II
…І збирався він стати змієборцем на Русі – як Кирило Кожум'яка

У ті часи слов’яни успішно просувалися вглиб степів – від Києва і далі, далі на південь, їм до того не знаний, але щедрий на родючі землі й пасовиська, до Азовського і Чорного, що колись звалося Руським, морів. Зрештою, проторили південно-східний торговий путь: від Києва до водорозділу Дніпра і Сіверського Дінця, і ще нижче, аж до верхів’я Кальміусу та до пониззя Дону. Шлях той звався Залозним і проходив територією донецького краю. А Залозний від того, що дорога йшла «за лози», себто за густо зарослі лозою плавні в районі Дніпровської луки. І все складалося добре, колонізатори вже вторували Залозний шлях, збираючись заселяти ті краї й освоювати землі, які мали б давати гарні врожаї, як зненацька з’явилися кочівники.

Кочівники, то й кочівники. Простори великі, можна помиритися, місця і тим, і тим би вистачило. Та і яке, здавалося б, лихо могло бути сусідам від прийшлих племен, бодай і чужомовних, і не схожих на тамтешніх аборигенів. Кочівники (кочовики) – народ, плем’я, що кочує. Часто переїжджає з місця на місце зі своїми житлами, майном…

Кочують, а не живуть, приміром, осідло, то й хай кочують – як кажуть, що не край, то звичай. Кочівництво пов’язане із частою зміною пасовища, стоянок, тощо. Аж ні. Не так сталося, як слов’янам гадалося.

До половців хто тільки не кочував у Дикому Полі – землях між Дніпром та Доном, від Сіверського Дінця й до Азовського моря, що й звалися тоді Диким Полем. Першими (принаймні відомими з історичних джерел) скрипіли кибитки кіммерійців – прадавнє кочове плем’я в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї (себто нинішня Донецька область), про яке писав ще Гомер.

Потім були скіфи, які витіснили кіммерійців. Це про них пророк Ієремія виголошував в біблійній книзі, як про варварів, про народ, який «здалека, народ сильний, народ давній, народ, мови якого ти не знаєш, і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його – як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони жнива твої і хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем укріплені міста твої, на які ти покладаєшся…».

Про скіфів у донецькому краї писав і Геродот, який жив у V ст. до н.е.:

«Земля у них рівна, багата травою і добре зрошується: число річок, що протікають через Скіфію, хіба лише трохи менше за каналів у Єгипті. Четверта ріка Борис-фенес (Дніпро), на нашу думку, найбагатша корисними продуктами не тільки між скіфськими ріками, але й між усіма взагалі, крім хіба що єгипетського Нілу. Із інших рік Борисфенес найбільш прибутковий: він дає прекрасні й розкішні пастівники для худоби, чудову рибу у великій кількості, вода на смак дуже приємна, чиста… вздовж нього тягнуться чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не засівається хліб, біля гирла ріки сама собою збирається сіль у величезних кількостях, в Борис-фенесі водиться велика риба без хребта, що називається антокаями, і йде на соління».

Про скіфів писав і Гіппократ, що не було у них постійних жител, жили вони буквально на колесах – в кибитках, перебираючись з одного гарного випасу на інший зі своїми стадами рогатої худоби, під прикриттям були діти і їхні матері, а воїни, хоч чоловіки, хоч жінки, більше знаходилися у сідлі. Скіфські племена ще називали «мешканцями повозок».

Потім у Дикому Полі були сармати, алани. У V ст. н.е. сюди забрели гунни, такі войовничі, що наганяли жах навіть на Римську імперію, вони й потіснили до Карпат готів.

Були авари, слов’яни-анти, болгари з ханом Кубратом, хозари, араби, мадяри, печеніги, торки, а вже тоді половці… (Після них у Дикому Полі будуть монголо-татари, ногайці, а вже тоді край цей почнуть обживати – надійно, на віки, – наші далекі предки-слов’яни). Край той був вартий того. Перський історик ал-Джузджані писав: «У всьому світі не може бути землі приємнішої за цю, води солодшої за цю, повітря кращого за це, луків і пастівників більше за ці…»

А потім з’явилися печеніги.

Кочівники виявилися не просто завойовниками, а – грабіжниками, які багнули жити за чужі статки, нажиті аборигенами тяжкою працею. Одним із таких завойовників були печеніги, які в кінці IХ століття хлинули з-за Волги і зайняли степи між Доном і Дніпром.

