чел, а не тін – повинен знати: мирних Нещадний прибирає першими!
– Я знаю. Але це нічого не змінює.
– Тоді ти дурень, тому що це змінює все. Здохни першим, Книжнику.
Він усміхнувся.
– Як пощастить…
Білка вдарила коня п’ятами, і той знехотя пішов неквапливою риссю. Книжник рушив за нею, намагаючись не відставати.
І ось тепер вони стояли у зруйнованій часом автозаправній станції на узбіччі гайвею, і Білка, поклавши лікті на капот проржавілого до дірок автомобіля, розглядала в бінокль контури будинків, які почали виникати десь на обрії.
Здалеку вони здавалися цілими, але Книжник знав, що це не так. Місто було зруйноване, не цілковито, але досить сильно. І зробили це рослини, дощі, вітер, температура і час.
Будинки руйнувалися, засипаючи уламками вулиці, і по камінню зі швидкістю пожежі повз усюдисущий плющ. Дерева росли на карнизах і дахах, їхнє коріння рвало бетон на частини. Знелюднене місто перетворювалося на ліс, у кам’яні джунглі, у дивне місце, де хмарочоси впиралися в небо, завиті зеленню від фундаменту і до даху, і дикий виноград заповзав під покручені рами зеленими вусами, руйнуючи камінь і бетон, відкриваючи дорогу вітрам і волозі.
Сіті і Таун були кінцем життєвого простору Паркового племені, і що знаходиться далі, Книжник точно не знав. За межами міста простягався світ, про який він тільки читав, дороги, які він бачив тільки в своєму дорогоцінному атласі, та річки, відзначені блакитними лініями на старих картах.
Але для того, щоб потрапити туди, потрібно було вибратися з Сіті, перейти міст, що веде в Таун, перетнути Таун так, щоб дістатися до його південних околиць…
А ось потім…
Потім мало розпочатися найцікавіше.
Він квапливо дістав із заплічного рюкзачка атлас і сів на траву.
Хотів він або не хотів, а без спілкування з Білкою далі було не обійтися. Якою б вона не була – вона союзник. Тільки ось тепер при її наближенні у нього в животі утворювалася липка холодна грудка. І Книжник не був впевнений, що це страх.
– Подивися, – покликав Тім, і дівчина підійшла, ведучи коня за повід.
– Ми зараз тут, – сказав Книжник, показуючи пальцем місце, де на карті гайвей, підійшовши впритул до Сіті, дотикався до белтвею – кільцевої дороги, що колись охоплювала і Сіті, і Таун. – Ось заправна станція…
Він підборіддям показав на руїни заправки, біля якої вони розташувалися.
– Ось там була електростанція – це залишки труби.
– Раніше мостів було три.
– Я знаю, – кивнула Білка. – Бачила руїни.
– Давно була в Сіті?
Вона швидко глянула на нього.
– Не дуже. Цією весною.
– Міст, який в центрі? Що з ним?
– Тоді стояв цілісінький. Ти біля річки ніколи не був?
– Ні. Нас того разу виявили ще на околицях, ледве ноги винесли.
– Тоді слухай… Річку тут убрід не перейдеш – глибоко і широко. Течія швидка. Після дощів пре так, що аж страшно поруч стояти. Біля повалених мостів охорони немає, та вона там і не потрібна. Зате в центрі міст бережуть як зіницю ока. З боку Тауна його тримають під прицілом снайпери. Чи не весь час. По жителях Сіті вони не стріляють, якщо ті не намагаються зайти за середину моста. Але якщо заступити за межу – б’ють влучно. З боку Сіті міст забарикадований. Думаю, що не замінований – на їх місці я б із мінами там не бавилась, надто вже дуже все старе… але вони можуть…
– Завданнячко, – задумливо мовив Книжник. – Але ж нам потрібно сюди…
Він постукав пальцем по карті.
– На південь?
– Ну, так… І я поки не уявляю, як це зробити. Ти побувала в Тауні?
– Цієї зими. Перейшла по льоду… І теж ледве ноги винесла.
– Ну, ми з тобою холодів не дочекаємося… Які думки?
– Ніяких, – чесно зізналася Білка. – Дорога одна – через міст. А там – снайпери з того боку, снайпери з цього… А в тебе які?
– Нам на південь, – сказав Книжник. – І річка тече з півночі на південь.
– Ну? – перепитала Білка.
– Це поки все.
– Чому все?
– Тому що для цього плану потрібен човен або пліт.
– Їх у нас немає.
– Тоді стати птахом і перелетіти на іншу сторону повітрям.
– І як ти збираєшся стати птахом?
Книжник розвів руками.
– Не знаю.
– Ну що ж… – констатувала Білка. – Хороший у нас план. Слушний.
– Іншого немає.
Книжник запакував атлас у рюкзак і встав.
– Я розумію, що це звучить безглуздо, але доведеться діяти за обставинами. Як ти думаєш, ми зможемо знайти союзників у Сіті?
Білка мимоволі фиркнула.
– Зрозумів, – кивнув Тім. – Давай-но зайдемо в Сіті так, щоб за течією бути вище моста.
