Кадриль зі святителем

Антирелігійний карнавал удався на славу. Секретар ком’ячейки був перевдягнутий у попа, у такого пописька, як то все малюють у «Войовничому безбожникові»: товстий, нечесаний, із хрестищем на пузі, в одній руці кадило, у другій – сулія^[7] сивухи. А вони, комсомолята, перевдягнені в чортів, стрибали навколо й на попове «Христос воскрес!» верещали: «Брешеш як пес!» – і реготали.

Так вони пройшли цілим містечком, жахаючи перехожих: одні отетеріло стояли, інші ж, дрібно хрестячись, ховалися за ворітьми, – сказано, відсталий елємент. Та вже хоч мовчать, а як недавнечко місцева комсомолія хрести виривала на гробках і скидала на одну купу – ото наслухались «елєменту»: і плачів, і прокльонів. Аж мусили в ЧК зводити декого, так що вони звідтіля й не вернулись. Тож тепер тихо сидять, жують свої паски.

А вже як пройшли й проскакали усім містечком, вернулися знов до клубу – на танці. Клуб – донедавна церква була, ще ікон усіх не порубали, ще лежать купою в кутку. Розлили сулію сивухи (це щоб її вигнати, хрести із гробків палили), Сенька вже й гармошку розтяга, вже бігають пальці по клавішах.

Танці! Хто ж із молодих, та ще й під чарчину, відмовиться потанцювать! Що то за радість! Що то за втіха! Що то за діло молоде! Аби лише було до пари.

– Кадриль! – вигукнув хтось – і всі хутко стали, пара до пари, хлопець із дівчиною.

І тут найменшенька серед них, Зінька, лишилась сама. Її ще рідко беруть до танцю, і тут усі попарувались, лишилась сама.

Та Зінька – метка дівчина, пальця в рот не клади: роззирилась туди-сюди – і прожогом до купи образів. Схопила того, що нагорі, – хто це? мужик? Мужик! І стала з іконою до кадрилі, наче з кавалером, попідручки.

Всі реготнули: ну Зінька! ну бой-дівка! Настояща комсомолочка! – і в танець.

Та щось усі танцюють, здіймають куряву, перебирає кнопки Сенька-гармоніст, а Зінька стоїть як укопана. Пари обминають її, штовхають у танці – а Зінька стоїть. Кінчилась кадриль, усі порозходились – а Зінька стоїть.

Рипнула гармонь. Усі – кружком Зіньки:

– Гей, гей, ти що?

– Зінь, Зінь, що з тобою?

– Зі-ню! Ти що, як статуя, Зінь?

Але комсомолочка з «кавалером»-іконою стояла незрушно, дивлячись великими очима в нікуди, зблідла, і її справді можна було сприйняти за статую, якби не легенький подих.

Хтіли забрати ікону – та вона міцно-міцно тримала її, наче зрослась з нею.

Хтось побіг по фельдшера.

Фельдшер прийшов, оглянув і наказав покласти Зіньку на носилки. Не було носилок, поклали на ряднину – усе, як статую, і наче статую, занесли додому, через містечко.

…Немов статуя, вона лежала вже кілька день. Не говорила, не їла, не пила – навіть не розтуляла вуст. Не кліпала, тільки все дивилась невідь-куди широко розплющеними очима, страшним, дивовижним поглядом. Часами здавалося, що мертва, лишень ледь-ледь помітний подих виказував життя в цьому скам’янілому тілі. Та міцно-міцно тримала ікону того бородатого святого. Міцно-міцно, що годі було й порушити, не те що забрати з її маленьких, тендітних рук.

Лікарі не знали, що вдіяти. Приїхав один, другий, ще цілий консиліум. Дивилися й розводили руками: медицина безсила.

Уся ком’ячейка вельми журилася Зіньчиною бідою, всі ходили понурі, як у воду опущені.

І тоді вирішили покликати батюшку.

Батюшку?!

Якого ще батюшку?!

Ви що, комсомолята?! Отого батюшку, нечесаного, з хрестиськом на пузі, що знай лише дурить темний пролетаріят? Отямтесь!

Проте на п’ятий день таки покликали батюшку.

* * *

Отець Гервасій, у старому потертому підрясникові, прийшов негайно, бо всеньке містечко тільки й гомоніло, що про Зіньчину дивну хворобу. «Ото її Бог покарав», «Так їй і треба, гаспидському сплоду», – цокотіли молодиці. А він і хотів прийти, але ж знав, що не пустять. Сидів, чекав, молився – покликали.

Зінька побачила отця Гервасія – і щось нове з’явилось у величезних зіницях.

