Отзывы на книги автора «Валерій Шевчук»

Земля... це клубок, сплетений сіткою. Немає в ньому нічого даремного й марного, але не кожному дано це зрозуміти.

Цікава, незвичайна книга. Символічна, образна. Спочатку, поки сюжет не зацікавив, мені було нудно, а потім і на мене вплинула магічність книги. Вона складається з двох частин - повісті-преамбули "Дім на горі" і збірки історій "Голос трави".

Найбільше мене вразила повість-преамбула "Дім на горі", в якій розповідаються такі цікаві, з однієї сторони реальні, життєві, а з іншої - фантастичні, казкові історії. Історії жінок і чоловіків (але більше таки жінок), історії про те, що все повторюється і час ходить по колу; про те, що все вже давно, ще до нашого народження, було написане.

Життя героїв зображене в якомусь уявному світі, однак, якщо пригледітись, то можна зрозуміти, що той світ майже нічим не відрізняється від реального. Ті самі люди, ті самі прагнення, амбіції, протиборство добра і зла, пошук самого себе та сенсу життя.

Той дім на горі - основа всієї повісті. Кожна людина прагне мати свій дім - місце, де буду відчувати себе у безпеці, затишно, комфортно. Місце, де поряд будуть битися кохані серця і тепло їх слів будуть зігрівати душу в похмурі дні. Той дім на горі - казка, його мешканці чи прокляті, чи обдаровані. Вони - жінки, історія яких повторюється з покоління в покоління. Інколи туди приходять чоловіки: чи таємничі прибульці-птахи, чи суджені. Лише від тих, хто нап'ється води з рук жінки, народжуються дівчатка. А хлопці народжуються від тих прибульців-птахів, які приваблюють жінок, обманюють їх. І ніколи жінки не бачать, як же ті сірі птахи з"являються на горі, вони неначе просто прилітають, а потім так само, таємниче, зникають. Зате залишають синів, чия доля бути митцями, вічно у пошуку власного місця в житті.

Рекомендую читати тим, хто полюбляє такі напів-казкові історії або просто любить українську літературу.

Парадокс. Действие происходит в XVI веке, герои - всё больше монахи, святые да убогие, да и вопросы веры сегодня мало кого волнуют, даже, наоборот, отталкивают. Но при этом книга получилась более чем современная и не только потому, что не хватило стилизации. За проблемами веры и её соответствия канону очень легко увидеть терпимость и нетерпимость к ближнему, желание поверить в чудо или проверить его и, конечно, вечное "тварь я дрожащая или право имею". Вот уж правда, время идёт, декорации меняются, человек остаётся. Капелька гуманизма и щепотка толерантности мало что изменили.

Дивные вести доносятся с Полесья - появился среди болот Никита-столпник, который не ест, не пьёт, а только знай творит молитвы да чудеса. Направляются к Никите больные да убогие со всех концов Великого княжества, а с ними и трое не совсем обычных паломников со своими просьбами. Талантливый художник и переписчик Михайло - за исчезнувшим желанием творить, монах Павел - за исцелением от эпилепсии, диакон Созонт - с тем, чтобы оставить записи о современных чудесах и святых. Если они таковыми являются. А если нет?.. Странные, пугающие вещи творятся на острове, затерявшемся среди непроходимых болот и охраняемом оком, которое карает, проще говоря, пожирает дурных паломников (или неудобных?..). Темны слова святого, противоречивы сведения о нём, подозрительны обстоятельства и просты объяснения, которые дают ученики. До последнего невозможно найти ответ на вопрос, кто таков Никита и его ученики? Святые? Сумасшедшие? Уродливые чудовища? Актёры, талантливо играющие один и тот же спектакль, да так, что уже поверили в него? И есть ли вообще этот ответ. Но как бы там ни было, а Созонт уже взял след и начал распутывать тёмную историю, подобно Вильгельму Баскервильскому. Впрочем, как и в "Имени розы" поиски какой-то конкретной правды здесь не главное, на кону более серьёзные вещи.

Да, "Око прірви" впечатляет и выдерживает почти идеальный баланс между философско-религиозной и сюжетной составляющей. Однако я подозреваю, что будь в книге чуть больше мрачняка и вписанности в своё время, дух бы просто захватывало, хотя и отпугнуло кого-то из читателей.

