Наслухавшись такого, Богдан уже не знав, чого очікувати від стосунків із дівчатами-однолітками та як належить поводитися з ними (а детальних інструкцій до них не додавалося), тож на третьому курсі в його житті з’явилася Ольга. Їй було тридцять років, за плечима – невдале заміжжя й семирічний син. Жінка працювала в буфеті й сама була схожою на круглу булочку з корицею – принаймні саме корицею найчастіше пахло у студентському буфеті. Ользі дуже не вистачало чоловічої уваги, тож Богдан став її справжнім спасінням. Вона робила для нього все – влаштовувала романтичні вечері та оригінальні побачення, робила масажі і ніколи не ревнувала. Хлопець трохи розімлів від такої уваги і здався на милість жіночці, яка швидко навчила його фізичних премудростей науки під ковдрою. Та він віддавав їй себе не з любові, просто так. Богдан не хотів бути невдячним, тим більше, вона ж для нього стільки робила… А через півроку, несподівано для себе, погодився переїхати до Ольги. І отут йому довелося познайомитися ближче з її сином Назарчиком.

А в опецькуватого малого, що тільки-но перейшов у другий клас, виявилась власна думка щодо маминого «друга». Новий татко йому не те щоб не сподобався, просто хлопчина не бажав ні з ким ділити маму, адже досі вона переймалася лише його потребами і побажаннями (що приготувати на вечерю любому Назарчику, куди Назарчик хоче сходити цієї неділі – дивитися на мавпочок у зоопарку чи кататися на атракціонах і т. д.). Коли ж приходив Богдан, малого вже не питали про його бажання, а поспіхом збирали й відправляли до баби з дідом у передмістя… Тож уже наступного тижня хлопчисько потай пішов на Богдана неоголошеною війною. Перший крок на стежині цієї війни йому (сам того не сподіваючись) допоміг зробити їхній білий кіт Сніжок. Тому що саме на Сніжка вказав Назарко, коли Богдан наступного ранку виявив свої кросівки підозріло мокрими і ядуче смердючими – тхнуло від них майже так само, як зі Сніжкового туалетного лоточка, якщо там не поприбирати днів зо два…

Того ж таки дня Сніжка було ганебно етаповано до баби з дідом. Богданові не шкода було нових кросівок, зате йому ще довго стояв перед очима розпачливий погляд хвостатого улюбленця сім’ї – коли тварини не мають за собою провини, це теж дуже помітно. Він розумів, що у кросівки йому «сходив» Назарко власною персоною, котом же він легко пожертвував (авжеж, діти бувають жорстокими), проте з Ольгою цим поділитися не міг. Вона обожнювала сина й усе мріяла про той день, коли вони з Богданом по-справжньому затоваришують…

– Назарко такий милий, правда? – перепитувала за кожної нагоди і без неї. Тож на день народження милому Назаркові він подарував справжнього футбольного м’яча і… того ж дня отримав подарунком просто поміж ніг (о, малий таки забив гол!), коли ж Богдан нарешті зміг абияк розігнутися й очі йому вже не так сльозилися від нестерпного болю, він наштовхнувся на найбільш невинний погляд у світі та знічено-чемненьке: «Вибач, старий, усе ж нормально, правда?…»

– Так, Назарко дуже милий, – крізь зуби процідив надвечір Ользі, коли вони ділилися враженнями від прожитого дня. – Але в футбол він більше не гратиме.

Та справжнє пекло почалося згодом. Назарчику ні з того ні з сього раптом почали снитися жахіття. А відбувалося це так – щойно Богдан з Ольгою зачинялися в подружній спальні, малий вичікував хвилини зо три і починав несамовито верещати. Напівроздягнена Ольга зривалася з ліжка і мчала в синову кімнату. За півгодини поверталась звідти, несучи на руках заплаканого, переляканого й зовсім не тендітного, як на свій вік, Назарчика (і де тільки в неї сили бралися?), та казала, що цієї ночі дитина спатиме з ними, бо їй наснилися погані сни. Такі ночі повторювалися спочатку кілька разів на тиждень, а потім і мало не щодня – Назарчик уже навіть не просився їм до ліжка, просто приходив і влягався поміж ними, таким чином ніби розділяючи маму і чужого дядька на два світи, та ще й уночі примудрявся виштовхати Богдана на сам краєчок, а потім метким ударом правої п’ятки відправляв його у вільний політ на підлогу.

Кілька тижнів без сексу та синці по всьому тілу від щонічних падінь змусили Богдана замислитись про власне майбутнє у цьому домі. Назарко його виживав – як терпляче і наполегливо випроваджують нечисту силу, як труять шкідників, як позбуваються хвороби. Та й Ольга була не сліпа, вона бачила, як кривиться син, коли до кімнати заходить Богдан, і як нещиро він посміхається, коли той сідає з ними за стіл. Жінка довго думала і зрештою покликала Богдана на кухню для відвертої розмови.

