Глава І. «Перший привіт від «Ункаса»

26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв.

Богдан Лисиця прилетів до Афін учора вранці. Зробив так навмисне і ось чому: катер до Авгі відходив сьогодні о 13.00. Заклавши в запас більше доби, хотів ближче познайомитись зі столицею Еллади, де, як усім відомо, виколисано не одну культурну перлину.

Англійську знав шикарно. Тому майже на всі питання одержував потрібну відповідь. Чи то там і справді такі ввічливі та щирі люди, чи Лисиці просто щастило – хтозна. Але беззаперечним лишалося одне: після проведеної в Афінах доби знов захотілося жити. Далі. Як живуть звичайні люди. Коли з радістю. Коли з сумом. Коли у щасті. А коли – й попід руки з невдачами. Але – щоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно…

Усередині клекотіли враження, що надовго залишаться в пам’яті. Особливою яскравістю там вигравав головний архітектурний пам’ятник – ця реліквія «золотого віку» античних Афін – ансамбль Акрополя. Храм Афіни-Діви Парфенон, невеликий витончений храм Ніки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими каріатидами, Пропілеї – колонадний вхід до Акрополя… Усе це ще жило в пам’яті, стояло перед очима. Німі свідки розквіту вільної людської думки, ці зруйновані храми, здавалося, віддано оберігали бачене в далекі античні часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол таємничості, що перетворював їх на прекрасну геніальну легенду. Позбавте будь-яку легенду цього – і вона з неба впаде на землю, а Дульсінея Тобоська стане звичайнісінькою міщанкою…

Так думав, стоячи на палубі білосніжного пасажирського катера «Делавар», віддаляючись від пірейського берега безкраїм водяним простором, який утворювали, зливаючись, води Егейського та Середземного морів. Так думав, залишаючи Афіни – це привітне тепле місто, головні кольори якого – лише два. Яскраво-блакитний – колір неба і моря та білий – колір мармуру міських будівель… Ні, є в цьому місті щось таке казкове й незабутнє, що мимохіть розумієш: його недаремно обрали боги… У такі хвилини забуваєш про все, навіть – про те, що, живеш на світі…

Богдан Лисиця мешкав у Києві. І цим несказанно пишався. Він наївно вважав, що Київ – найкраще місто на землі. Хоча, може, це й правда. Бо ж ніхто ще не довів іншого. Деякі одногрупники вже приміряли (хто свитки, а хто – й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англійську та французьку, це значно легше, ніж решті. Можливо, ці люди й зробили правильно. Можливо, на них і чекає успіх… Та ні, усе ж не «можливо». Точно. Але Богдан твердо вирішив, що успіху він досягне й на Батьківщині. Хоч тут зараз і діється таке…

Лисиця мав двокімнатну квартиру на бульварі Ромена Ролана. Вік наближався до межі між другим і третім десятком. Цьогоріч одержав диплом Київського університету Шевченка (романо-германська філологія). Аспірант першого року навчання. Ось як усе серйозно. Піднапнеться – і стане кандидатом наук. Непоганий варіант. Серйозний… А там і в доктори закрокує…

Богдан – звичайний українець. Не гірший і не кращий за решту. От тільки не одружений… Недавно, правда, спробував… Спогади про це боляче впиналися в серце. Й завдавали жахливих мук. Тому гасив навіть їхні найперші іскри. Проте виходило не дуже. Таке «пожежогасіння» уже система. Звичка. Ритуал…

Правда, не кожен звичайний українець їхав відпочивати на острів в Егейському морі. І не в кожного звичайного українця лежав у валізі пістолет. Хай буде. Після шлюбного фіаско життя перестало приносити насолоду. Та і як жити без НЕЇ?.. Думки про самогубство надокучливим птаством постійно кружляли довкола… Як не відганяв, що не робив, а вони відлітати не поспішали. Навпаки – почали навіть вити гнізда…

Старенький двигун, зібравши докупи ріденькі запаси гордості, з усієї сили пхав синьою гладдю білосніжного катера. Просолілий морський скиталець, зовсім недавно вкотре пофарбований, «молодився», ніби відставний офіцер з минулого століття, що пам’ятав ще про шпіцрутени. І старанно пнувся усім догодити.

Богдан стояв на палубі. З насолодою вдихав цілюще повітря. Проглядав англомовний варіант «Та Неа»^[4]. Усе – як і скрізь. Економіка. Політика. Трохи й про культуру.

А ось і «кримінал». Особливо не вчитувався. Бо вітер «мав щось проти». Він заповзято шарпав нещасний шматок паперу туди-сюди, ніби намагався вирвати. Заволодіти черговим трофеєм. Лисиця розвернувся. І вітер тепер бився йому в спину. Штовхнувши ще кілька разів, зрозумів, що марно. Заспокоївся. А очі вихопили цікавинку, повз яку пройти не зміг.