Шикарная некомфортная книга, которая заставляет сомневаться до последнего.

«Химерна проза» — замечательная характеристика, но по батюшке это самый настоящий экспрессионизм, хоть и более шкодный, чем у Кубина унд Леппина. Просто в украинском литературоведении в качестве экспрессионистских принято выделять произведения, отвечающие настроению движа, но без милых сердцу психогеографических вылазок и «байкотворення» внутри основной истории. Так что тот же Стефаник — скорее кузен австрийских кудесников, тогда как Шевчук — их заблудившийся во времени брат родной. Проза действительно химерная: обманчиво фольклорная и обманчиво юмористическая, она должна бы прийтись по душе тем, кому показались избыточными «Миракли».

Трое паломников идут поклониться некоему Никите столпнику, но по пути как-то выясняется, что в богоугодной малине им не рады. Ретроспективно обозревая все случившееся, главный герой удивляется, как столько событий уместилось во всего лишь неделю: в духе времени (т.е. Средневековья) он с некоторым трудом прокладывает маршрут своей жизни между собственными сновидениями и выдумками попутчиков. Окончательно картину мира спутывает народная агиография, в которой если Христос ходил по земле, то не далее как вчера, а однажды услышанное зачастую пересказывается опять-таки от первого лица. В результате местами «Око прiрви» наследует старой доброй «моторошной прозе» типа «Огненного змея» Кулиша с ее шкатулочным повествованием, а местами несется полный #кенрасселл.

Є речі, котрі передаються в сім’ї від родича до родича, як сімейна реліквія. Це може бути годинник, книга, коштовності, або фотоальбом. А уявіть собі дім, котрий вважають родинним спадком. Тільки не думайте одразу в матеріальному напрямку. Трішки вийдіть за рамки власної фантазії і уявіть собі будинок, як щось живе. Де співіснують усі його власники. Теперішні, уже померлі і ще не народжені.

І дім цей на високій і стрімкій горі. А гора ця манить до себе. Вона нашіптує мелодії, котрі підхоплює стрімкий вітерець і розносить, ген далеко за ліса і луки. А травичка ніжно колихається в такт пісень жінки, котра сяє. І так це усе мило і красиво, що серце стискається від цієї ідилії. І буде це завжди, допоки не підніметься на гору котрийсь чоловік.

Та так нахабно увірветься у це чарівне місце. Усе порозкидає, заплямує усю душу і забере з собою спокій. Бо він чорний з лакованими туфлями. Так було написано долею. Він не міг вчинити по іншому. А вона знову, як і її попередниці, пішла за ним. І віддала усю себе. Разом з піснями.

А потім старенька довго буде бубоніти нарікаючи на ці ліси, звичаї, пригоди, на цей дім і на неї. А що вона? Хіба вона могла вчинити по іншому? Адже усі так робили, і та що бубонить, також колись вибігла в сад йому на зустріч. І наступні теж вибіжуть.

А час іде. Усе залишиться на своєму місці. Але її сяйво буде тільки рости. І манити до себе усіх. Але цю гору не так і легко підкорити. Вона така підступна, то відступ зникне, то каміння покотиться. А деколи і сам Хлопець введе в оману підкорювача висоти. Бо так було уже давно задумано.

Але одного світлого ранку старенька перестане бубоніти і прислухається до шепоту гори. І почує десь далеко тихенькі кроки. Він таки іде. Але чи дійде? А якщо дійде, то чи Галина дасть йому напитися цієї кришталево чистої води? І чи напише про це у свій блокнот козопас Іван?

С Валерием Шевчуком у нас пару лет назад вышло многообещающее знакомство. Правда, боюсь теперь, что прекрасное "Око прірви" уже ничто не переплюнет - заданная изначально планка слишком высока.

Аннотация к "Птахам..." уверяет, что жанр философской повести с приключенческо-фантастической фабулой больше разработан в европейских литературах, чем в украинской. Я не знаток последней, конечно, но ассоциации действительно рождаются скорее с Буццати, Камю или Кафкой. С первым так даже чисто внешне - заброшенная крепость и ты, запертый в ней, а жизнь течёт сквозь пальцы. Лейтмотив "Птиц..." - это, конечно, идея свободы, проговариваемая скрытно и явно почти что с каждой страницы. Очень показательно в этом смысле время написания повести - 1989 год, перестройка. Воистину, по-настоящему оценить произведение можно только с учётом обстоятельств его появления.

