2

На Повітрофлотський проспект, 49, до Солом’янського РУВС, потрапив біля п’ятої години. Надвечір.

Кабінет начальника на другому поверсі. Простий смертний міг потрапити туди тільки повз чергову частину. Хазяїнував у ній молодий лейтенант інтелігентської зовнішності. Це приємно вразило. Розвіяло міф про недолугих служак цих самих внутрішніх органів. Бо, якщо вірити Фен-Шуй, «те, що всередині, те й зовні».

– Я вас слухаю, – спокійно мовив «ідеальний міліціонер» (чомусь вірилося, що він і всі статути знає на відмінно, й стріляє «тридцять з тридцяти», і стометрівку з потрібною швидкістю пробігає). Лисиця, розчулившись, ледве не поділився з ним стурбованістю зменшенням популяції ондатр. Але передумав і тривіально поцікавився:

– А Євген Миколайович не попереджав про мене? Моє прізвище Лисиця.

– Хвилиночку. – Лейтенант розгорнув зелений щоденник, уважно вивчив сторінку з номером сьогодні, але негативно похитав головою.

Несподіванка вкрила хвилею образи. Та ще, як на лихо, і мобільний залишився на роботі. Розпач у голос застрибнув сам собою:

– Я ж з ним домовлявся… І що ж тепер робити?

«Ідеальний міліціонер» мусив очікувано порадити – «сухарі сушити» (адже ця фраза мала до міліції безпосередній стосунок). Але відповів, наче «вимуштруваний» секретар солідної фірми, знову приємно розчарувавши:

– Зачекайте трохи, я з ним спробую зв’язатися.

Подарувавши надію, лейтенант-інтелігент став домагатися аудієнції. Телефонної. Але швидко відбувається тільки в казці. Телефон песимістично видавав довгі нудні гудки. «Високої особи» в кабінеті немає.

– Добре, – твердо зрівноважив ситуацію Богдан. – Я зачекаю. Якщо, звичайно, Євген Миколайович нікуди не поїхав.

Коментар ображав. Але «ідеальний міліціонер» на цей штурхан, що обов’язково зачепив би «міліціонера неідеального», не звернув жодної уваги. Тому Лисицині слова тихо розбилися об мовчазну незламність стін, облагороджених дбайливою рукою районних спонсорів-бізнесменів, нагадавши пляшку «Шампанського» після контакту з обшивкою круїзного лайнера, щойно спущеного зі стапелів. Сам же «ідеальний міліціонер» починав викликати в Богдана серйозні підозри. Цей абсолютно не схожий на раніше бачених правоохоронців. А може, він – кіборг-міліціонер? Робомент якийсь? Результат творчих пошуків міліцейських кулібіних? І зараз проходить випробування?

Відігнавши думки чимдалі, узявся вивчати інформаційний стенд. Зупинився на рубриці «Увага: розшук». Виявляється, у районі діяв небезпечний рецидивіст. Долинський Олександр Петрович утік з в’язниці і тепер ніс загрозу спокою громадян. «Треба ж, – подумав усміхнувшись. – Звати, як нашого проректора з економічних питань. Цікаво як буває: живуть двоє людей з абсолютно однаковими «назвами», але абсолютно різними долями. Комп’ютерна версія фото нагадувала скоріше голову якого-небудь пітекантропа або в найкращому разі неандертальця. І несказанно потішила б скоріше антрополога, ніж привернула увагу звичайного законослухняного громадянина. Хоча…

Від дверей, що вели до двору, почувся шурхіт, потім стукіт, після чого обидві стулки розчинили. Перед Лисицею постав утомлений сержант. «Дідусь Макаров», очікуючи смертоносної участі в захисті правопорядку, відтягував напоясну кобуру донизу. Наблизившись, сержант чи то суворо попросив, чи то м’яко наказав:

– Попрошу залишити приміщення.