«Сьогодні вночі, – почав читати, – в готелі «Пергамос» пограбовано доньку мільйонера Антоніса Димитріадіса Пенелопу. Вкрадено всі її коштовності. Сума, якою можна хоча б наближено оцінити цей чималенький куш, сягає кількох десятків мільйонів американських доларів. До справи підключено кращих детективів. Обіцяно царську винагороду. P. S. Цікаво, що робила донька мільйонера зі своїми коштовностями в готелі «Пергамос»?»

«На вулиці Андріанопулу знайдено труп невідомого молодого чоловіка років приблизно двадцяти трьох – двадцяти п’яти. Смерть настала у результаті двох вогнепальних поранень. Біля трупа виявлено англомовний напис кров’ю «містер Чужі Обличчя». Далі наводилися прикмети потерпілого і звернення про допомогу в з’ясуванні його особи.

– Цікаво.

Богдан склав газету й задивився в даль. Згадалася домівка. Регіна. Катастрофа…

– Нудьгуєте? – озвався поряд чоловічий голос.

Богдан повернувся праворуч – голос долинув звідти. Належав він кремезному високому красеневі років під п’ятдесят в окулярах. Той мав пишну, посивілу в багатьох місцях чорну шевелюру і такого ж кольору густі вуса. Одягнений у сірий з ледь помітною темною смужкою костюм. Без краватки. Слова відлунювали щирістю. Тому відповідь теж прозвучала щиро й привітно:

– Та… Трохи…

– Не варто. А давайте я спробую описати ваш настрій… віршем?

Лисиця не встиг відповісти, як чоловік уже читав:

 
Лелечий клин розтанув вдалині,
Покликавши услід мою надію.
Вже осінь усміхається мені,
А я про літо думаю і мрію.
Я мрію все про той чарівний сон,
Що милим був таким для нас з стобою…
А осінь грає тузі в унісон
Розлуки невблаганною трубою.
Той кожен звук у серці, наче плач,
Як голосіння за минулим літом…
А осінь не змовкає, гра трубач,
Милуючись пташиним перелітом.
 

– І? – очікувально подивився «поет».

– Приблизно так, – підморгнув Богдан. – Влучили.

– Намагаєтесь бути в курсі? – кивнув на газету незнайомець.

– Так. Інколи. Цікаво, чим інші живуть. Особливо в дорозі. І час даремно не гаєш, і шлях коротшає.

– А я – ні. Хіба що офіційні повідомлення. Решта ж… Сам колись на цих хлібах рисачив. Кухню їхню знаю добре. Наплетуть… Аби тиражі росли. Ну, й гонорари. Горобці стріляні. Казкарів таких ще пошукати…

– Кожному хочеться жити. І на життя кожен заробляє по-різному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, аніж як оті джентльмени, що залишили донечку тутешнього мільйонера без усіх коштовностей. Цієї ночі в готелі «Пергамос». До речі, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на мільйонерку, готель.

І Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер «у курсі».

– З таким татусем торби на плечі не почепить. Будьте певним. Навіть якщо вкрали геть усе. Купить нове.

– Це хвилює мене найменше, – серйозно мовив Лисиця. – То, врешті, – їхні проблеми. Просто тут є принаймні дві дивні обставини. Перша – чому міс Пенелопа, маючи розкішний дім, ночує у зовсім непримітному готелі. Правда, з іншого боку, це можна ніби й просто пояснити: вирішила провести ніч із красунчиком, заховавшись якнайдалі від чужого ока. Хоча могла й банально посердитись із рідними. Показати гонор. Тут для імпровізацій поле широке. Тому ставимо три крапки. І по-друге. Чому донька мільйонера мала з собою усі коштовності? Сподіваюсь, не для того, щоб ще більше подобатись коханцеві. А може – це всього-на-всього лиш завбачливий тактичний хід у грі на батькових нервах? Хтозна. І знову три крапки. Зупиняюся на них. Далі хай ідуть слідчі. Нагороду ж обіцяють чималеньку.

Незнайомець у сірому костюмі з неприхованою іронією дивився на Богдана. Потім запитав:

– А ви, містере, часом не приватний детектив?

– Ні. Звичайна людина. Рядова. З України. Науковець. Здобуваю ступінь з філології. Богдан Лисиця. Хоча… Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.

– О, дуже приємно, – простягнув правицю незнайомець. – Марк Тейлор. Поет. З Лондона.