Сюжет фантасмагоричен и напоминает притчу. Главный герой, сбежав из турецкого плена, оказывается в новом плену - крепости, где живёт всего несколько человек и царят странные нравы. Его новая жизнь - это то же весло, болезненные воспоминания про галеру и родительский дом, слабые попытки понять обитателей крепости и многочасовые мечтания. Замкнутое давящее пространство, безвластие над собой, тоска - впору вешаться. Однажды став рабом, вернуть себе свободу, кажется, уже невозможно. Или всё-таки есть шанс?.. Dum spiro spero (Пока живу, надеюсь) - это про "Птиц..." и, что там крутить, про всех нас.

Таємнича, загадкова і химерна книга, сповнена різних захопливих і не дуже історій. Про кожну частину хочу сказати окремо.
"Дім на горі" історія про жінок, кохання і родинні таємниці. Захопливо і дусі химерного роману. Читається дуже легко, слова переливаються в речення, котрі зливаються в тягнуче-приємну історію. Тут нема гострих сюжетних ліній і життєвих перипетій. зате є багато народної культури, звичаїв і таємниць. Кожний герой тут приваблює своєї неповторною історією, котрі сплітаються в життя одного села. А як реалістично і гарно описані тут краєвиди, так і хочеться зануритись у природнє середовище, покинути місто з його гамірним плином часу.
Голос трави - це збірка історій, написаних одним із найцікавіших персонажів "Дому на горі" дідом Іваном. Про кожну історію слідувало б говорити окремо, але залишу цю справу для семінарського заняття на цьому тижні:) Деякі історії викликали захват, деякі просто цікавість, а деякі нагадували чимось Стівена Кінга, настільки автор вміє гарно передати таємничі моменти. Проте тут немає перевертнів чи вовкулаків, тут наші, давні етнічні вірування знайшли втілення, зустрічаємо і домовиків, і чортів, і перелесника: всіх тих, хто пов*язаний з українською демонологією, культурою.

Особисто мені не вистачило якогось зв*язку між цими двома частинами. Як на мене, вони могли б прекрасно функціонувати як окремі художні твори. А кожна і сторія "Голосу трави" - як окреме оповідання/новела/притча. Не бачу я певної структурної цілісності, а вцілому враження маю позитивне.

Оце перша й улюблена книжка Шевчука, яку я прочитала. Вперше - в одинадцятому класі. Вдруге - цього року.
Твір не з легких, він глибокий, треба розбиратися. І героїв багато.
Проте все чудово - мова, стиль, композиція, сюжет - все на висоті!
Якщо зочете познайомитися з Шевчуком, зазирніть у дім на горі.

Я взагалі не дуже добре ставлюсь до української літератури, як сучасної, так і класичної. Вона мені видається скупою на теми, на реальні психологічні переживання, на новаторство. Але при цьому я час від часу переглядаю старі видання в бібліотеці, читаю анотації і натрапляю на дійсно цікаві видання. Одним з таких є "Око прірви" Валерія Шевчука.

До цієї книги я вважав, що містика у літературі України закінчилась на творчості Миколи Гоголя. Та виявляється це зовсім не так. Роман Валерій Шевчука не фентезійний, тут немає фантастичних створінь чи потойбічних істот, тут є люди, які творять дивні і водночас страшні речі. Через це книга сприймається дещо важкувато психологічно, але це, як не дивно, заворожує. Письменник відкриває прірву людської душі, а будь-яка прірва має властивість притягувати до себе.

Сюжет будується навколо середньовічної України, територіально розколотої та спустошеної численними набігами татар. Серед боліт Полісся проживає святий Микита, який постійно молиться та звершує подвиг стовпництва, паралельно творячи численні чудеса та зцілення. І ось до святого збирається трійця монахів. Перший – художник та творець Пересопницького Євангелія – втратив натхнення до праці та шукає відновлення духовних сил. Другий отримав благословення написати житія сучасних святих, але таких фактично не виявляється: вони лишень імітують чудеса та повторюють історії старозавітних старців. Третій хворіє на епілепсію, або так звану тоді "падучу", але вважає це біснуватістю і бажає духовного зцілення. Усі йдуть до святого Микити зі своїми турботами, але на справі все виявляється зовсім інакше.