Батюшка запалив свічі, довго читав із засмальцьованих книжок, щось промовляв над недужою, кропив свяченою водичкою – а в дверях раз по раз появлялися цікаві: побачити, що ж він там робить і як той його неіснуючий Бог має зарадити лиху.

Урешті на Зіньчинім білім обличчі дригнув м’яз.

Потім кліпнуло око.

Ще перегодом став помалу з’являтись рум’янець.

Відтак розм’якшилось усе тіло. Вона підвелася, знесилено сперлась на руку, віддихалася, встала, підійшла до стіни, однією рукою зняла з кілочка портрет бородатого Маркса, а другою почепила образок, що так цупко держала всі дні.

Знахідка

Пам’яті Степана Хоміка, який розповів мені цю історію.

У полі він був, як во храмі. Пошепки молилися міріади свіч – підходили жнива, і повнозерне колосся з дня на день дожидало серпа. На пагірку розкинулася плащаниця маку й ромену. А ген край поля, за панським фільвáрком^[8], старезним іконостасом стояв ліс: за ним причащається сонце. А ще долинав – десь ізтамідти – ледве вловимий спів «Херувимської». Мо’ – із душі?

Карпо з малих літ у церкві. Парубчаком дали читати Часослова, так щовідправи й читає; вже й голос не той. Вже й тримає лише для годиться, хіба коли-не-коли гляне: в голові зберігає усі письмена. «Вєлічіт душа моя Господа і возрадовался дух мой о Бозє, Спасє Моєм… Вся зємля да поклонітся Тєбє, і поєт Тєбє, да поєт же Імєні Твоєму, Вишній!..»

Карпо наклав хреста – Боже помагай – і взявся за косу: жжжих! жжжих! «Вся зємля да поклонітся Тєбє… да поєт же Імєні Твоєму, Вишній!»

Читає-то він Часослова давно, гарно, як належить – нарозспів, і титла^[9] знає, і все, – а слів усіх так і не розуміє. І що воно таке – «Вишній»? Або ж – «Пасий Ізраїля, вонмі»? Або ще: «Отригну сєрдце моє слово благо»?

Батюшки – вони знають: їх у семінаріях мусили б навчити. Підійшов би коли до отця Аліпія, спитав, дак – ти що, все життя читаєш Писаніє і не знаєш, що таке «вонмі»?!

Бувало, брав книгу з церкви додому, на вечір. Читав сам – читав, щось здогадувався, читав поволі, насолоджуючись звучанням, читав, як уже всі полягали, читав, доки було гасу в лампі…

Оце й учора читав допізна. Як наранок прокинувся – іще слова не затихли в голові, так і пішов на косовицю з відлунням священних слів.

«Ащє лі кто Духа Хрістова нє імать, сєй нєсть Єгов. Ащє лі Хрістос в вас, плоть убо мєртва грєха раді»… Жжжих! жжжих! «Молю же ви, братіє, Імєнєм Господа нашего Іісуса Хріста»… Жжжих! жжжих! «Пісано бо єсть: погублю прємудрость прємудрих і разум разумних отвєргну»… Жжжих! жжжих! «Гдє прємудр, гдє кніжнік, гдє совопроснік вєка сєго»… Купи Біблію! Жжжих! «Понєже бо…». Що? Що таке? Хто це??

Покинув косу – тиша, аж дзвенить. Лише лелека в блакитному небі.

Видалось, мабуть.

Жжжих! жжжих! «Прємудрость же нє вєка сєго прєстающіх»… Жжжих! жжжих! «Но глаголєм прємудрость Божію в тайнє сокровенную»… Купи Біблію в місті. – Га? Знов? Хто це??

Спинивсь. Перехрестився. Випроставсь.

Ніде нікого. Скільки сягнути зором – ні лялечки.

Господи…

Чи не захворів ото?…

Знову – за косу.

Купи Біблію.

Піди до міста й купи Біблію, українською мовою: є. – За віщо, Господи? Я ж бідний, де мені до книжок!.. – Знайдуться гроші. Купи, і читай, і розумій. Читай, розумій, розголошуй – і не бійся, Дух бо Святий на тобі. – Та я ж, Господи… – Не бійся, черідко мала…

Карпо – вітром з поля! Аж закурилася тепла дорога! Ідуть люди з косами: «Ти куди?». Іде батюшка вигоном: «Що сталося?». – Гай-гай, я з янголом розмовляв! «Тю-тю», – люди. «Хрестися», – батюшка. Біжить Карпо щодуху, біжить не чуючи ніг…

Тільки впавши з розгону в м’який порох, охолов: отак-то. У гóрі надто не сумуй, у щасті надто не радій. Об що це я все-таки перечепився? Цеглина чи що… А це?!