Глава 4. Донецьк

Тієї літньої ночі Діма спав вкрай погано, кілька разів за ніч він прокидався. Але в підсумку, прокинувшись вже, напевно, в четвертий або п'ятий раз, коли на вулиці вже зійшло сонце, а настінні годинники, що висіли навпроти, показували без десяти шість, парубок вирішив остаточно вставати з ліжка. Ще було надто рано, щоб когось будити, хоча батько мав прокинутися вже в найближчі півгодини, але навіщо тривожити його сон? Думаючи так, Діма одягнувся і вийшов на кухню, щоб зробити каву, після чого без зайвої метушні вийти на зупинку. Однак всі його думки все ще залишалися у вчорашньому дні, коли він зрозумів, що значить фраза «на сьомому небі від щастя». Допивши каву, хлопець неохоче пішов, нарешті, в сторону зупинки. Він так не хотів їхати, що благав небеса, щоб автобус не вийшов на маршрут, або він на нього запізнився. Щоб автобуси взагалі не їхали в тому напрямку. Таке вже було, і не раз, але всі такі випадки відбувалися взимку, коли дороги замітало метровим, а бувало, і більше, шаром снігу. Тільки ось де в червні, скажіть на милість, взятися снігові?

Снігу й не було. Стан доріг того ранку був оптимальним. Його, звичайно, не можна назвати ідеальним, адже якість асфальтного покриття, насправді, не піддавалася жодній критиці. Але асфальт був нічим не гірше, ніж учора, а значить, автобус по ньому довезе куди треба. І більш того, як не старався Діма підсвідомо уповільнити свій крок, на автобус він все одно не запізнився. Зайшовши в нього і знайшовши вільне місце в середині салону, юнак сіл біля вікна, дістав навушники і включив музику. Напевно, не минуло й десяти хвилин, як він задрімав, опустивши голову на скло.

Автобус зупинився в одному з міст на двадцятихвилинну зупинку, і Діма, як завжди, вийшов з нього взяти собі стаканчик кави і покурити. Разом з тим, він дістав із кишені телефон і набрав в ньому повідомлення своєму найкращому другові й за сумісництвом однокурснику Василю. У відправленому повідомленні було вказано час прибуття на автовокзал міста Донецьк, де й навчався Дмитро. Василь завжди просив, щоб той повідомляв йому про час свого приїзду – він і сумку допоможе донести, вони і поговорять про все, що сталося на минулих вихідних, і, може, по дорозі ще заскочать до якогось магазину і візьмуть собі по пляшці пива, щоб розмова йшла краще. Юнак знав, що приїде ще до полудня, але, незважаючи на це, він розумів також, що до свого гуртожитку, який знаходився всього в парі кілометрів, він навряд чи добереться раніше п'ятої або шостої години вечора – стільки цікавого потрібно було розповісти, стільки обговорити. Та й не настільки, в кінцевому рахунку, іспит був важливою справою, щоб через нього цілий день витратити на нудну підготовку.

Лізі ж, як і обіцяв, хлопець вирішив зателефонувати тільки по приїзду в місто, щоб не будити її завчасно.

Решту кілька годин Діма провів в напівдрімоті, як би досипляючи свій поганий нічний сон.

– Хлопче! Хлопче! Прокидайся, приїхали, – над Дімою стояв водій автобуса, намагаючись його розбудити.

– Так-так-так, дякую. Задрімав я щось, – промимрив Діма, ще не прокинувшись, і рушив до виходу. Потім забрав свою сумку з багажного відділення, зупинився закурити і зателефонувати своїй коханій. Але телефону його рука в кишені не знайшла.

Поклавши цигарку назад до пачки, парубок швидко перевірив інші кишені, а й там його не було. Хлопець нервував, бо ж сьогодні телефон був для нього всім.

– Зачекайте, стривайте! – кричав Діма слідом від'їжджаючому автобусу. Той через кілька секунд зупинився, і його пасажирська двері відчинилися.

– Забув що, хлопче? – спокійним голосом запитав водій.

– Так, телефон. Він випав, напевно, – юнак мріяв, щоб його телефон насправді випав, тоді як логіка говорила йому про інше – його мобільний найімовірніше перебував уже в чужій кишені.

– Ну, що, гляньмо, може, він ще й тут.

І Діма з водієм, який також зайшов до салону, почали нишпорити, шукаючи телефон на підлозі, адже якби він дійсно впав, то зараз міг би закотитись куди завгодно.