Літописець називає 915 рік, коли «придоша печенеги первое на русскую землю», хоч хозарам, іншим сусідам Русі – і ворогам її теж – вони були знайомі й раніше. У VIII і IX ст. між хозарами й печенігами велася постійна боротьба і перші з великими зусиллями відбивалися від других. А коли печеніги захопили простори між Доном і Дунаєм, всього лише один день путі відділяв їх від кордонів Київської землі.

І вони той шлях постійно долали. Імператор Костянтин – прийшлі племена дозоляли й Візантії, – говорив, що печеніги грабують Русь і завдають їй багато зла і збитків. (Інший імператор, Олексій Комнен, був доведений печенігами та турками мало не до відчаю. Благав Захід про допомогу: «Святійша імперія християн грецьких, – скаржився, – дуже притіснюється печенігами й турками. Вони грабують її щодня і відбирають її області. Убивства і наруги над християнами, жахи, які при цьому творяться, нелічені і такі страшні для слуху, що, здається, обуриться навіть саме повітря!..»)

Спершу руси старалися з прийшлими кочовиками жити в мирі (відома істина: навіть поганий мир краще хорошої війни), але… Печеніги багли не миру, а поживи за рахунок русичів. Вони відрізали русів від півдня і особливо від Царгороду, влаштовуючи на дніпровських порогах постійні засідки. Русь опинилася відрізаною від Руського моря.

Про мир годі було й думати. Доводилось боротися – не на життя, а на смерть. За час із 915 по 1036 роки київські князі воювали з печенігами 16 разів – і це не рахуючи дрібніших сутичок, що були постійними. Печеніги нападали й на Київ, здебільшого, коли він з якихось причин опинявся беззахисним. Тоді й наносили несподіваний удар у спину русам! Київські князі змушені були відсунути південні кордони Русі дещо на північ, майже до самого Києва, де по ріках Десні, Остру, Трубежі, Сулі і Стугні Володимир збудував для захисту від печенігів ряд фортець та укріплень, що згодом стали містами. Очевидно, тоді ж почали руси нагортати оборонні вали, що отримали в народі назву Змієві. Вони раніше з’явилися і в Європі, на Придністров’ї, відомі як Троянові вали. Довжина Змієвих валів на Україні – понад 2000 км, у тім числі на Київщині – понад 800 км. Біля кожного валу з напольного боку йшов широкий і глибокий рів. Вали доповнювалися іншими оборонними спорудами, зокрема ескарпами. Довжина деяких валів сягала від десятків до сотень кілометрів, ширина основи – від 8 до 22 метрів, висота в окремих місцях і тепер сягає 9 метрів. Найбільше вивчені Змієві вали на Київщині. Особливо рясно їх між річками – ті в свою чергу були додатковою перепоною для нападників. Залишки валів збереглися вздовж багатьох річок та в межиріччях, де вали захищали простір між річками. По лінії валів були невеликі круглі городища, периметр яких близько 200 метрів. Радіовуглецевий аналіз деревини з валів показав, що система укріплень створювалася від II ст. до н.е. до VII ст. н.е. Себто за часом створення вони відповідають Зарубинецькій, Черняхівській та Пеньківській археологічним культурам.

Існує кілька гіпотез про їх походження. За однією вали буцімто нагорнули ще скіфи-землероби (серед них було багато слов’ян-антів) – для захисту від набігів сарматських племен. Що сармати нападали на скіфські поселення – факт, але щоб землероби нагорнули такі вали? Сумнівно.

За іншою гіпотезою вали споруджені північночорно-морським королівством готів – для захисту від кочівників-гуннів. (Під час Великої Вітчизняної війни фашистська Німеччина використовувала цю теорію для територіальних претензій на Україну і Крим, хоча існування готського королівства в Криму – сумнівне, була лише міграція готських племен через ці території).

Найвірогідніше, Змієві вали нагорнули слов’яни – для захисту від кочівників. Починаючи з часів нашестя печенігів та торків, чи ще й раніше – зайд у південних степах, що межували із Слов’янією, а потім і з Руссю, ніколи не бракувало.

…Жив та був на Русі богатир, звали його Кирило Кожум’яка.

І зійшовся він у смертельному герці з гігантським Змієм Гориничем (символ небезпеки, що її ніс Степ на Русь). Довго билися вони. Врешті-решт, руський витязь переміг багатоголову гадину. Змій, відчуваючи свій швидкий кінець, почав благати про пощаду. І навіть запропонував богатиреві розділити з ним землю порівну.

«Ділити те, що вже повністю належить мені? – здивувався Кожум’яка. – Та гаразд. Якщо ти хочеш ділитися – давай ділитися!»

