Скіф може загинути в чужих краях (часто й гине там, бо півжиття його в походах минає), і в чужу землю тіло його може лягти – тілові все одно, де зотлівати, а ось душа ніколи з чужим краєм не змириться. Здолає будь-які відстані, прилетить у рідний край і никатиме там, як неприкаяна, шукаючи собі пристанища. Шукатиме і не знаходитиме, і ночами жалісливим птахом квилитиме побіля людей, прохаючи в них притулку, засмучуючи їх і лякаючи.
Як злим був її господар за життя – шкодитиме живим, як добрим був… Ні, душа доброго чоловіка не повинна поневірятися без притулку, живі мусять їй збудувати вічну оселю, де б вона поселилася назавжди. А втім, і душі недоброго чоловіка теж треба спорудити вічну оселю, – щоб не мстила живим.
Вийде, бувало, вранці кочовик із шатра, зітхне:
– Всю ніч кричав і кричав якийсь птах… Не інакше, як чиясь неприкаяна душа в степу блукає, притулку собі шукає. Треба для неї насипати могилу, добрий був чоловік за життя чи ні, а душі його варто допомогти. Та й нам буде спокійніше…
Тож і звичай був у скіфів: якщо хто з них (особливо коли знатний, славетний воїн, вождь чи старійшина) не повертався з походу, і тіло його залишалося в чужій землі, то в рідних степах готували для його душі вічну оселю – насипали символічну могилу.
І для душі Оріка теж було вибране місце на узвишші.
І зібралися воїни скіфського царства Атея на чолі з своїми вождями, старійшинами і знатними людьми.
І чекали вони царя.
Атей примчав у супроводі охоронців, чорна голова його непокрита, лице теж чорне, змарніле, але суворе і непроникливе. Був цар, як завжди, в простому вбранні скіфського воїна, збруя його коня і зброя були покриті всього лише сріблом. Владика повільно зсунувся з коня. Ні за жодним із своїх синів так Атей не жалкував, як за найменшим своїм, за Оріком, за Атейченком своїм. Та що тепер… Боги розпорядилися по-своєму і забрали його сина в небесну Скіфію. Трапилось це восени, а зараз уже весна, а про Оріка так більше ніхто й не чув. І тіла його ніде не знайдено. Щоправда, спершу була сподіванка, що Орік потрапив у полон до котрогось із тамтешніх племен. Тож Атей всюди розіслав своїх людей з повелінням не торгуючись викупити сина, якщо він у неволі. Як завжди, коли скіфи починали переговори про викуп знатного з полону, словом, що виручало, було «зірін» – золото. Та цього разу і зірін не допоміг. Ні з чим повернулися царські посланці – ніхто й ніде в пониззі Істру не тримав у себе царського сина. Бранці були, серед них і скіфи траплялися, але все то прості скіфи, а щоб царський син… Ні, тамтешні племена про такого і не чули…
Ось тоді Атей, згнітивши серце, переконався, що сина на цьому світі немає, коли навіть золото не змогло відшукати його слід. Десь у якійсь із сутичок поліг Атейченко зі своїм загоном, а хижі звірі, певно, й тіла їхні порозтягували… Недарма ж бо сказано: степи хоч і рівні, а людина у них зникає, як на дні морському…
І лунає в степу врочисто-скорботне:
– Тут на віки вічні буде оселя для душі мужнього і знатного скіфа на ймення Орік, котрий поліг у чужім краї.
У колі, викладеному білим камінням, поставлено горщик, на великім дерев’янім тарелі покладено тушу барана, а поруч – ніж, глиняний кухлик і амфора з вином.
І всі взялися за руки і утворили велике коло, в центрі якого було вибране місце для вічної домівки. Тримаючись за руки, вигукували:
– Кличемо тебе і запрошуємо, душо Оріка!
І затихли, сторожко прислухаючись. Раптом у степу заквилив птах.
– Чує, чує нас душа Оріка, – загомоніли. – Вона поруч, вона повернулася в рідні краї.
І тоді наперед ступив старий скіф, здійняв руки до неба.
– Йди до нас, душе Оріка, – вигукнув він у небо. – Йди, не блукай у степах, ми спорудимо тобі вічну оселю. Поселяйся у ній і заспокойся – ми любимо тебе і пам’ятаємо.
– Любимо, любимо, – загуло в степу. – Тільки гніву і зла на нас не май, а краще біля нас на вічний спокій лягай!
І чекали знаку, що душі загиблого сподобалось вибране місце, і вона згодна тут поселитися назавжди. Та ось з’явився у небі орел, а степом летіла легка його тінь.
– Душа Оріка летить, сподобалось їй місце, тут вона поселиться на вічний спочинок!
І тоді принесли залізний меч.
Цар взяв його на витягнуті руки, зробив кілька кроків, зупинився, вклонився до землі і, випроставшись, сказав:
– Земле, не меч ховаю, а сина свого, воїна скіфського славного. Поліг він у чужім краї, тож прийми, земле, меч його і дух його. І хай віднині могила з мечем буде зватися могилою Оріка.
Нахилившись, поклав меч.
Атею піднесли башлик, наповнений землею, він висипав його на меч, ще раз повторивши, що ховає тут сина свого. Потім підійшов Гелон і теж висипав башлик землі, за ним потяглися найзнатніші вожді Авхат, Паралат, Лаксакіс та Савл, а вже тоді решта вождів та старійшин, знатні мужі, воїни. І лише потім настала черга війська, спершу кінних, а тоді піших. Цілий день ішли і йшли воїни, висипали з башликів землю, і могила росла на очах. Десь під вечір, коли останні воїни висипали землю з похідних своїх башликів, могила Оріка вже високо здіймалася у степу.
