Читать книгу «Honey, ротвейлер Божий» онлайн полностью📖 — Василь Базів — MyBook.
image

Я заріжу тебе, Смерте, сталевим скальпелем Волі!

Чи справді так було, чи то я вбив собі в голову, але я мав переконання, що, залишаючись на самоті у своїй робітні за містом і даючи волю думкам, я вів цю вічну бесіду зі Всесвітом разом з ним.

У ньому було імплементоване якесь особливо гостре відчуття дійсності, якою він тішився, як щораз новою іграшкою. Чи то швидкоплинна підкарпатська річка, чи вперше побачена на сільському пасовиську череда корів, чи рвійний галоп коней за воротами, чи галасливі шведи на Євро-2012 у Шевченковому парку, чи калейдоскоп краєвидів за вікном мандрівного авто, чи випадкове знайомство із незнаною красунею його роду, – кожне дотикання до Життя поглинало непідкупним захопленням усе його єство.

Кажуть, вони копіюють нас. Але я певен, що у цій пізнавальній невтоленності життям я копіював його. Я милувався тим, як він милується світом, і мені хотілося так само. Ханни неначе щораз відточував мою власну гостроту сприйняття довкілля, у стосунках із яким ми увесь час сповзаємо на найнижчий, банальний рівень. І світ не може бути банальним. Ніде і ніколи. Навіть одна й та ж місцина чи у тебе у дворі, чи на знайомих з дитинства вулицях, навіть одна й та ж людина у розмові за кавою чи на трибуні публічного велелюддя у новому часовому вимірі виграває перед твоєю буйною уявою щораз новими барвами.

Не відвертайся. Розплющ очі. Бо сьогодні – то вже не те, що було вчора. Так мене вчив щоранку Ханни, який так радів, аж підскакував, що новий день настав, і ми його проживемо, й це і є той найдорожчий із подарунків, який може тільки бути для живої людини. На, маєш ще один день із долоні Всевишнього. Живи і тішся!

Але у всьому цьому розмаїтті його незліченних уподобань світом був один ритуал, який він звершував із неймовірним пієтетом. Щоранку ми після неодмінного пішого моціону снідали разом у кухні. Завершуючи, як правило, на мить раніше, він якось чинно чекав, а відтак із останнім ковтком кави у моєму виконанні зривався з місця і нісся, неначе на крилах, сходами на другий поверх – у робочий кабінет. А відтак я чвалав за ним.

То я знаю, що моя вербальна майстерня, у якій я на своєму шліфувальному верстаті виточую Слово, є тим проведенням Часу, яке зближує із Сенсом. То є моє місце моєї зустрічі із самим собою. Це, до речі, велике щастя, коли ти не розминаєшся зі своїм справжнім «Я», яке у квантовому, не матеріальному і не суспільному, вимірі не піддається корекції.

Трагедія людини, коли вона розминається зі своїм призначенням і звікує вік, живучи чужим життям. Мені здається, що із більшістю так і трапляється. Скільки геніїв вбили у собі незліченні яппі у коморах ТНК, висушені клерки у банках, зберігаючи чужі гроші у безплідній гонитві за грішми своїми, уніфіковані бюрократи у державних конторах, у яких уже своя гонитва із переслідуванням – за кар’єрою, як за фата морганою. У цій гонитві за грішми і добробутом вони затоптали самі себе.

І коли сугестивна деталь видається мені досконалою під моїми руками, я переживаю блаженство творення, заради якого варто жити. Але чому це блаженство так тішить його душу? Чому із таким натхненним завзяттям він – ну просто гонить мене на другий поверх до роботи?

Ну то я, може, щось нині та сотворю, а тобі що з того? Я справді не перебільшую – у творчій сфері ти можеш написати цей рядок нині або завтра, а можеш взагалі ніколи не написати. У письменника – нема начальника! Хоч – пиши. А можеш лежати, плювати і ловити. І моїм начальником був Ханни. Лежав собі поруч, мій співавтор, поклавши голівку на лапки, і кайфував, бо я – працюю.

Я радий за тебе – кажуть часом люди один одному, здебільшого фальшиво, бо серед людей практично не буває, щоб чужі успіхи приносили радість. У 99 випадках із 100 приносять не радість, а те, що є її протилежністю, – найзгубнішу отруту, якою є заздрість.

