3. ЛЮБЧИК
– Дивіться, опудало з городу втекло!
– Йому би горобців у полі лякати!
– Хелловін вже начебто минув, чувак!
Не встиг Любчик відчинити двері класу, як завмер, приголомшений несподіваним реготом. Скупчившись за останньою партою тісним табунцем, трійця стильно вбраних підлітків націлила на нього скептичні прицінливі погляди. І одразу на їхньому фоні Любчикова завелика, немов отримана у спадщину від старшого брата куртка набула ще відразливішого вигляду. Ще б пак – пристойнішого вдома не знайшлося – з минулорічного виріс, а після невдалого маминого походу до «секонд-хенду» нічого не залишалося, як накинути на себе те, що потрапило під руку. Похолодало раптово.
– Ти, як бач, знову по брендових бутиках вештався…
– Чи може маскарадний костюм у театрі поцупив?
– Та ні, це більше скидається на відвідини клубу парашутистів… – Кепкування сипалися одні за іншими, а Любчик, до обезкровлення стискаючи у кишенях кулаки, намагався залишатися незворушним.
– Не ваша справа, – спробував було відшити, але марно. Хлопці, немов навмисне, перебували у збудженому настрої.
– Колися, парашутист, де цього разу прикид роздобув? Це ще треба місця знати… – Один з з них, той, хто найбільше полюбляв допікати, солодко причмокнув язиком, удаючи заздрість. – Наступного разу я з тобою піду у пошуках стилю…
– Відчепися… Мажор сраний… – Ще мить, і Любчик посунув би на нього попри обіцянку не чіпати, яку довелося дати торазу, коли таки не втримався. Пригадав, як бовванів, оточений з усіх боків ворогами – розгніваною аж до підвищення тиску «класнухою», мажорним татусем, що впродовж всієї виховної бесіди зиркав крізь вікно на пришкільний майданчик, піклуючись, аби хтось мимохідь не зарядив по лискучому капоту його срібного новесенького «мерса» м’ячем, і однокласником Едіком з роз’юшеним носом, який підплигував, немов молодий когутик, відстовбурчуючи пір’я. Однак цього разу рятунком пролунав дзвінок, і цієї ж миті до класу увійшла вчителька хімії Оксана Тиборівна.
– Остапчук, ти чому біля дверей стовбичиш? Бігом на місце.
– Йому парашут заважає. – Замість Любчика відповів Едік, і хтось, не втримавшись, знову мугикнув.
– Припиніть розмови. – Обрубала вчителька. – А тебе, Блавацький, я хотіла зовсім інше запитати.
– Напевно, що я снідав сьогодні? – Нахабний «мажор» продовжував блазнювати, і тим самим привертати до себе увагу збуджених однокласників. – Як завжди, трохи чорної ікри, морепродукти і десерт з екзотичних фруктів. Кальцій, фосфор, словом, ви самі знаєте, що потрібно людям у підлітковому віці для гармонійного розвитку. Клас зайшовся реготом.
– Паяц. – Коротко прокоментувала вчителька. – До дошки із домашнім завданням.
Нахаба Едік ледачо виповз з-за парти, а Любчик задумливо спостерігав, як за вікном жене майданчиком опале листя пізня осінь. Незабаром стукнуть морози, і тепла від домашньої грубки знову не вистачатиме. І він знову блукатиме вокзальним, добре обігрітим приміщенням у пошуках бодай тимчасового затишку той час, як мама правдами й неправдами «вибиватиме» з керівництва залізної дороги вантажівку сухих дрів… Як це все остогидло, і де шукати просвіту? Та ще й цей нахабнющий Едік, що проходу не дає знущаннями. Якби не його крутий батечко, то ходив би потовчений до синюшності, як слива «ренглод», бо ж усім своєю пихатістю давно остогид. Але на нього «табу» – за батечкові кошти відремонтовано клас, закуплено нові парти й духи «Шанель номер п’ять» «класнусі» на День учителя. Вчителі з нього пушинки здмухують. Окрім цієї єдиної, бо ж молода й однаково дерзка. Любчик вдячно глянув на хімічку, яка тим часом застосовувала власні, дієвіші засоби боротьби з нахабами.