– Ти хоч номер свій пам'ятаєш-то? – запитав водій. Він уже, напевно, не раз зіштовхувався з подібними ситуаціями і точно знав, як швидше вирішити проблему, що склалася.

– Так, звичайно, – сказав Діма і продиктував водієві свій номер, який той відразу ж набрав. Пішли гудки і вже через секунду хлопець зміг з полегшенням зітхнути – зазвучала знайома мелодія. Йдучи на звук, він за лічені секунди зміг дістати свій мобільний, що забився в кут під заднім сидінням та лежав екраном угору.

– Дякую, дуже дякую. Ви просто врятували мені життя, – відразу подякував Діма водієві за допомогу.

– Та нема за що. Я тобі взагалі що скажу: тобі дуже пощастило, що він отак забився, і що тобі ніхто не подзвонив за весь цей час, а то навряд чи ми б його тепер знайшли, – спокійно відповів водій і направився до виходу.

– Ще раз дякую! – не переставав говорити слова ввічливості Діма.

– Та, добре-добре тобі, не треба подяк, – відразу відмахнувся від нього водій. – Просто на майбутнє будь акуратнішим та слідкуй за речами, бо сьогодні пощастило, а завтра – хтозна.

Відійшовши від автобусу, Діма вирішив в першу чергу зателефонувати Лізі, але гудків не було. Набрав ще раз – знову тиша. Набираючи виклик втретє, хлопець вже дивився на екран телефону, де було написано коротке системне повідомлення «Call rejected».

«Гаразд, прийду до гуртожитку ввечері та розберуся, хоча, певно, це просто черговий збій в мережі», – подумав Діма й вирішив тепер зателефонувати своєму другові, з яким повинен був зустрітися. Але не встиг юнак набрати номер Василя, або точніше Васі, як його звали всі друзі, як той сам зателефонував йому.

– Привіт, Дімон, як ти, уже доїхав? – залунав із слухавки бадьорий голос друга.

– Так, ось тільки на вокзалі з автобусу вийшов.

– Добре, тоді почекай мене там, а я через пару хвилин буду.

– Окей, чекаю.

– Стій, де стоїш, зрозумів?

– Так, стою, – відповів Діма і посміхнувся. Все-таки, початок дня не можна було назвати поганим.

Він мало не втратив телефон, але світ не без добрих людей – допомогли знайти. Колись Донецьк називали бандитським містом, але за два роки навчання і життя тут його так ніхто і не обікрав. Після минулорічного Євро-12, Донецьк ще більше змінився на краще, так що, тепер він був пристойним європейським містом. Йому, коли Діму не обманювала пам’ять, було менше ста п'ятдесяти років, тому ніяких старих районів тут і бути не могло, зате транспортна розв'язка в місті була відмінною – майже не було ніяких пробок. Молоде європейське місто в молодій європейській країни. Чисті величезні парки, сквери, акуратні вулиці. А чого тільки вартий унікальний парк Кованих фігур, основними елементами якого було більше сотні скульптурних композицій, викуваних ковалями із заліза. А Донбас-Арена! Справді перлина Донецька! Діма полюбив це місто відразу, і до сих пір любив його, незважаючи ні на що. Звичайно, він не хотів в нього повертатися, адже кохання до однієї людини завжди сильніше від симпатії мільйонному місту. Але це було не на довго. Юнак дуже сподівався, що у нього все ж вийде об'єднати ці свої дві палкі любові в одну – і вже через декілька місяців вони з Лізою будуть жити разом тут, в такому улюбленому і рідному Донецьку.

І все було б відмінно, якби не тополиний пух, який з радістю зустрів Діму і вже поспішив укласти його в свої обійми, раз у раз намагаючись потрапити до нього в очі або ніс. І начебто, лише чотири дні не був тут хлопець, але ці чотири дні тяглися настільки довго, що він радів всьому в місті, навіть пуху тополь. А особливо радів зустрічі з Васею – його кращим другом, який, може, хоч і навчався гірше, але в допомозі ніколи не відмовляв, і життєвих порад завжди давав в надлишку. Причому, це були майже завжди, дійсно гарні поради. А значить, була надія, що і тут він чимось допоможе, щось підкаже. Тим більше що Діма, як зазвичай, не розмовляв із ним по телефону протягом вихідних – він був, напевно, одним із небагатьох не любителів стільникового або електронного зв'язку. По можливості, вважав хлопець, необхідно завжди розмовляти друг із другом живцем. І це стосувалося всіх, навіть батьків. За винятком, напевне, Лізи, з якою доводилося довго розмовляти по телефону – а як інакше було підтримувати зв'язок на відстані. Але його це анітрохи не засмучувало, адже почути улюблений голос завжди хотілося, хоч і оцифрований.