– Ти знаєш, як я люблю Назарчика, – почала вона, чомусь ніяковіючи і ховаючи погляд. – Ті його сни не просто так почалися. Він бачить кошмари, бо не може жити під одним дахом з тобою. Отже, і я не можу. Пробач, Богдане…

Ось так, навіть без кохання, кохання знову повернулося до Богдана своєю не найкращою частиною – і пахло від неї, як від зіпсованих сечею кросівок, хоч і боліло трохи менше, ніж тоді, коли йому м’ячем поцілили між ніг. Богдан стояв як обпльований – найперше від того, що Ольга повірила малому, який на кожному кроці маніпулював нею. Не снилися йому жахіття. Він сам був жахіттям.

Не сказавши їй жодного слова, хлопець зібрав речі і пішов. Він програв. Йому не вперше. Утім, програвати другокласнику – хай і такому розбещеному й винахідливому, як Назарко, було ще більш ганебно, аніж патлатому неформалові Івану, що колись вкрав у нього Інну, чи лисому м’язистому дядькові на іномарці, за якого згодом вийшла заміж Людмила Володимирівна.

Після Ольги Богдан зрозумів, що більше не хоче гратись у дорослу любов, та й батьком йому ставати поки що зарано, і просто замкнувся у собі. Якось навіть піймав себе на тому, що лякається, коли в нього просто хтось запитує, як справи. Тим не менш, кілька наступних років минули без стосунків, час від часу перериваючись на випадковий секс із випадковими дівчатами. Богдан закінчив університет, влаштувався на роботу, винайняв собі житло… аж раптом у його життя вкотре увійшла Вона. Точніше, увійшла вона до лікарняної палати, куди він потрапив на два тижні із запаленням легенів і щиро кляв себе за те, що за звичкою злегковажив теплим шаликом напередодні новорічних свят. Та всі його думки враз порозліталися врізнобіч, щойно до палати чинно запливла процесія студентів-медиків-практикантів на чолі з професором-отоларингологом.

Очима Богдан байдуже ковзнув по натовпу непроханих гостей і вже готовий був демонстративно відвернутися до стіни (бо ще чого – знайшли собі піддослідного кролика!), аж раптом зустрівся поглядом із нею. Вона була невеличкого зросту, мала тоненьку талію, що разюче контрастувала з пишними грудьми (третій розмір щонайменше! – цього навіть просторий білий халат, накинутий поверх светрика і джинсів, не зміг приховати), біляве волосся до плечей та осяйні карі очі, в котрих Богдан принагідно і втонув. Більше нікого він не бачив і не чув. І мабуть, той його зачудований погляд якось відгукнувся в ній, бо дівчина зумисне затрималася біля дверей і, вже коли всі вийшли, прошепотіла до Богдана:

– Мене звуть Аліса. Я ще зайду.

Чекати її відвідин довелося цілих два дні. Богдана вже мали виписувати, та він натужно кашляв і хрипів, щоб якомога довше залишатися в лікарні. Бо як інакше він зустрінеться з Алісою? І от, коли вже імітувати недугу було несила, він побачив її з вікна. Дівчина теж помітила його і привітно змахнула рукою. З того дня вони не розлучалися, разом зустріли Новий рік у колі її друзів, а на Різдво він уже знайомився з її батьками.

Вдома її кликали «принцесою» – ще б пак, єдина і безмежно кохана дитина, красуня і відмінниця, а ще – незаймана (як і належить, бо з порядної родини). Такої дівчини у Богдана досі не було. Він і незчувся, як справа дійшла до одруження. Причина виявилася банальною – ота її незайманість, котрою Аліса неймовірно пишалася, наголошуючи, що віддасться лише коханому чоловікові і то тільки після весілля.

На той час Богданові так уже хотілося того сексу з нею, що він, як підстрелений, помчав у РАГС подавати заяву на одруження. Дарма що його батькові Аліса з першого погляду не сподобалася. Дарма що він сам не надто подобався її родичам. Дарма що жити молодятам довелося б у неї вдома або ж у Богдановій найманій квартирці, чого не хотіла ні призвичаєна до всього найкращого Аліса, ні вся її з ніг до голови інтелігентна родина. Тож світило Богданові бути приймаком. Чи не завелика ціна за ніч із незайманою? Хоч незайманою вона була лише фізично, насправді геть усе знала про секс, нічого не соромилася і дражнила Богдана щодня з умінням та звабливістю досвідченої шльондри.