– Добре, – сказала Білка, застрибуючи в сідло. – Тепер ти тримаєшся за мною і виконуєш будь-які команди. «Будь-які» – означає будь-які. Інакше нарікай на себе. Не хочу тебе лякати, але чели з Сіті – малоприємні типи.
Тім теж видерся на коня і підібрав поводи.
– Зате ми з тобою приємні, – буркнув він. – Приємніше вже нікуди!
– Ближче поки не під’їжджаємо, – скомандувала Білка з похмурим обличчям. Обходимо Сіті з півночі на відстані. Щойно стемніє, підемо всередину.
Спочатку по них ударив кулемет, а вже потім Бігун побачив вершників. Стріляли над головами, але щойно кулі засвистіли навколо, загін заліг у високій траві. Можна було повзти, але від коней далеко не відповзеш, тому Бігун демонстративно встав на повний зріст, а слідом за ним підвелися Облом, Свин, а потім й інші мисливці.
Вершників було небагато, десятка півтора, але з ними в одному строю рухалися два легких вози з кулеметами – ган-кари, і кожен з них коштував двох десятків бійців.
– Фармери, – неголосно сказав Облом йому в потилицю.
Але це Бігун і сам бачив. Загін наближався, охоплюючи мисливців Парку півколом.
– Не стріляти, – про всяк випадок попередив Бігун інших. Але дурнів не було.
Візники розгорнули ган-кари, стрілки за кулеметами взяли мисливців на приціл, і тільки тоді з ряду кінних виїхав вершник – темноволосий і засмаглий до чорноти чел із довгим хвостом волосся на потилиці. Його обличчя було б миловидним, але все псував шрам – рубець від правої скроні майже до лівого вуха.
Бігун полегшено зітхнув – Різаного він знав. Бачилися пару разів і навіть домовлялися про торгівлю.
Вождь тицьнув автомат у руки Облому і теж ступив уперед, показуючи руки.
– Живи вічно, Різаний!
Різаний промовчав.
Поруч із ним у сідлі сиділа герла – невелика, темненька і вагітна. Під очима в неї розбіглися темні кола, а самі очі…
Нехороші у неї були очі. Бігун мав інтуїцію звіра і рідко помилявся. Дуже погані.
– Її тут немає, – сказала герла приглушеним голосом.
– Що сталося, бро? – запитав Бігун, оголюючи в усмішці верхні зуби, дрібні, як у тхора. – Може, ми шукаємо одну і ту ж тварину?
Різаний повільно повернув голову в його бік.
– А… – протягнув він. – Бігуне… Живи вічно!
– І ти, і ти, Різаний… – кивнув Бігун. – Ми шукаємо герлу, яка порушила Закон Парку. Її звуть Білка. Маленька худа тварина, небезпечна, як болотний снейк. Руда сука, яку ми вигнали з племені.
Очі у вагітної спалахнули темним кривавим світлом.
– І де вона, Бігуне? – запитав Різаний.
– Ми думаємо, що йде в Таун.
– Одна? – продовжив Фармер.
– З нею ще один покидьок, – сказав Облом за спиною Бігуна. – Книжковий хробак! Але він мій.
– А… Облом… – знову ліниво протягнув Різаний, схиляючись до шиї коня. – Живи вічно, Обломе. Але я вже говорю зі старшим, так що ти можеш заткнути пащу…
Облом пішов плямами, відкрив був рот, але промовчав.
– Вона не сама, – спокійно сказав Бігун, не вступаючи в суперечку. У нього не було ніякого бажання брати участь у перепалці під прицілом двох великокаліберних кулеметів. – У неї є спільник…
Різаний схилився до герли з шаленими очима, і та щось прошепотіла йому на вухо.
– Ваша одноплемінниця зі спільником убили чоловіка цієї жінки, – Різаний поклав долоню на приклад автомата в сідельній кобурі. – Я думаю, ви повинні заплатити за це…
Бігун відчув, як за його спиною напружилися мисливці.
– Вона не наша одноплемінниця…
– Так? Вони обидва з вашого племені, що б ти зараз не розповідав. І ти відповідаєш за те, що вони зробили.
Стволи кулеметів ледь помітно опустилися нижче.
– Ми теж хочемо їх покарати…
– Убитий фармер, один із наших… – процідив Різаний, стиснувши губи. – Усі племена в окрузі знають, що буває після цього. Чи ви, Паркові, забули, що ми нічого не прощаємо і нічого не забуваємо? Напевно, давно ніхто з ваших не висів на стовпах справедливості! Пора нагадати!
– Не квапся, Різаний, – важко вимовив Бігун. Він сам здивувався тому, як пересохло в роті – слова дряпали йому горло, як шматки черствого коржа. – Ти встигнеш покарати винних, а твоя герла отримає викуп за вбитого чоловіка. Ми якраз збиралися запропонувати тобі діло…
– Діло? – здивувався фармер. – Мені? Яке діло мені може запропонувати парковий?
– Я б хотів поговорити з тобою віч-на-віч.
Деякий час Різаний розмірковував, міряючи Бігуна поглядом, але потім усе-таки кивнув:
– Підійди.
Бігун підійшов, намагаючись дивитися гордо, але цьому дуже заважали стволи кулеметів, що стежили за ним. Він був невисокий на зріст, і кінь Різаного нависав над ним, як скеля.
О проекте
О подписке