Запряг Кожум’яка змія в богатирський плуг, що його викував для цього вагою в 300 пудів, та й погнав змія. В того й очі рогом лізли – в усіх його головах – як тягнув важелезного плуга. Але тягнув, діватися ніде було, як Кирило підганяв його богатирською пугою. І провів змій борозну від Києва й до моря. А потім і по морю провів. А вже тоді Кожум’яка убив змія, труп його вкинув у море, а борозна звідтоді стала зватися Змієвим валом…

Починався він від невеликої річечки Сівери поблизу села Круглик Києво-Святошинського району і, з лісів вийшовши, потягнувся долиною Сівери далі й далі на південь – до самого моря. Як вважають дослідники, вал насипаний в кінці V століття, добудовувався ще й у VII столітті нашої, звичайно, ери. І сьогодні він по праву вважається одним з чудес Київської землі.

Попід валом з боку степу тягнувся глибокий рів, наповнений водою – додаткова перепона для кочівницької кінноти. Можливо, вали збудували – принаймні почали їх споруджувати, – ще анти-слов’яни, а руси часів Київської Русі їх час од часу реконструйовували, досипали і зміцнювали – як надійний захист від навали кочівників. У ті часи на валах там і там цілодобово знаходилася варта (стражі розташовувалися на такій відстані один від одного, аби могли бачити один одного), і тільки завбачали в степах рух чужинських орд, як підпалювали димові багаття, які й застерігали: на Русь кочівники йдуть! Князі тоді швидко збирали рать. Вперше вали Середнього Подніпров’я згадуються під 1093 роком – та під 1095 і 1149 роками, коли описувалися воєнні дії проти половців. (Самі ж вали в літописах іноді називалися Половецькими). Хоч існували вони і в часи печенігів, і ще й раніше, адже кочівників, які терзали Русь, у ті часи в степах ніколи не бракувало.

Минуть століття безперервних війн Русі з кочівниками, в тім числі і з печенігами. Частина їхня – торки, берендеї, – зрозумівши безперспективність боротьби з Руссю, почала найматися на службу до київських князів, і звідтоді вони захищали прикордоння Русі від своїх же співплемінників. (Печеніги складалися з ряду племен, які, на щастя Русі, часто ворогували між собою). Згодом основна маса печенігів пішла за Дунай – Русь на якийсь час могла полегшено зітхнути.

На той час Русь була сильною державою, тож відбила натиск кочівників, завдавши їм відчутних поразок.

Але минуло століття, друге, і південні степи на порубіжні Русі захопили половці, які прийшли з рівнин Північно-Західного Казахстану.

«Кінні війська тюркомовних кочівників, їхні кибитки з сім’ями, величезні табуни коней скоту стрімко насувалися із сходу, – пише один з авторів, А. Лисянський. – Вони витоптували південноруські степи, серед яких розкинулись простори донецьких земель. Завойовники нападали на осідлі селища і міста Давньої Русі, спустошували і грабували все на своєму шляху».

«Багатства сусідів, – писав один з класиків марксизму, Ф. Енгельс, – збуджують жадібність народів, у яких багатство виявляється вже однією із найважливіших житейських цілей… грабунок їм здається більш легким і навіть більш почеснішим, як творча праця».

До 1055 року кочівники, які прийшли з Середньої Азії, повністю витіснили із південного Придніпров’я племена печенігів і торків, які там раніше жили. На схід від Русі їх називали кипчаками, на заході – куманами, русичі ж їх стали називати половцями, адже колір волосся нових сусідів, на відміну від попередніх, був солом’яно-жовтим. Себто половим.

Східні автори у XI–XV ст. називали захоплені половцями землі Дешт-і-Кипчак (Кипчацькі степи), а західна частина, яка межувала з Руссю, отримала в руських джерелах назву «Половецька земля». Або й просто – Половеччина.^[9] Нові пришельці зайняли увесь донецький край, кочували берегами Азовського моря, в басейнах Сіверського Дінця і Самари (ліва притока Дніпра).

Про першу зустріч з ними в руському літопису написано ледь чи не доброзичливо: «Приходи Блуш с половци, и створи Всеволод (син померлого роком раніше Ярослава Мудрого) мир… и возвратишися (половці) восвояси». Але вже у 1060 році ситуація різко змінилася, коли половці здійснили перший набіг на руські землі. Тоді нападникам не повезло. Хоч дружина Святослава – другого сина Ярослава Мудрого, який княжив у Чернігові, – і була в численному відношенні значно меншою – чи не в чотири рази – половці були розбиті, чимало їх потопилося при втечі в річці Снові, а проводирі кочівників були захоплені в полон. Але через рік половці таки взяли реванш, а в 1068 році вони розбили об’єднані війська київського князя Ізяслава, чернігівського Святослава і переяславського Всеволода. Звідтоді миру на південних околицях Русі більше не було, прийшлі кочовики, шарпали Русь з року в рік, ставши для неї справжнім горем-лихом.