– Щиро радий, – мовив Лисиця. – То ми майже колеги… А щодо вашого питання… Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в таємниці, загадки, містику. А це пов’язує тебе зі світом детективів. Тому інколи роблю певні висновки з дивних див і загадкових загадок. Правда, до справжніх детективів мені ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хобі ніхто не забороняє. До того ж мій друг працює в нашій кримінальній поліції. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому разі, намагаюсь.

– Шкода, – зітхнув поет, – що потреба в людях, які схрещують шпаги зі злочинністю, не відпадає навіть наприкінці двадцятого століття. Шкода, що і в третє тисячоліття ми беремо з собою цю одну з найганебніших людських вад, а не зняли її з себе, як це роблять чемні гості перед дверима в чистий передпокій, залишаючи замащені багнюкою черевики…

– Змушений вас розчарувати, шановний містере Тейлор, – сказав Богдан. – Доки існуватиме людина, доти житимуть з нею жорстокість, жадоба збагачення, мстивість. А тому – й злочинність – один із тяжких гріхів людства. Ота неминуча плаха, на якій воно карається й довго ще буде каратись. А це більше, ніж брудні черевики. Вона, наче шкіра, обтягнула собою людство. І скинути її не так легко. Тому газетярі продовжуватимуть добувати хліб (а може й – тістечка), розповідаючи про чергові злочини. Хоч як не шкода…

– Та-а-ак, – протяг після паузи містер Тейлор, – мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду – відпочинок. Свіже повітря. Смачна їжа… А розмови на такі теми – явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам клітин потрібні «рекреаційні процеси».

– Ви сказали, наче біолог.

– Мій шановний містере Фокс… За довге життя я змінив стільки професій, поки дістався заповітної парнаської вершини, що якби мій життєвий шлях перенестти на папір, вийшов би серйозний гросбух, гідний творчої уяви Луї Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схилі віку цим і займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прерію» я і їду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потім. У творчих людей вихідних не буває. І часу на відпочинок завжди бракує. Такими вже їх виліпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахівець. І все це знаєте не гірше за мене. А може, й краще.

– Чесно кажучи, я теж їду на Авгі не для відпочинку. Ну… у звичному розумінні. Треба прогулятися, змінити оточення, розвіятися після шлюбної катастрофи… Мій шлюб розпався, не почавшись…

Богдан замовк, гірко посміхнувся й подумав: а може, розповісти все? Адже правильно говорять: поділись горем з ближнім – і тобі залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розуміє людську душу? Але… не розповів. Цю людину знав лише кілька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.

– Он як! – чмихнув поет і на мить задумався; після чого психотерапевтично сказав: – А, нічого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так… Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долі відвернула значно більшу чи навіть і фатальну катастрофу? Зрештою, справжнє руденьке чи біляве щастя ви ще обов’язково зустрінете. Певен.

Богдан розумів незаперечну логіку містера Тейлора. І біль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвіюватись, безповоротно відходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життів. А може – й не прожитих. Але обов’язково далеких.

Підійшли до ґратчастих перилець і, спочатку Тейлор, а потім Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандіозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокійливою силою. У такі хвилини здається, що спиняється нестримний плин часу і все навкруги застигає в чарівній нерухомості. Вершина буття – нерухомість і спокій.

– Геніальна краса, – не втримався містер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихія переходила в іншу. – Чарівно. Шикарна панорама. Панацея від стресів. Отак би дивився й дивився б, забувши і про час, і про решту. Тільки ти й ця одвічна краса. Перевіряв на собі. Переживання чи й психічний катаклізьм який – умикаю фільми про море. І… Допомагає. Найкращі ліки. Рекомендую.

Лисиця задумливо покивав.

– Відверто кажучи, – почав він, – думав, що охочих відпочити у «Прерії» буде більше, хоч це й останній заїзд. А їх – жменя.

– А мені це подобається, – упевнено проказав Тейлор. – Звик до самотності. Тиші. У мене он і родини немає. Але я нітрохи не шкодую. Поклав життя на вівтар творчості. То хай це вже буде моїм лихом, особистим, а не ще чиїмось… Хоча, може, це й навпаки – зовсім і не лихо, а щастя… – І поет знову мрійливо задивився вдалину.

На палубу піднялася пара. Блондин – десь п’ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний і підтягнутий – і жінка-шатенка (п’ятий десяток посередині, ще не розгубила не таку вже й давню красу і юні іскри в очах). Одягнуті просто й практично. Стали окремо. Відгородилися від усіх. Вдихали-пили морський вітер. Удивлялися в магічну далечінь і ледь чутно перешіптувалися. Жили своїм життям. На те, що поруч, – жодної уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навічно. Чи на життя. І тепер «відповідають за того, кого приручили». Усе – як книжка пише. Отака ідилія. Вигляд з боку. А що ж там насправді – навіть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне – їм удвох добре. А решта – міжпланетний простір…