Богдан підкорився. Та й які варіанти? Зачинивши за собою вхідні двері, знову потрапив в обійми морозного вечора. Але крізь скло бачив, що відбувалося в холі. У супроводі ще двох озброєних автоматами сержантів (у міліції сержанти, напевно, становлять добру половину особового складу: на кожних десять побачених міліціонерів п’ять (і нітрохи не менше) – незмінно вони) з наручниками за спиною з’явився натурник для шедеврів комп’ютера-криміналіста. Пан Долинський. Як незабутній Голохвастов – «собственною персоною». Не проректор, звичайно. Тепер, коли узрів його наживо, заповажав комп’ютера. Натурник, здавалося, минувши кілька щаблів еволюції homo sapiens, перенісся сюди з далекої Пітекантропії-Неандерталії. А може, він просто про них не знав? Але це нічого не змінювало.

Пійманого повели на другий поверх.

«Дотримуйтеся черги!» – ледь не крикнув услід сумній процесії. Гарантії, що пан Долинский теж поспішав у гості до Кодаковського, не мав. Хоча цю зустріч, судячи з пожовтілого паперу оголошення, давно та з нетерпінням чекали. «Органи» – так точно.

Ледь чутно зайшов до будівлі. Тим часом «ідеальний міліціонер» старанно доводив, що з висновками про чудеса емвеесної спецтехнічної науки Богдан поспішив на кілька сторіч. Лейтенант натхненно прочищав носа. Як звичайна людина. Програмуючи менторобота, навряд чи завантажили б йому «носодлубальну» програму.

– Проходьте на другий поверх. 208-й кабінет, – по-іваносусанінськи повідомило технічне розчарування, миттєво перервавши «творчий» процес, – Євген Миколайович уже чекає.

Подякувавши цьому симпатичному офіцерові, почав крок за кроком повторювати шлях рецидивіста. Не в житті, зрозуміло. На сходах. Однак кожний крок виходив важким. І – неприємним. Здавалося, наче повільно й обережно рухався по коліно в жахливій болотній каламуті, що загрожувала будь-якої миті безвісти поглинути. Невидимий, але відчутний шлейф негативної енергії ще не встиг випаруватися після конвою.

3

Полковник Кодаковський незмінно значився в старих приятелях Лисиці. Колись разом ламали зуби об науковий граніт в одній групі на юридичному. Але потім (у Долі свої плани) розійшлися в професійних пристрастях. Однак приятельські стосунки зберегли на довгі-довгі роки. Лисиця перевівся на романо-германський, а Кодаковський, одержавши жадану «ксиву» юриста, пов’язав життя з міліцією, віддавши їй кращі роки, здоров’я й кілька мільярдів навічно втрачених нервових клітин. Утім, щодо кращих років можна було б посперечатися. Як стверджується в книзі «Друга молодість Аполлона», недавно прочитаній Богданом, у чоловіків справжнє життя (а відповідно – й ці самі «кращі роки») починається саме після сорока. Кодаковському сорок два. Якщо вірити книзі, полковник перебував саме на старті «кращих років». Але найправдивіше про це міг розповісти тільки він сам. Хоча чистісінькою правдою могло б виявитися й те, що цю книжку написав саме чоловік, саме за сорок, для заспокоєння душі. А також – із таємною надією, що «краще, звичайно, попереду». Бо нічого яскравого до сорока в його сірому й безперспективному житті, всупереч численним сподіванням, так і не сталося.

Зовні полковник Кодаковський відповідав своєму паспортному віку. Нижче середнього зросту, широкоплечий і міцний. Спорт у його житті займав далеко не останнє місце. На оперативній роботі інакше не буває. Та й просто заняття «для себе» теж приносили задоволення, заради якого, на переконання пана полковника, ми й приходимо в цей світ.

Між собою підлеглі називали Євгена Миколайовича Де Тревіль, Тревіль або, найчастіше, просто Трев. Його невисокий зріст і вміння надійно тримати численне міліцейське військо в сильних руках повністю відповідали безсмертному образу капітана королівських мушкетерів. А одержав це «літературне» прізвисько нинішній полковник, будучи саме капітаном. Коли тільки-тільки додав до трьох своїх «старлеївських» зірочок четверту, капітанську. І тоді друзі вирішили розіграти. Зателефонували й запитали: «Це капітан королівських мушкетерів мсьє Де Тревіль?» Насміялися до гикавки. Але епопея з дзвінками не припинилася. Відразу подзвонив полковник Іванченко – тодішній начальник Солом’янськой міліції. «Капітан королівських мушкетерів Де Тревіль», – бадьоро відрапортував радісний «мсьє» Кодаковський. «Що це в тебе там за художня самодіяльність? – заревів, миттєво спалахнувши логічним начальницьким гнівом, розлючений полковник. – Га, Кодаковський? Театр одного актора? Божевільного…». Пережив тоді Євген Миколайович, треба сказати, не найкращі миті. Але… З часом злість у начальника пройшла, а прізвисько у Кодаковського лишилось. Хоч він і сам тепер – начальник тієї ж районної міліції. І теж полковник.

Нічого образливого в цьому «історично сформованому» прізвиську Кодаковський не бачив. Тому проти нього сильна особистість міліцейського чина не протестувала. Навпаки: у глибині душі воно навіть подобалося. Це Богдан помітив уже давно.

Швидко знайшовши двері з потрібним номером і непримітною, але красномовною табличкою, відтарабанив «Jingle bells» і зайшов. Трев сидів за столом, що виблискував новизною, і швидко писав. Натхнення на фізіономії полковника не побачив. Мабуть, злякав його незвичайним стукотом.

– Вибач, брате, вибач, – встаючи й розводячи руки для обіймів, почав зраділий полковник, – зовсім забув чергового попередити. Завантаженість мене, звичайно, не виправдовує. Повністю згоден. Я, знаєш, завів з початку року найбільший з можливих щоденників. А ляпи все одно трапляються. Пробач. Errare humanum est^[5].

– Hominis est errare, insipientis in errore perseverare^[6], – дипломатично відповів професор.

– Так-так, пам’ятаю. Незабутня Римма Леопольдівна й обов’язкова латина в її інтерпретації, – розгорнув пожовтілий альбом спогадів Кодаковський.

– Було… – Лисиця теж подумки злітав у студентські роки. – А щодо афоризму – так це, Євгенчику, точно й справедливо помічено: природу з її непорушими законами не обдуриш.

– Ти, як завжди, говориш мудро, пане професоре. – Кодаковський покивав, ніби підтверджуючи. – Проходь. Сідай.

Роздягнувся, повісив одяг і сів на гостьовий стілець. Почав відтавати й розслаблятися. Хазяїн умостився на «законне» місце.

– Досить тобі підлещуватися, – мовив Богдан. – Я вже зовсім не гніваюся.

– А я й не підлещуюся. Просто констатую… А забув я ж чому? Тут хлопці затримання проводили. Нарешті Долину, ну, Долинського, рецидивіста небезпечного, упакували. П’ять місяців ходили буквально слідом, а він усе вислизав. І от сьогодні браслетики на зап’ястках таки задзвеніли. – Трев радів, немовби виграв у лотерею. І не обов’язково щось велике й дороге. Просто виграв. Та ось він різко підхопився й крадькома дістався дверей. Майже беззвучно замкнув і так же нечутно повернувся.

– Я ось про що подумав, – упритул нахилившись, прошепотів він, – цю подію треба відзначити. Плюс до всього – наша зустріч. Знаю, що в справі зайшов, а все одно приємно.

Богдан не протестував. Правда, підкинув, як йому здавалось, «конструктивну пропозицію»:

– А може, у кафе яке гайнем?

– Та ну! Ми тут по-своєму, по-домашньому, коньячок посмакуємо. Поговоримо. А там що? Музика гримить – перетинки тріщать. Сигаретний дим газову атаку проводить… Ні, в кабінеті найкраще.

Трев, як досвідчений слідопит з пампасів, обережно підійшов до сейфу й дістав пляшку «Тиси».

– Ось. Хлопці з Ужгорода привезли. Прямо з заводу. Недавно приїжджали в академію. Підвищення кваліфікації у них. Так що «якість фірма гарантує».

Два фужери вигулькнули з-за довгого ряду швидкозшивачів.

– Новий міністр, – кивком показав на схованку. – Зараз у нас із цим суворо. При старому, правда, теж нелегко було. Але нічого, протримаємося. Переживемо й цього. Не вперше.

Богдан згадав про три бутерброди з ковбасою й сиром у портфелі, не з’їдені через робочу метушню. Зараз така «ділова» забудькуватість до речі. Як давно забута й випадково знайдена сотня: знаходиш саме тоді, коли витрачена остання копійка. Розумна Господня опіка.

Бутерброди лягли на стіл надійним фундаментом. Натхненний побаченим (пообідати сьогодні теж не пощастило), Трев уміло наповнив пузаті фужери, втомлені очікуванням «високої місії». Світло-коричнева рідина весело заграла на давно не митих стінках. Так починається звичайне людське свято.

«Перша» пішла добре. Особливо – для Богдана, який щойно втік від кинджального морозу. Життя знову розцвітало колишньою привабливістю. Глянувши на полковника, зрозумів, що той відчував таке ж.

– Ну, добре, – спародіював відомого письменника-сатирика Трев. Вийшло досить непогано, хоч акторських талантів і не мав, – а зараз слово надається начальникові транспортного цеху… Що там у тебе?

– Хвилиночку.

З боку могло здатися, що Лисиця зрозумів буквально. Знову «пірнув» до портфеля. Та оскільки їстівного там нічого не лишилося, на поверхню витяг дорогу візитку. Ловець перлин з’явитися без улову не мав права.

– Що ти можеш сказати про пана Никонова Андрія Григоровича? – «Ловець візиток» прочитав «назву» причини візиту.

– А що ти можеш сказати про кросворди? – поцікавився «на протиході» Кодаковський.

Лисиця не любив відповідей «питанням на питання». Але друга вже не виправити. Тому напустив штучного менторства й мовив:

– Кросворди, мій маленький дерев’яний друже, не розпускаються на деревах, що ростуть на Полі Чудес у чарівній Країні Дурнів. Вони виростають по сусідству з нею – у Країні Розумників. Кожний її мешканець знає, що англійське слово cross-word буквально означає «перехрещені слова», бо утворилося воно від cross («хрест») і word («слово»). Називають ним своєрідну інтелектуальну гру-завдання, суть якої – в уписуванні (по вертикалі й горизонталі) у пронумеровані перехрещені рядки, що складаються з порожніх клітин, певних слів. Їх загадують словникові дефініції, які супроводжують цю гру.

– Можеш, феномене, – грайливо здивувався Кодаковський і налив по другій: перша пішла добре.

– А чому ти запитав про кросворди? – поцікавився Богдан, беручи фужер.

– А тому, що ти запитав про Андрія Григоровича Никонова, – притискаючи на прізвищі, відповів Кодаковський. Цього разу він хоч і не запитав замість відповіді, та ясності все одно не вніс.

– Я не зрозумів, Треве, – не стримавшись і назвавши приятеля на прізвисько, щиро завівся Богдан, – ми що, починаємо в словесний пінг-понг грати?

– У настільне водне поло, – відповів обурено Кодаковський. – Не нервуй. Випий краще. Ну, за удачу. Будьмо! – Натхненно виливши фужер у міліцейське нутро, додав: – Ну, вибач, брате, буває. Вік, напевно, бере своє. Забудь! Ніхто не досконалий. Та й у перспективі не світить…

– То що там про Никонова? – повернув до свого запитання Богдан.

Полковник не поспішав. «Друга» методично робила «велику справу». Тепла в організмі тепер з надлишком. І Трев задоволено зробив перший крок до «топлесу», відправивши до шафи кітель.

– Там усе дуже непросто, – напівшепотом сказав «остриптизений» полковник. Він чи боявся, що кабінет прослуховують, чи вирішив заощадити сили, щоб їх побільше залишилося для «свята». – Там усе – повний абсурд… е-е-е, кросворд. Ну, не в тому сенсі, що ця справа – кросворд. Багато злочинів ми справді розгадуємо, як кросворди. Тут інше… Давай ще по грамульці. – Швидко налив. Мабуть, вирішивши, що перерва між попередньою й наступною непристойно затяглася.

– То що ж у цій справі «іншого»? – жуючи бутерброда, запитав Богдан і подумав, що коньяку в непристосований до спиртного організм затекло вже чималенько.

– Та, власне, й справи поки ніякої немає. – Ставши помітно веселішим, Трев, однак, не здавався «під шофе». – Ну, прийшов твій Никонов із заявою, нібито йому погрожують. І приніс… приніс…

Уже ніяк не конспіруючись, він рушив до заповітного сейфа. Зараз нагадував актора, що почув довгоочікувану команду «Стоп! Знято!» і позбавився обтяжливої маски чужого обличчя, чужого імені й чужої долі. Відчинивши верхні дверцята, витяг ще поки «худу» картонну папку, дістав з неї лист А 4, що раніше складали вчетверо, й простягнув Лисиці:

– … ось це.