На чолі союзу половців стояло плем’я каїв, що в перекладі означає змія. Оскільки ж племен в половецькому союзі було сім, кочівники любили казати, що в змії сім голів. (Цю їхню поговірку цитують арабські й китайські історики тих часів). Так почав зароджуватися міф про поєдинок руських богатирів з багатоголовими зміями. Мине чимало часу, доки вже Володимир Мономах не розіб’є у 1103 році кочівників – «скруши главы змеевые».

Штурмувати міста половці не вміли та й не мали відповідної для цього техніки – стінобитних машин, пороху. Розоривши околиці, вони брали в облогу місто, намагаючись взяти його змором. Якщо це не допомагало, йшли геть. Але найбільшу небезпеку половці, хоч як це не дивно, являли в якості спільників руських князів у їхній боротьбі між собою та за київський стіл…

Про ці чвари-розбрати (на мові літописця «котори») між князями руськими (часом і між братами, батьком та синами) розповідає і Нестор у своїй «Повісті минулих літ». Зокрема й під роком (літо) 1079:

«…то знов почалися чвари, Ярополк виступив проти удільних князів і, не дійшовши до Звенигорода, був убитий проклятим нерадивцем, якого напоумили злі люди, лежав Ярополк на возі. І його проткнули шаблею. І тоді підвівся Ярополк, висмикнув із себе шаблю і скрикнув:

– Ох, таки спіймав мене ворог…»

«В літо 1095. Предивне чудо трапилося в Полоцьку, вночі стояв тупіт, щось ніби стогнало на вулиці, і рискали якісь тіні – подоби людей, коли хто виходив із дому, щоб подивитися, одразу на того незримо нападала моровиця, і він умирав од неї. І ніхто не насмілювався виходити за ворота. А потім і вдень мчали коні, однак їх не видно було. А було видно лиш копита коней, і уражали вони мором людей у Полоцьку і в навколишніх землях. Того ж літа знамення було в небі – ніби круг стояв посеред неба превеликий (у 1091 році було велике кільцевидне затемнення сонця – В.Ч.). І того ж літа засуха була така, що вигорала земля, і багато лісів спалахнули самі, і болота, і війна велика була. І половці сунули звідусюди, взяли три міста і багато сіл взяли по обох берегах Дніпра того ж літа, коли Всеволод полював на звірів за Вишгородом, і вже були закинуті тенета, і гукані гукнули, упала зоря, мов превеликий змій, із неба, і жахнулись всі люди, в ті ж часи земля стугнула так, що багато хто чув. Усе це коїлось тому, що помножились гріхи наші і неправди…»

У ті часи були постійні епідемії, засухи, неврожаї та інші стихійні лиха. Але ж і Нестор був правий, кажучи про те, що тоді багато було гріхів і неправди на Русі з-за тих братовбивчих котор. Як ось хоча б і в цьому повідомленні: «…горе йому (Всеволоду) було од племінників його: бо почали дозоляти йому, один вимагати наділу: а інший іншого, він же, щоб змирити їх, роздавав їм землі…»

Так дробилася колись сильна єдина Русь, так кувалася руками своїх же її поразка… А тим часом «половці… пустилися воювати й спустошувати землю, і стояв плач великий на нашій землі, опустіли села наші й міста наші, і були ми гнані ворогами нашими…»

1095 рік. «Прийшов Боняк з половцями до Києва в неділю увечері і повоював навколо Києва, підпалив дім княжий на Берестовім…»

Того ж року, як повідомляє літописець, «знов прийшов до Києва Боняк безбожний, шолудивий, потайки, мов звір хижий, зненацька. І мало в місто не ввірвалися були половці; запалили оболонь перед Києвом і спалили монастирі й села. Прийшли погані і до монастиря Печерського, коли ми по келіях відпочивали після заутрені… І гукнули гуком бойовим біля монастиря, і поставили два стяги перед ворітьми монастирськими. А ми бігли поза дворами, а інші сховалися на хорах кам’яної церкви Успенської.

Безбожні сини вирубали ворота монастирські і пішли по келіях, виламуючи двері, і виносили, коли щось знаходили в келії. Потім спалили будинок святої володарки нашої Богородиці, і прийшли до церкви, і підпалили двері, які на південь улаштовані, і другі – на північній стороні, і влізли у притвор біля гробу Феодосія, засновника Печерського монастиря, хапали ікони, запалювали двері і оскверняли віру нашу, кажучи: