Цитаты из книг автора «Валерій Шевчук»

– Що там балакати про мої роки? – відказав смутно дяк. – Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на душу смужками наших нещасть.

«Мудрість потребує спокою, – згадав я чийсь афоризм, а може, й сам його придумав, – а безумство – колотнечі».

Одмінець, от хто! – просто, навіть безпристрасно прорік дяк. – Тобто якийсь чарівник тут справді діяв, не перечитиму, але хто, і як, і чого, того ніввіку ані мені, ані вам не довідатися, панове врядні, хіба здогадуватися можемо. А одмінець, як знаєте, – це не жива людина, а тільки образ людини, викликаний кимось третім, про кого ніколи не взнаємо.

ТРЕТЯ БІГУНЦЕВА КАЗКА – Це було в одному лісі, де я жив раніше, – сказав Бігунець, – На узліссі текла річка, та така широка, що не можна було й перейти… – Це був Дніпро? – спитала Золота Жінка. – Це був Дніпро, – сказав Бігунець, – Один Зайчик тікав від Лисиці, і вже не було йому куди втікати, тільки через міст. А той міст був прив'язаний за мотузки. Біг Заєць уже по мосту, коли до нього Лисиця тільки добиралася… – Це якийсь дуже кумедний міст на мотузках, – сказала Золота Жінка. – Авжеж, бо це казковий міст, – сказав Бігунець, – Так от, якби злякався Заєць, то побіг би геть, а Лисиця його догнала б. Але він не злякався. Він не побіг, а спинився. «Гей ти, Лисице, – закричав він, – коли ступиш на міст, я розв'яжу мотузки, міст захитається і ти впадеш у річку і втопишся!..» – А хіба він справді не міг розв'язати мотузків? – спитала Золота Жінка. – Ну звісно, не міг. Вони були не для заячих лап. Все-таки тримали цілого моста і мали бути туго зав'язані. – І Лисиця злякалася? – Злякалася й повернула назад. А Заєць пішов своєю дорогою, сказавши собі те, що я завжди кажу: «Не треба нікого боятися!» Золота Жінка всміхнулася й погладила Бігунця по голівці. І від того дотику волосся його заблищало, заясніло і стало зовсім золоте. – Я хотіла б мати сина такого, як ти! – сказала Золота Жінка. – А я хотів би, щоб у мене була така мама, як ви, – сказав тихесенько Бігунець і захоплено подивився на Сонце, – Знаєте, я ніколи не бачив своєї мами. Може, в мене її не було? Я живу на землі так довго, часом мені здається, що моя мама – якесь дерево чи роса… Може так бути? Золота Жінка не відповіла. Сиділа задумано й дивилася туди, де топилася в м'якому сутінку земля. І був там у цей мент вечір, і золотилися води, і спалахували ясним сяйвом шибки, а дерева примовкли і нерушно завмирали – все готувалося на землі до спочинку. – Ні,– сказала Золота Жінка, – Коли б я тебе взяла за сина, ти мусив би назавжди лишитись у цьому палаці. А ти потрібен на землі. Вона встала, аж хрумкнули в неї кісточки в колінах, і повільно пішла по сходах. – Я дуже втомилася, – сказала вона, – Але зараз я ви несу тобі сонячної води. Вона винесла золоту осяйну гарбузку, віддала її Бігунцеві і поцілувала його в лоба. Тоді повернулася, повільно-повільно пішла по сходах, а за якийсь час впливла у відчинені двері, які так само повільно й урочисто за нею зачинилися. Відтак темрява впала на світ, і Бігунець аж очі протер, щоб роздивитися. Біля нього яскраво світилася золота гарбузка, і була вона як зірка. Бігунець пішов по одній із стежок, що була як права рука сонячного палацу, і ті, хто дивився в цей час із землі в небо, казали: «Дивіться, зірочка рухається!»