Її обіклали зарані приготовленим дерном, і вона зазеленіла, як наче й була там споконвіку.
І підійшов тоді до царя старший його син Гелон.
– Батьку мій, царю наш преславний, дозволь слово мовити.
– Говори, – кивнув Атей.
– Разом з тобою сумую за братом моїм і сином твоїм молодшим. І клянусь зробити все, щоб зберегти світлу пам’ять про нього. І ще клянусь взяти під свій захист сім’ю Оріка. За скіфськими законами жона молодшого брата, якщо боги забирають його до себе, переходить у шатро старшого брата. Під його руку і його захист. Віднині мій обов’язок – піклуватися про сімейство загиблого брата, як про своє власне.
– Що ж, за законом предків забирай жону Оріка в своє шатро, і синів її бери, і все добро покійного брата бери, всі табуни його, гурти худоби й отари овець. Як виростуть сини Оріка, то повернеш їм батькове добро.
Того, що мало статися, Донія вже чекала давно, звідтоді, як у сутичці з гетами наклав головою її Орік. Пішов він восени за даниною і не повернувся, хоч у степ вже весна прийшла. І всі ці довгі дні і ночі вона з тривогою чекала перемін у своїй долі – на краще чи на гірше, про це знають самі лише боги, але чекала. З постійним страхом – за себе і за трьох своїх малолітніх синів. А втім, чого боятися? Адже споконвіку так заведено – молодша жона загиблого (чи померлого) йде з мужем на той світ, а старша переходить у шатро його брата чи й родича, якщо брата немає. Так було і так буде, не йти ж удові в чужу сім’ю. А брат загиблого мужа – це таки брат, близька людина, і він захистить удову та її дітей. Гелон – старший син Атея, його спадкоємець. Як помре Атей, Гелон царем стане. І вона тоді буде не чиєю-небудь жоною, а жоною царя. Правда, старша – Паскія – зла і недобра. Кажуть, знущається з молодших дружин свого мужа, має їх заледве чи не за рабинь. І нічого не вдієш, старша жона у скіфській сім’ї – повновладна господарка і цариця. Вона найближча до мужа, веде господарство і як вона скаже, так і буде. Лихо чекає ту молоду жону, котра посміє її ослухатись. Ні муж не захистить її, ні цар, ні бог… Та й Гелона Донія боялась. Неласкавий старший син царя, завжди понурий, грізний на вигляд і свавільний. Гляне – як акінаком полосоне. Скіфи його остерігаються і покірно виявляють йому своє шанування – ось-ось він може стати їхнім царем… Заздрив Гелон меншому братові: що скіфи його люблять, що батько його любить, що вдатний він і тямковитий. Везучим був Орік, удачливим, а в останньому поході не поталанило. Жаль мужа, добре жилося з ним Донії, не кривдив її ніколи, був з нею завжди лагідний, молодшими жінками не спішив обзаводитись, синів беріг. І було за його спиною затишно і безпечно. Думала, що так і триватиме завжди. А боги, бач, по-іншому розсудили, забрали мужа до себе, хоч йому тільки-но виповнилося тридцять…
Донія була скіф’янкою з діда-прадіда. Тільки не з роду кочовиків, а з мирного племені скіфів-хліборобів, котрі ніколи не воювали, як кочовики, владики їхні і всіх племен Скіфії, не кривдили сусідів, а з літа в літо вирощували хліб. Правда, лук і стріли землероби теж мали, але то – для захисту. Недарма ж кожну хлібину як випікали, то оздоблювали насічками, прикрашали її малюнками, як найдорогоцінніший витвір рук людських, але в центрі хлібини незмінно зображували лук і стріли – захисників свого поля. А поклонялися богу-сонцю, тож вітаючись, незмінно казали: «Слава Гойтосіру!»
– Бо Гойтосір нам дає все, що треба людині у цьому світі: і хліб, і білий світ, і саме життя на чорній землі, – казав бувало батько, чиї порепані шкарубкі долоні завжди пахли або свіжою землею, або хлібом. – Гойтосір та Велика богиня-мати є найзначнішими нашими богами, їм поклоняйтеся, діти мої, сонечку нашому рідному та дощику небесному, що йде на ниви родити.
Як то сталося, що деякі роди кочовиків осіли на землі й поробилися землеробами, а не залишилися скотарями, як прадіди їхні, Донії розказував ще дідусь – хай тихо та лагідно живеться йому в світі предків! Спершу скіфи не вміли оброблювати землю й засівати її зерном. Звідколи вони з’явилися в краях між Танаїсом та Істром, їхня худоба та коні паслися на степових пасовищах. Пастухи-скотарі лише переганяли гурти й табуни з місця на місце. А коли зими приходили люті, частина скіфів, рятуючись від холодів, відкочовувала на південь, на зимові пасовиська, а частина спускалася в річкові долини, де були тимчасові поселення із загонами для худоби. Там ще за літа припасали сіно та гілки з листям. Зимівники належали родам. А по весні, коли худобу й коней відганяли в широкі степи, неодмінно хто-небудь залишався на місці – орали нивки і засівали зерном. А навчили їх цьому люди, котрі ще раніше скіфів поселилися в тих краях і вже навіть почали із скіфами родичатися. Так і виникли перші поселення, так вчорашні збіднілі пастухи, ті, хто втратив худобу, ставали землеробами – годувало їх уже не скотарство, а земля.
О проекте
О подписке