– Блавацький, чому знову завдання не виконано? – Відклала на крайчик вчительського стола зошит з неторканими аркушами й відкрила журнал, мовчки виводячи двійку. Знявши окуляри, протерла їх м’якою бавовняною ряднинкою, поправила пасмочко русявого волосся, що вибилося із зачіски й начепила окуляри назад на трохи кирпатенького носа.
– А вона симпатична, – подумав Любчик. – Цікаво, скільки ж їй років – двадцять вісім, чи може тридцять? Його роздуми перервав нахабний Едіковий голос.
– У мене надто напружений графік, Оксано Тиборівно. Зранку – тренажерний зал, після обіду – теніс, увечері – басейн. Самі розумієте – для формул залишається обмаль часу.
– Важливо зберегти у здоровому тілі ще й здоровий глузд. Сідай, Блавацький. – Її незворушність доводила «мажора» до сказу, але прискіпатися не мав до чого. Витриманий стиль і вроджений смак хімічки не підлягав обговоренню. Залишалося єдине – зливати злість на тих, хто незахищений. І не встиг замовкнути дзвінок на перерву, як Едікове обличчя знову спотворювала зловтішна гримаска.
– То що, парашутисте, зіллєш інфу, де модні прикиди беруться? Я заплачу тобі за цінну інформацію, хочеш?
Любчик підвівся з-за парти й повільно рушив у напрямку до кепкувальника. Клас завмер – у пам’яті ще не стерся минулий інцидент, який ледь подарувалося залагодити. Не знати, чим би й скінчилося, якби у розпал з’ясування обставин таки не завив алярм отого сріблястого «мерса», й «розбори» переключилися на шмаркача – розбишаку, що із цікавости «завиє чи не завиє» добряче довбанув носаком черевика колесо. Тоді мажорний татусь кулею вилетів на майданчик із криком «Здурів, чи що?! Оте колесо коштує більше, аніж річна зарплата твоїх батьків!»
– Зрозуміло. Яблуко від яблуні паде недалеко. – Прокоментували незалежні споглядачі, і до класу татусь вже не повернувся. Але двічі диво не трапляється, і аудиторія налаштувалася на розвиток подій.
Підійшовши упритул до нахаби, Любчик напружився, немов дріт перед увімкненням струму. Йому бракувало одного слова, яке ось-ось мало зірватися з криво усміхнених уст «гостряка». Та раптом за його спиною почувся дівочий заспокійливий голосок, який вирішив водномить усе.
– Не руш його, Любчику. Не заводься. Як гівно не чіпати, то й смердіти не буде.
Любчик обернувся. За його спиною стояла Ельвіра – дівчинка – відмінниця, яка перекочувала на перерві з першої парти ближче до епіцентру подій. Він ніколи її не помічав, адже сам роками просиджував у твердих «середняках» і потай «завучок» не долюблював. Але вона стояла і всміхалася особисто до нього – мудро й розважливо, тим самим подіявши на нього, немов заспокійливий бальзам. Кулаки поволі розтискалися, й виваженість поверталася до Любчика.
– Ти права. Навіщо зважати на придурків? – По невеличкій паузі Любчик рушив до дверей, і вже виходячи з класу, обернувся, шукаючи очима Ельвіру. Вони зустрілися поглядами.
– Дякую. – Коротко сказав їй і вийшов…
На вулиці дріботів огидний слизький дощ. Він більше скидався на мокрий сніг і уперто цілився за завеликий комір, що уперто відстовбурчувався від Любчикової шиї. Холодні струмочки затікали поміж лопаток і заважали йому зосередитися. Врешті решт Любчик приспинився, скинув із себе ненависну куртку, що зробила його посміховиськом усього класу, і, перекинувши її через лікоть, почимчикував, цокочучи зубами, далі у одному светрі.
– Чому так несправедливо все у цьому світі? – На серці уперто стугоніла образа. – Чому Боженько розподіляє добро не порівну – комусь усе, а комусь – нічого? І чомусь оте «усе» потрапляє не вартим того людям, а останнім покидькам. А може це випробовування умисне вигадано, бо ж інакше губиться весь сенс вселенської справедливості! – Обійшовши вокзал, Любчик твердо вирішив мамі нічого не розповідати. Не хотів її зайвий раз травмувати… А ще знав заздалегідь відповідь. «Життя гартує людину». Що ж… Життя й справді гартує. І він все зробить для того, аби «мажора» підгартувати кулаками. Треба тільки обрати слушний час та місце… Як гартувати, то гартувати на совість…
4. МИХАЙЛО
– Михайле Федоровичу, регламент стверджувати будемо? – Секретарка Зіночка покірно заглядала босові у очі. Кожне слово, що лунало від нього, супроводжувалося відповідною гримаскою на її дрібному ховрашому личку й означало «Розумію. Слухаюсь».