А він так радісно гнав мене до роботи, бо радів за мене. Бо отут уже, на міжродовій скалі, між ними і нами, справді діє недосяжний для внутрішньородових людських взаємин закон радості за успіхи ближнього. Хоча звідки він знав, що оте клацання на клавіатурі, яка його, дрімаючого поруч, заколисувала, приносить мені насолоду? Я ж жодним чином не виявляв її напоказ, як це здебільшого роблять люди у стані радості, вибухаючи звуковою канонадою вдоволення, а то й ритуальними танцями тілесної рефлексії. Навпаки, письменник що тісніше зливається в екстазі із музою, то сумирніше поводиться. Щоб не сколихнути тишу, як колискове ложе благодаті. А він знав про мою радість. Знав і насолоджувався тут, поруч зі мною, наче був співтворцем нашого спільного писемного откровення.

Напевно, сумирно сидячи обабіч мого робочого столу, він, яко мій охоронець, беріг той штиль спокою і тиші, у якому із океану континіуму смислів переді мною виринали таїнства пізнання у декодованих Словом істинах…

Жоден із 500 мільярдів нейронів мого мозку не міг повірити у те, що наплів цей осатанілий ветеринар. І то не була невіра у лікарський діагноз, більшість з яких, до речі, не відповідають дійсності, бо не є таємницею, що медицина з часів Гіппократа лікує нас здебільшого не від того, на що ми хворіємо. Бо відсоток точних діагнозів незрівнянно менший, ніж точних.

І річ навіть не у бідолашній медицині. Я не міг у жодний спосіб і за жодних обставин в одну фатальну мить повірити у те, порівняно з чим історія світової медицини є сущим дріб’язком, – я ніяк і нізащо не міг повірити, що можливе моє життя без Ханни.

Звільнена із цупких обіймів стресу, враз багаторазово примножена воля розпочала у моїй свідомості колосальну мобілізаційну роботу. Вихідна позиція – підняти на ноги усю сущу столичну ветеринарію. У своїх твердих і відчайдушних намірах я не бачив бар’єрів, які були би нездоланними. У моїй уяві поле моєї битви за нього сягало Космосу.

Мені не раз доводилося бувати у районних лікарнях, у яких виривання людей із обіймів смерті робиться в умовах, несумісних із самим людським життям, точніше сказати, тут перед вами наяву у всій своїй злочинній наготі несумісність призначення держави і гідності людини. Охорона здоров’я – найкорумпованіша сфера, а стан медичних закладів такий, що уже нема різниці між лікарнею і моргом. Уже лише цього досить, аби щодня робити Майдан і просто фізично знищити те ненаситне бадилля, яке називається олігархат. Тому я й не знаю, як ставитись до ветеринарних госпіталів у мегаполісі, до рівня якого, як до неба, 90 відсоткам усієї людської охорони здоров’я у державі.

Але у сповідальній настанові не можу не сказати, що не було ціни задля порятунку Ханни, що була би для мене зависокою. Коли я згарячу говорив, що готовий будинок продати, аби його врятувати, то це була правда, божевільна для тих, хто слухав від мене таку для здорового глузду маячню. Мені навіть у голову не приходило, що це дорога чи енергозатратна війна за мого друга. Мене жах проймав від однієї-єдиної думки – що я зроблю не все можливе і неможливе, щоб його врятувати.

Не важко було вирахувати того ескулапа, який мав найвищий рейтинг у ветеринарному світі.

Цей чоловік, водночас власник, головний лікар і хірург, викликав довіру. До моєї категоричної до оскаженіння невіри він поставився із абсолютно щирим розумінням. Перед ним сидів фанат із палаючими очима, який не вірив не те що в онкологічний діагноз, а й у саму можливість загрози. Він бачив перед собою справді двоногого звіра, готового битися за життя звіра чотириногого не на життя, а на смерть. Я не знаю, чи траплявся цьому госпітальєру коли-небудь такий відвідувач. Спрацьовував імператив, категоричність якого не міг зламати ніхто і ніщо, – цього не може бути, бо цього не повинно бути ніколи.

Доктор зробив у цю переломну мить головне для мене на моєму шляху боротьби – він погодився, що діагноз цілком може бути несправжнім. Навіть не фіфти-фіфти, а на нашу користь, бо жодних інших симптомів, окрім візуальної маячні на УЗД, не було. А коли так, то є дуже мало підстав, а може, їх і взагалі немає, щоб опускати руки.

