Як задумала, так і зробила.
Побачив Стьопка її та й онімів. Обмацував зголоднілим поглядом цицьочки Милосьчині, що двома тугенькими горбками видималися під блузкою (зумисне тіснувату зодягла), по тім очі його опускалися нижче й нижче, дійшли до литочок, а вони у Милоськи були завше кругленькі й налиті – тут природа не поскупилася, вділила їй саме те, що треба.
– Так ось, – сказала Милоська, усміхаючись, – приїхала я, значить.
А Стьопка (ну, не придурок?):
– А чого приїхала?
Милоська очі заокруглила, стрельнула злостиво випученим поглядом, та й замовкла на якийсь час. Запитання Стьопчине збило її з пантелику, – ніяк-бо не думала, не гадала, що така оказія може вийти. Добираючись до райцентру, науявляла собі: як забачить Стьопка її, кинеться з обійманням, приставатиме, зійтись умовлятиме. А що ж? «Чого приїхала?» Прикидається, що нерадий, гордість, бач, свою показує!
Хотілося Милосьці розвернутися та й піти, – але куди ж ти розвернешся к лихій годині, куди підеш?! Хочеш чи ні, а треба укоськувати цього придурка. Нікуди не подітися – треба!..
Отож, проковтнувши образу, зсилувала себе усміхнутися й промовила:
– Стьоп, а Стьоп! Не можу без тебе!
Степан вмить немов підріс – самолюбство заграло в ньому, як винчак у бутлі.
– Я знав, – каже, – що приїдеш, бо такі чоловіки, як я, на дорозі не валяються.
– Що правда, то правда! – підтакнула.
А собі подумала: «Мели, мели! Домелешся!..»
– І мама мені те саме говорять, – провадив Степан далі. – Таких, каже, як ти, Стьопчику, чоловіків ниньки вдень із свічкою не знайти. Та я, щоб ти знала, вже міг би хоч десять разів приженитися за цей час. Та за мною тут сохнуть! Але ж я не якийсь там, щоб не по закону. Хоч і не живу з тобою, но все ж розписаний.
– Так-так, Стьопчику, так-так! Не такий ти, не такий! – підспівувала йому Милоська, а на гадці одне їй: хай приндиться собі, хай, аби тільки вийшло, як спланувала…
Підохочений, Стьопка так розійшовся вихвалятися, аж піт йому на лобі виступив.
– Ну, ладно, – сказав, витираючи долонею чоло. – Приїхала, значить, миритися?
– Та звісно ж! Не можу без тебе!
– Н-да, – почухав Стьопка собі підпахвину. – Діло серйозне. А жить де будем?
– Я тепер у городі, – сказала Милоська. – На фабриці роблю, у гуртожитку кімнату маю.
– Нє, у город я не хочу, – шморгнув носом Стьопка. – Там все дороге в магазинах, а тягати з села сумки – руки можна надірвати. Та й що я там буду робить?
– На фабрику можеш устроїтися, місця є.
– Ким?
– Ну, в цеху, робітником. Грузчики непогано заробляють.
– Грузчиком? Дурний я чи що? Чи алкаш якийсь? Нє, грузчиком не хочу.
– То можна на слюсаря чи токаря вивчитись.
– Треба подумать, – Стьопка знов почухав себе під пахвою. – Але це діло серйозне.
Якийсь час мовчки терещились одне на одне.
– Може, до хати зайдем? – спитала Милоська, починаючи побоюватися, що час збігає, а діло, що привело її сюди, застовбичилося; у душі звивала гніздечко тривога, повертатися у село ні з чим Милосьці аж ніяк не хотілося.
– В дім не можна, – сказав Стьопка, і знов почухався.
Те його чухання Милоську неабияк дратувало. Але що вдієш? Мусила миритися.
– Мати сваритимуть мене, – пояснив Стьопка. – Вони мені все врем’я наказують: «Дивись, як прийде перепрошувати, ти не зразу, не спіши. Хай помучиться, щоб наука була». А що, хіба не правду кажуть мати?
Милосьці на язиці засвербіло гостреньке слівце, але й тут стрималася. Хай, подумала, варнякає, аби тільки не зірвалося…
Отож, сплюнувши те слівце під ноги, запропонувала:
– То, може, на острів підем? – помовчавши, додала: – Посидим в кущах, як колись. Пам’ятаєш?
Задумався Стьопка. Ненадовго, правда.
– А що? – озирнувся скрадливо, ніби боявся, що хтось підслуховує їх. – На острів можна піти. Тільки знаєш що? Ти йди отою вуличкою, – кивнув вправо, – а я піду тою, – махнув рукою в протилежний бік, – щоб разом нас не бачили. Зійдемось біля кладки, добре?
«Придурок! – лайнулась подумки Милоська. – Ну повний тобі предур, на всю голову!»