– Який там регламент… – Шеф виглядав втомленим, попри те, що на годиннику – восьма ранку. – На порядку денному – одне-єдине питання.
Вмить обравши відповідну до ситуації гримаску Зіночка сумлінно перепитала.
– Яке?
– Яке – яке… – Михайло відверто дратувався її псячою покірністю, хоч зазвичай людська покора приносила йому задоволення. – Порятунок рідної держави, ось яке…
Ніночка розгубилася, і, здавалося, з її маленьких невиразних оченят попід окулярами ось-ось потечуть сльози.
– Що, так і писати?
– Пиши, що хочеш… Або нічого не пиши. – Партієць обвів поглядом невеличку конференц-залу, впевнюючись, що всі на місцях. Трохи заспокоївся. – Сьогодні засідання позачергове… Нерегламентоване, так би мовити… У зв’язку із подіями, що відбуваються…
– А що власне такого надзвичайного відбувається, аби збирати людей спозаранку? – Репліка із зали змусила збіговисько напружитися у очікуванні пояснення. А тим часом той, кому належала репліка, вів далі. – Купка народних активістів, серед яких здебільшого студенти й безробітні, мирно зібралася на центральній площі країни, аби висловити власну точку зору щодо вступу до Євросоюзу. Хіба це заборонено Конституцією?
– Ти, Остапе, як бач, зовсім нюх загубив. – Шеф мав звичку звертатися до однопартійців поіменно, не зважаючи на те, що самому перевалило трохи за тридцять. – Якби ти бодай із цікавості заїхав шляхом до роботи на вокзал, то не патякав би дурниць… А я от не полінувався й заїхав.
– До чого тут вокзал? – Голос із зали вже не лунав так впевнено.
– А те, що квиток у напрямку до столиці простому смертному придбати неможливо – поїзди перевантажені. І знаєш, який пасажирський контингент? – Михайло зробив невеличку паузу, аби дати аудиторії змогу зосередитись. – Молодь зі студентськими квитками. Просік?
Чоловік, до якого адресувалося звернення, був виразно старшим за шефа й зберігав виваженість.
– Це ні про що не свідчить. Хіба тільки про те, що студентство будь-якими шляхами прагне саботувати заняття. Хіба це вперше? Пригадайте, як було зірвано сесійні іспити, коли почалася реконструкція площі перед обласною адміністрацією. Гадаєте, їх насправді займало, скільки коштів списано з державного бюджету? Дзуськи. Це займало купку активістів – ініціаторів, що вирішили простим шляхом підняти собі рейтинг. Я сам був присутній там кілька днів, намагаючись влитися у маси, так би мовити… І я добре чув усі їхні розмови поміж собою… Патріотизмом там і не пахло, більше анархією.
– Яка різниця, Остапе, що вони говорять поміж собою? – Дискусія нерегламентованих зборів погрожувала перерости у двобій. Михайло давно недолюблював говіркого й відвертого партійця, який наважувався на відміну від інших уголос висловлювати власну думку. Останній почувався упевнено – контрольний пакет акцій у одному з провідних банків, та ще побічний зареєстрований на дружину бізнес давали йому право на оту впевненість. А бос не любив, коли йому наступають на п’яти. – Очевидним є інше. Більш рушійної сили, аніж активна молодь, не існує у світі. Пригадайте досвід Німеччини, Франції… Та що там казати, усіх цивілізованих країн. Наша молодь всотує інформацію, наче губка і, надивившись телевізор, вдовбує собі у голову, що страйком можна вирішити всі політичні, а то й особисті питання. Зрозуміло, чому вони так пнуться наразі до Євросоюзу. Дурний приклад є заразливим…
– Нічого, постоять там день – два – три, допоки самміт не скінчиться, і все затихне… – Хтось третій втрутився у дискусію… А далі змерзнуть, зголодніють, і по домівках.