Здається, сам Ханни думав виключно синхронно із моїм фанатичним оптимізмом. Він із підкресленою чемністю дався знову висадити себе на кушетку перед монітором нового УЗД останнього покоління, тепер уже в елітному ветеринарному госпіталі.

Не знаю чому, але дії лікарів виключно за інструкцією мені імпонували. Може, то були лише ритуали для омани довірливих відвідувачів клініки, але, на відміну від попередньої халтури, тут вважали за необхідне виголити у мого друга живіт перед обстеженням. Поводилися наче не фальшиво, на грані – фаховість і старанність.

Я стежив під мікроскопом за кожним рухом лаборантів, і мій ретельний аналіз дій лікарів, за якими я спостерігав із нечуваною вимогливістю, давав мені надію, що їхній професійний підхід і сумлінне ставлення неодмінно дадуть позитивний результат. Я заспокоював себе, що їхня сумлінність поборе мою біду.

Обстеження тривало недовго, хоч і ретельно. Ця магія проникнення людини у живий організм якимось фотографічним способом викликає дуже розмаїті відчуття. Адже знову ж таки, що там діється всередині унікального біохімічного виробництва, яким є продукування життя, усі технічні засоби від елементарного рентгена до фантастичних лазарів не дають стовідсоткового відображення.

Так, приблизно. Майже на око. Триватиме далі життя, а чи цей, сотворений Всевишнім неймовірно складний агрегат біологічного носія життя опинився під невідворотною загрозою, коли запрограмований Ж И Т И організм потрапив під таку небезпеку, яка є нездоланною для усіх його неймовірно потужних ресурсів захисту.

Допоки Ханни лежав під монітором розмаїтих медичних пристроїв від модернізованого рентгена до лазерних ультразвуків, усе це дійство зі встановлення ресурсів життя у цьому дорогому мені живому єстві вершилося у моєму розтривоженому, а то й розсипаному світосприйнятті, яке зазнало лише тиждень тому бомбардувань своїх мембран на тому ж таки Конгресі Глобального Мозку, де наймудріші з людей схожим чином анатомізували людство.

Я вершив боротьбу за Ханни в той час, коли людина стоїть на порозі створення штучного Розуму, який є найскладнішим витвором Творця, як мінімум, в масштабах Галактики, із її мільйонами мільярдів планет, таких як Земля. Ну то й що? А те, коли уже не Жуль Верн чи Герберт Веллс, а головний інженер Google Рей Курзвейл та біотехнолог із Гарварда, легендарний Джордж Черч, здійснюють урядовий проект Конгресу США із перенесення субстанції Людини, якою є її свідомість, що міститься у її мозку, із біологічного на небіологічний носій, а це означає подолання смерті й здобуття кібернетичного безсмертя.

Коли феноменальний нанотехнолог Ерік Дрекслер стверджує, що завдяки мікрочіпам величиною у кілька нанометрів, а людський волос становить від 60 до 100 тисяч цих одиниць виміру, завдяки цій рукотворній реконструкції людського організму у складальному цеху молекул можна так відремонтувати той самий, поки що незамінний біоносій, що людина може жити у власному тілі, у якому, як у застарілому «Запорожці», можна замінити усі без винятку запчастини від печінки до серця, – може жити сотні років. Я написав про це дилогію у жанрі інтелектуального трилера, я все це чув на власні вуха, допоки Ханни чекав мене із Нью-Йорка.

Потрясіння пережитого і почутого на Конгресі із порядком денним – як осягнути безсмертя – все ще володіло мною і додавало мені сили, коли у своєму конкретному житті я боровся із тою клятою смертю, яку наврочили на голівку мого найдорожчого друга.

Однак ці світила глобального Розуму залишилися там, на помостах Манхеттена. А тут переді мною – абсолютне світило у білому халаті. Дивлюся на нього, як на самого Бога, коли він врешті завершує совання наконечником УЗД. Він не такий, як той, мавпоподібний, котрий радів перед тим, як винести незаслужений вирок. Цей справді думає, чи розігрує переді мною мислителя, наганяючи ціну. Але я не маю права звинувачувати людину, яка не квапиться.