Богдан обережно й несміливо взяв, обдивився очима бувалого опера, намагаючись із першого погляду визначити, у чому ж там річ.

На аркуші чорніли надруковані на принтері великими буквами всього два речення: «Я ТЕБЕ ЗНИЩУ» (вище) і «СПРОБУЙ РОЗГАДАТИ ЦЕЙ КРОСВОРД СМЕРТІ». Ще нижче справді накреслено кросворд.

– Поштою надіслали, у звичайному конверті, – почав коментувати Трев і дістав з папки ще й конверт. Адреса одержувача теж надрукована принтером. – Учора твій Андрій Григорович із цим усім і заявився. Блідий такий, переляканий, немов щойно втратив усі незліченні багатства. Або опинився за крок від могили. Принаймні, привид інфаркту в кабінет увійшов за ним слідом. Моторошне видовище.

Богдан відірвався від «послання» й поцікавився:

– На розіграш не схоже?

Трев скорчив гримасу сумніву й знову відповів питанням на питання:

– А хто ж його знає? Знаскоку так нічого певного й не скажеш. Розробку тільки почали. Але якби це був розіграш, то чого так лякатися? А то сам не свій… Найбільше, звичайно, підходить версія про конкурентську тяганину. Та й фраза «я тебе знищу» теж начебто туди хилить.

– Підтримую, – зважено погодився Богдан. – Коли мова заходить про бізнес-фігури такого калібру, у дев’яти з десяти випадків мотиви ростуть з професійної сфери. Але й один випадок, що лишається, з рахунків скидати ніяк не можна. Все може бути… А що про Никонова відомо взагалі?

Трев дістав із тієї ж «худої» папки аналітичну довідку й, переглядаючи, почав коментувати:

– Ну що, звичайна біографія комсомольського працівника з народу. Народився в Запорізькій області, у селянській родині. Після школи працював у рідному колгоспі. Потім армія, Запорізький університет, історичний факультет, робота в комітеті комсомолу альма-матер, потім запорізький Ленінський райком, міськком і ЦК республіки. Кар’єра, як бачиш, розвивалася стрімко. Потім розвал Союзу й перетворення колишніх завзятих поборників соціалізму й суспільної власності на стійких прихильників капіталізму й власності приватної. Вивчивши Марксів «Капітал», вели семимильними кроками радянське суспільство до комунізму. Але потім залишили всіх на півдорозі, а самі перестрибнули до капіталізму. Різко. Прихопивши, щоправда, із собою не товстезну книгу бородатого основоположника, а великий реальний капітал, створений мільйонами мозолястих копійок. Ось такі казкові перетворення. Метаморфози, так, здається, по-вашому, по-вченому? Нові герої нових казок.

– Сильний вовчисько, – закивав Лисиця. – І, швидше за все, хитрий. Цей зубами вчепиться, але свого не відпустить.

– Закономірність, друже, закономірність. По-іншому такого Никонова ніколи б не було. Або ти виєш і рвеш направо й наліво, як і решта хижаків, або вони не приймають тебе до зграї. І ти – за бортом, жалюгідний шакал… Отож… Тринадцять років тому Никонов створює «Ніку-Компані», що займається виробництвом алкогольних напоїв. Справи йдуть до неможливого успішно. І, отже, можна сміливо пити-попивати, їсти-поїдати та добра наживати. Тобто – збільшувати й розширювати створений бізнес-рай. Але тут, бачте, трапилося непередбачуване. Хтось, використовуючи дуже вже оригінальний спосіб, пообіцяв знищити колишнього аж до кісток товариша, а тепер ще глибше (чи глибше вже нікуди?) пана Никонова А. Г.

– І зваж: ця, на перший погляд, чиясь, можливо, невинна витівка так сильно налякала нашого комерційного генія. Здавалося б – з його можливостями візьми та й споруди бронехороми, оточи бронеохоронцями, їздь у бронеавтомобілях і не заморочуйся на жодні погрози. Хоча, звичайно, в такому житті веселого мало. Але воно краще, ніж узагалі ніякого. Як кажуть, краще один раз побути боягузом, ніж усе життя мертвим.