«Незайманість – це стан душі», – сказав йому батько після ресторанної вечері з Алісою, коли вона потай під столом спустила з ніжки туфельку й узялася пестити ніжними пальчиками причинне місце Богдана – і думала, що цього ніхто не бачить.

З того дня батькові слова не йшли йому з голови. Що буде після весілля з Алісою, точніше, після феєричної шлюбної ночі? Життя у приймах? Що таке життя у приймах, він добре пам’ятав ще з часів Ольги та Назарчика. Шалене кохання до скону? Тепер він уже не знав, чи кохає Алісу, та й не казав їй жодного разу, що любить (щоразу, як йому до горла підступалися слова кохання, Богдану видавалося, що зараз десь поряд візьметься шкільне вікно з бузковою фіранкою та клятою драценою і він вилетить з того вікна, заледве комусь скаже: «Я тебе кохаю»). На диво, Аліса не вимагала жодних зізнань у почуттях, вона вдовольнилася простим «виходь за мене». А тепер ті батькові слова… Попри все батько пообіцяв, що на весілля синове прийде, й обіцянку свою дотримав.

Не прийшов Богдан. Цілу ніч йому снилися жахіття – він конав у зашморгу, мотузка хижим звіром вгризалася в горлянку, йому не вистачало повітря – ось-ось і… він прокинувся. Чи не прокинувся?

…Сьома тридцять. Аліса саме вибралася з ліжка, вона приймає ванну і думає про найщасливіший день у своєму житті.

…Рівно восьма. Вона зручно вмощується перед дзеркалом у приємному чеканні – на цю годину в неї призначена зачіска і макіяж.

…Чверть на десяту. Аліса вже готова їхати до РАГСу – вона справжня красуня у білосніжній сукні та фаті з довжелезним шлейфом, і вона ще не здогадується, що Богдан не прийде.

…Нарешті десята. РАГС. Підходить їхня черга. Аліса знервовано телефонує Богданові, вона впевнена – щось сталося, тільки б щось сталося, бо ж не може бути такого, щоб він просто не прийшов…

…Десята тридцять. Все зрозуміло. Він не прийде. Він мерзотник і остання сволота. Аліса губить весільний (дизайнерський) букет, який збиралася картинно кидати подружкам за звичаєм, перейнятим з американських фільмів, і повільно прямує до виходу. Шлейф волочиться за нею. Гості покірно розступаються, пропускаючи дівчину у весільному вбранні. А потім усі погляди спрямовуються на його батька.

Він, як і обіцяв, прийшов. Він стоїть у своєму єдиному пристойному костюмі посеред натовпу людей, ніяково стискає у спітнілих долонях носову хустинку – такий чесний і такий жалюгідний водночас – і каже, що йому дуже шкода, він правда не знає, де Богдан, а ще він каже, що поверне їм усі гроші, витрачені на весілля.

Богдан сидить у своїй найманій квартирці в самих лише трусах, сидить на ліжку, опустивши голову на руки, і не розуміє, навіщо він так зробив. Він ніби бачить усе, що відбувається у РАГСі, йому до болю шкода батька, шкода Алісу, яка ридає в салоні таткового «джипу» (такій дівчині не можна виставляти себе на посміх), шкода себе – тому що він такий.

За якийсь тиждень він зателефонує батькові і скаже, що так вийшло, спробує дібрати якихось непотрібних слів, повідомить, що він уже говорив з Алісою – усе нормально, вони вирішили, що саме Богдан особисто має відшкодувати ті витрати на весілля, котре не відбулося. Але батько, якусь хвилину помовчавши, заперечить.

– Ні, – скаже він. – То я маю відшкодувати їм витрати. То моя провина. Бо це я виховав тебе таким, – і повісить слухавку.

Більше вони не бачилися і не говорили. Батько все сплатив. Частинами, щоправда, бо де ж він міг узяти гроші, щоб сплатити все одразу. А щойно було зроблено останній внесок, тихо відійшов – ніби то було найважливіше, що слід було завершити в житті. Його знайшли повішеним у мансарді.

Богдан стоїть під дощем під час батькового похорону (точніше, під час закопування батька в землю – самогубців ховають без церковної відправи), стоїть, тримаючи в одній руці парасолю, а іншою обіймає за плечі почорнілу з горя тітку (батькову сестру) і думає, що ось так, ось так усе закінчується, навіть не розпочавшись. Тепер він зовсім сам. Не рахуючи тітки, звісно, але в тітки є власні діти (вони понуро стоять поруч – троє її красенів-синів – ще раніше за Богдана зосталися без батька), і ці хлопці вже точно не вчинять з матір’ю, як Богдан учинив зі своїми. Єдиний син, єдина надія.

До біса все.