Містична історія отримує детективні відтінки, коли виявляється, що святий Микита – зовсім не святий, а умілий актор, який імітує святенництво. Його учні – не послідовники, а засновники власної секти, яка проголошує смерть єдиною ціллю життя. А кожен, хто потрапляє до них, фактично вже немає шляху назад, адже секта не готова відпускати очевидців, яка надто багато бачили та чули.

Ця книга – чергове нагадування про те, що дорога від Бога до диявола надзвичайно коротка. Релігійний фанатизм та наслідування різноманітних догматів часто призводить до зовсім протилежних дій, коли благі помисли приводять людину до пекла. Так люди потрапляють до Ока Прірви – символічної проекції безмежного провалля, яке для кожного набуває індивідуальних форм.

Критики говорять, що роман написаний з оглядкою на Радянський Союз, а описані події є алюзією на "совєцькі" будні. Можливо, в цьому щось є. Відчуття замкненості, відсутності вибору та відчаю проглядаються тут повсюдно. Навіть якщо вони прикриті християнськими подвигами. Так і Радянський Союз. Ідеали рівності , колективності, сімейних цінностей стали лишень завісою для численних убивств та знущань над народами.

Повторюсь, атмосфера книги важка для сприйняття, вона похмура, містична та напружена. Але, як це не дивно, певною мірою «Око прірви» дає наснагу та душевні сили. Наснагу викривати та боротись з темрявою, яка криється найперше у собі.

В один из походов в детстве в библиотеку, глаз мой пал на эту книгу. У меня была система: сначала я перечитала все книги с иллюстрациями, а за неимением выбора, начала читать те, что без. Это так замечательно, что можно не только самой фантазировать, а и подолгу разглядывать плоды труда художника! "Панна квітів" была проиллюстрирована и даже обложкой своей звала меня и искушала.

Сказок на тот момент я прочитала немало! У меня была любимая серия сказок народов мира. Но когда читаешь однотипную литературу, начинаешь прослеживать закономерность. Захотелось свежих идей. И их я нашла сполна в  Шевчука. Более странных сказок я в своей жизни не читала. Шевчук написал их в соавторстве с дочерьми. И на самом деле, читая сказки поневоле ловишь себя на мысли, что такие сюжетные ходы не мог полностью спланировать взрослый. События и поведение, персонажи всё такое не от мира сего, что реально напоминает период в развития ребёнка, когда он начинает сочинять истории. Взрослому такие фантазии вызывают только удивление. Удивлялась и я, ведь сказки показались мне слегка с дуба рухнувшими. А иллюстрации только подливали масла в огонь. Они настолько дивные, странные, своеобразные, что так и притягивают взгляд. Художница Ольга Рубина. Поискала ещё её работы, их оказалось не так уж много. Несколько книг проиллюстрированы для украинского издательства Веселка.

Сказки не переводились на русский. Шёл 1990 год, не самый удачный для издательского дела. Мне было бы интересно почитать их с детьми чьими-то, из-за неимения своих, чтобы увидеть их реакцию: какие мысли, какие эмоции, какие вопросы вызывают эти сказки у них? Хоть истории и странные, они очень поучительные. В сюжетах присутствует философская составляющая. Есть вопросы, на которые ты как взрослый человек, дал себе ответ. А как бы ответили дети? Моя сестра в детстве тоже прочитала эти сказки, решение приняла тоже из-за иллюстраций. Мы никогда не обсуждали книгу. Недавно купила она себе это оригинальное первое издание. Хвастаясь мне, просила: "Скажи же ведь, странные сказки?"

Книга на тверду 7/10.
Зовнішні події - лише тло, на якому розгортається сповнений сумніву і вічної дороги внутрішній світ. Книга інтроверта, без гостросюжетності і динаміки. Зате душевна, тягуча і густа атмосфера роз'їдає.