І на хвилі всіх цих роздумів Діма нарешті побачив радісне обличчя друга.

– Привіт, Дімон! Сто років тебе не бачив! – кричав Василь, поспішаючи назустріч другові.

При зустрічі вони, як зазвичай це годиться, обнялися, після чого Вася попросився допомогти нести сумку і разом вони рушили з вокзалу.

– Що там, розказуй, як пройшли вихідні? – без особливого інтересу запитав Діма. Йому більше хотілося розповісти про те, що відбулося з ним протягом останніх декількох днів.

– Та, так, нормально. Сестра ось приїжджала в гості, відпочили, погомоніли…

– До іспитів готовий? – глузливо запитав Діма, адже він знав, що його друг ніколи не готувався до іспитів в університеті.

– Ще б пак! Я вже придумав, як списувати буду. Послухай, це просто геніально! Через навушники. Адже я саме для цього вже півроку не стригся, – заспішив з відповіддю Василь. І дійсно, його волосся повністю приховувало вуха. Хоча, сказати чесно, у Діми воно було ще на порядок довшим. – А ти як, будеш списувати, доки я не запатентував свою ідею?

– П-ф-ф. Нащо мені списувати? Я й так напишу, ти ж знаєш, – засміявся Діма.

– А то! Куди ти дінешся? Ти ж у професора улюбленець. Ви, напевно, ще й випиваєте разом. Та то мало гріху, ви ж, жуки, п’єте без мене! – звичайно, Діма з викладачем ніколи не випивав, проте хлопці дружно посміялися з цього жарту. – Ти краще розкажи, як там у тебе з Лізою. І це, ти пиво будеш, щоб розмова краще йшла? А то я вже прикупив по дорозі кілька пляшечок.

– А, от чого, виходить, я тебе тут вже стільки чекаю! – в жарт вигукнув Діма.

– Винен, каюсь, – засміявся Василь. – Так тобі доставати пиво?

– Ще питаєш?

І Вася дістав зі свого рюкзака дві пляшки пива і відкрив їх по черзі за допомогою запальнички. Хлопці випили по ковтку, закурили, і лише потім Діма почав розповідати про свої вихідні. Його історія була дещо довшою, ніж у друга, тому він спершу не знав з чого почати, але розповідь пішла сама собою. Розповідаючи, Дімі не хотілося упускати ніяких подробиць, через що історія цих кількох днів зайняла майже добрих двадцять хвилин. Вася ж лише зрідка перебивав, уважно слухаючи і дивуючись, почувши про ці незрозумілі сни або не сни, що ще треба було вирішити. Закінчив свою розповідь Діма лише за другою пляшкою пива, не забувши додати в кінці історію і про майже втрачений телефон, і про те, що ніяк не може чомусь додзвонитися до Лізи. Вислухавши все і зробивши кілька ковтків пива, щоб переконатися, що розповідь вже закінчено, Вася, таке відчуття, вже був готовий винести свій вердикт. Тим часом хлопці вже підійшли до Діминого гуртожитку і вирішили сісти за столиками недалеко від нього.

– Все? А ти комусь ще дзвонити пробував? Може, у тебе просто мобільний упав, там щось зламалося, і з якоїсь причини з нього взагалі не можна нікому подзвонити. Набери мене.

Діма слухняно набрав номер друга, однак виклик пішов і незабаром телефон у кишені того задзвонив.

– А тепер іще раз набери Лізу, може вже все налагодилося, – таке враження, що із усього розказаного останнє зацікавило Васю найбільше.

Діма вже в черговий раз зателефонував коханій, але виклик все одно не йшов.

– Ось бачиш, нічого, щоб йому пусто було! Та й чому, зрештою, з усього, що я розповів, тебе зацікавило тільки останнє, найменш цікаве?

– Тому що, Дімон, це останнє ми якраз і можемо зараз вирішити. А над іншим будемо потім вже думати. Ти ж не забув, що я тобі постійно говорю? Проблеми треба вирішувати в міру їх надходження. Так що, спробуй тепер її набрати з мого телефону. Якщо й цього разу не вийде, значить це щось у неї з телефоном сталося, – запевнив його Василь.