– Може й так… Не виключено… – Михайло у задумі пошкрябав голову… Бо ж інтуїція чомусь підказувала зовсім інше… А остання, як свідчив досвід, не зраджувала…
– То можна дізнатися, для чого ми так раптово тут зібралися? – Упертий Остап вимагав конкретики. Обсудити політичні події у країні ми можемо і поза зборами, у сімейному колі… Відтак, якщо є якісь конструктивні пропозиції щодо дій, чи… (мугикнув) напрямків боротьби зі студентами – активістами, тоді прохання озвучити. Тільки я не розумію, з чим наразі треба боротися? Хочуть до Євросоюзу? Це – їхнє право… Врешті решт, у країні таке безробіття, що для них це – єдиний шанс влаштувати собі майбутнє…
Колеги – однопартійці тривожно загомоніли поміж собою. Остапові слова викликали протиріччя.
– Прошу тишини. – Михайло підняв правицю догори, закликаючи до уваги. І дочекавшись, поки гомін затихне, продовжив. – Відверто кажучи, така позиція співпартійців насторожує. Й дурному зрозуміло, що у разі непідписання угоди главою держави невинна на перший погляд демонстрація здатна перерости у відвертий бунт. І тоді дехто з нас (виразно глянув на опонента) заспіває вже зовсім інакше. Бунт проти президента – це бунт проти нас.
– Це всім зрозуміло. – Один за одним присутні долучалися до дискусії. Слова боса кожного зачепили за живе. – Зарано про це говорити зараз. І що ми можемо взагалі вирішувати на даному етапі? Закрити страйкуючим горлянки? Вони нічого протизаконного не чинять… Свобода слова у країні. Хіба можна оголошувати війну, коли зброя жодного разу не вистрелила? – Гамір посилювався, думки випурхували урізнобіч, немов пір’я з подертої подушки, і по всьому було видно: ось-ось назріє внутрішній конфлікт.
– Припиніть. – Михайло спостерігав за присутніми й ловив кожне слово. Позаяк добре знав, що саме у таких ситуаціях можна безпомилково визначити, хто є хто. І відокремити спільників по духу від залітних пташок. Кар’єра останніх, як доводив досвід, тривалою й стрімкою не була.
– Найперше, що нам необхідно зробити (план тим часом визрівав у голові – недаремно полководці ставали генералами саме завдяки війнам) – це обмежити виїзд молоді до столиці. І якщо це гасло підхоплять усі крайові партійні організації, тоді ситуація залишатиметься під контролем.
– Хіба це можливо? – Несміливо заперечив хтось. – Ми ж не можемо видати санкцію на невиїзд тих, кому від шістнадцяти до двадцяти п’яти… А контролювати дорослих – взагалі абсурд.
– Санкцію – ні. Але, отримавши дозвіл згори (Михайло красномовно тицьнув вказівним пальцем у стелю), ми знайдемо ті неофіційні важілі, які приборкають студентську активність.
– Що ви хочете цим сказати? – Піймавши на собі спопеляючий погляд боса, запитуючий перелякано принишк.
– Я хочу сказати наступне. – Дебати нарешті набули форми цільового дискурсу. – За-перше. Невпинний контроль за всім, що відбувається на майдані. І не тільки контроль, але й прискіпливий аналіз. За-друге. Якщо натовп протягом кількох днів не розсмокчеться, навести довідки про місцезнаходження студентів кожного навчального закладу, починаючи від старших класів шкіл і закінчуючи коледжами, училищами та ВИШами. Перевірити кожного поіменно й особисто, і за результатами запиту відсутніх відраховувати з навчання у робочому порядку. У першу чергу бюджетників. Нічого плювати у корито, з якого хлебчеш. – Обвівши поглядом присутніх й упіймавши розгубленість додав. – Про санкцію, що забезпечить правомірність перерахованих дій, клопотатиму особисто. А далі час покаже. Залежно від подальшого розвитку подій діятимемо згідно розпорядженням і приписам. Все зрозуміло?
– Та начебто все…
– В такому випадку засідання закінчено…
Михайло витягнув з кишені паперову серветку й витер чоло. Зіночка зітхнула й захлопнула нет-бук, так і не надрукувавши жодного слова з усього, що наразі говорилося.
О проекте
О подписке
Другие проекты