А вголос – стишено й лагідно:
– Гаразд, Стьопчику, як скажеш…
Ой, як же воно, трясця його матері, кумедно все вийшло: скрадалися, мов чужі, як ото полюбовники чи парубок з дівкою, котрим приспічило так, що нікуди не дітися, а тільки одно в головах – хоч за клунею, хоч під копицею, а хоч і в кущах, лишень би швидше!..
Не довго й по острову шлялися. Милоська – з того, що хотіла поспіти до автобуса на вечірній рейс, Стьопку ж інша притика підганяла – все, що він про свої амури наґалдикав, чистісінькою брехнею було, за півроку не підступився до жодної дівчини чи молодички, а все ж таки, як не як, жива людина, ще й бугай, можна сказати, – куди ж ти від природи втечеш?.. Кров грала-шумувала в ньому. Отож, тільки трапився більш-менш годящий кущик, метнув спішно у траву піджачка й завалив Милоську, як колій свинку…
Була Милоська й не дурна ніби, і в школі на чотири-п’ять вчилася, але щось усе в неї по-дурному виходило. Спам’ятатися, бувало, не встигне, як або якусь дурницю вчинить, або в якусь халепу вскочить. А потім – сиди та суши мізки: як воно таке могло статися й що його робити?
Так і другого дня після візиту до Стьопки.
Вийшла на асфальт в місто добиратися. Всі люди – як люди (а по неділях село випроваджує не один десяток «торбешників»), автобуса чекають. Милосьці ж не в охоту тіснявитися. Дай, думає, відійду трохи далі, за поворот, та на якусь попутку сяду.
Тільки відійшла, тільки один раз і махнула рукою – «бобик» міліцейський. А в ньому молодий ще (певно, й тридцяти не буде) міліціонер.
– Куди, дєвушка? – питає.
– У город. Візьмете?
Окинув міліціонер її поглядом. Прицінився і каже:
– Воно, конєшно, можна взять. Тільки нада буде на пару минут в сторону звернуть.
Милоська й думати не подумала, що він на щось там «таке» натякає. Каже, отож:
– А чого ж не завернуть? Я не спішу, а як треба вам, то заїдьте.
– Вот це дєло! – зрадів міліціонер. – В таком разі сідай, поїдем бистро і з комфортом! Це тобі не в автобусі товктись, вміг доїдем!
Ну, то він уже прихвалювався, бо хоч тиснув на «газ» аж до полика, хоч і обігнав дюжину машин, а все ж «вміг» не вийшло – їхали з півгодини.
Перед містом повернув уліво. До лісосмуги, що виднілася оддалік.
Милоська й бровою не повела. По службі, думала, щось йому там треба. А до служивих завжди з повагою ставилася й нічого проти них не мала. Незнано чому, але їй змалечку до душі були люди в погонах. Особливо із зірочками. З різними, причому.
З маленькими, правда, менше подобалися, ніж з великими, – хоч у тих регаліях і не розбиралася, але інтуїтивно здогадувася, що велике завжди краще від малого. У цього, правда, зовсім зірочок не було, та зате було по широкій повздовжній смужці. І Милоська розсудила собі, що це, мабуть, теж непогано.
– Ну как, – сказав міліціонер, зупинивши машину між берізками й заглушивши двигун. – Скрапнем це дєло?
Милоська відмовлятися не стала. Навіщо, подумала, – що як людині випить треба, а без компанії не може? Нащо ж зобиджати? Таке добро зробив – підвіз. Може, і не дорого заправить – не три, а два рублі?..
– Слиш, я ж і в рило дать магу!
«Певно, не жартує! По всьому видно, мужчина рішітільний!» – подумала Милоська майже із захопленням.
– А потом наряд з витрєзвітіля визву!
«Цей може!» – подумала, знову ж таки із захопленням.
– А ти знаєш, що це такоє?
– Не знаю, – чесно призналася.
– О! Витрєзвітіль – це спєцмєдслужба. Пойняла?
«Який розумний!» – ще з більшим захватом подумала Милоська.
– Но я цього дєлать не буду, – змилостивився.
«Який добрий!» – мало не підстрибнула з радощів.
– То що? Сама даш?
Милоська більше й не противилась: такому рішучому, розумному й доброму гріх було не дати. Тим більше, що був це другий в її житті чоловік, який просив. Першим був Стьопка, але давно то було, до весілля ще, і то один раз, бо після першого разу вже не просив, а дерся на неї, не питаючись, коли кортіло йому…
В «бобику» тісно було, і аби Милоська змогла випростати ноги, міліціонерові довелося відчинити дверці. Так було вже трохи зручніше, хоч і не зовсім, бо литки все-таки звисали, і поки Милоська здогадалася задерти ноги угору й упертися п’ятами в дашок, міліціонер захекав, задьоргався й затих.
Чесно кажучи, скора така розв’язка їй не сподобалася. Навіть придурок Стьопка довше вовтузиться!..
О проекте
О подписке
Другие проекты