Кожний вільний скіф спершу навчиться їздити на коні, а вже потім – ходити. Так було споконвіку, звідтоді, як хитрий Тал здобув скіфам Владу над дикими кіньми. І так буде завжди, допоки скіфи житимуть у цих степах.
Про це, їдучи верхи у голові свого війська, співав Тапур.
Скіф не чекає готової пісні, він сам її, залежно від настрою, творить і співає. А співає про все, що побачить у степу. Їде собі, похитується в сідлі, дорога довга, рівнини одноманітні, тож вершник і співає… Пролетів орел над степом, скіф співає про орла, який пролетів степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скіф і про лисицю вогнисту у зеленій траві заспіває. Про що думає – те й співає. Що на серці має – про те й співає. Радість – співає, гнів – співає, удача – співає, невдача – теж співає… А Тапур про коней любить співати, бо коні для скіфа – то все. Бо скіф без коня, що степ без сонця, земля без дощів. Пішки далеко не підеш у степу, на сусідні племена за здобиччю і рабами без коня не нападеш, і битися пішому – не те, що верхи… А колись у скіфів не було коней. Гай-гай, як давно то було, тільки-но білий світ народжувався, а перші скіфи з'явилися у цих степах. І було тоді у степах повно-повнісінько диких коней. Куди оком не кинь – всюди табуни, та тільки не підступишся до них – дикі коні, як звірі, близько до себе не підпускають!
Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без ніг!
От один скіф, його звали Талом, почув, що буцімто у степу є цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються її коні, і має вона Владу над кіньми. І забаг Тал роздобути оту Владу над кіньми і рід свій у сідла посадити. Тож гайнув він на пошуки тієї цариці-кобилиці. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде і йде. Бо сказав своєму роду: без Влади над кіньми я не повернуся! А був він упертим і коли чого хотів, то не шкодував і себе. От дійшов він до Глибокої балки, на дні якої біг струмок. Там і жила цариця-кобилиця. Глянув на неї Тал – волосся йому на голові сторч стало. Голова у білої кобилиці – жіноча, а все решта – як у коня. Коли мчала степами цариця білих коней, то земля двигтіла і гул такий ішов, що птиці з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах – то сліди тієї цариці-кобилиці, то вона під копитами своїми їх полишила.
– Чого тобі, скіфе? – сердито питає та цариця. – Як ти смів на мої очі з'являтися?
Тал поборов страх, вклонився і каже смиренно:
– О велика і грізна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе і увесь наш скіфський рід прохає: дай нам Владу над кіньми, бо не хочуть нас слухатися коні, а пішому у степах кепсько жити!
Тупнула цариця одним копитом – дрож по землі пішла!
Ледве Тал на ногах утримався.
Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…
Заіржала цариця – трохи було не оглух Тал.
І все ж він не відступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима і питає:
– А нащо тобі і твоєму роду скіфському Влада над кіньми?
– Хочемо коней приручити і мати їх за вірних помічників, – одказує Тал. – Тяжко скіфам без коней у степу жити. Ніг не вистачить степами бігати.
Як заірже враз цариця усіх коней, аж вогонь із ніздрів пішов, аж трава полягла й обгоріла.
– То ви хочете вільних коней у роботу запрягти? Вудила їм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кіньми! Йди геть, нерозумний скіфе, доки ще живий!
Позадкував Тал і кинувся тікати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його відпустила. І на тому спасибі.
От пішов він куди очі дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тільки із Владою над кіньми. Тому й пішов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, ніг уже ніби й немає, присів… Коли чує, хтось пищить… Оглянувся Тал – нікого не видно. Звісив голову – думу думає, що ж йому, бідолашному, тепер діяти і куди податися?.. Коли чує – хтось пищить-дзижчить йому у вухо.
– Ти хто? – схопився Тал.
– Комарик, – чується у відповідь.
– А чого тобі треба?
– Я з голоду помираю, – пищить комарик, – дай мені краплину своєї крові, і я знову житиму.
– Пий! – махнув Тал рукою. – Навіщо мені моя кров, коли я не можу тепер до свого роду повернутися.
От комарик напився з його шиї крові, а тоді й питає:
– А чому ти, добрий чоловіче, такий сумний і чому ти не можеш до свого роду повертатися?..
Тал і розповів йому про все.
– Не горюй, – пищить комарик. – Ти мене з біди виручив, і я тобі пособлю. Знай же, Влада над кіньми захована у ніздрях цариці-кобилиці. Я допоможу тобі здобути Владу над кіньми.
– Тю!.. – здивувався Тал. – Чи знаєш ти, що цариця-кобилиця така завбільшки, як п'ять коней разом? Як же ти у неї Владу відбереш?
– Іди за мною і ти сам побачиш.
Знизав Тал плечима, мені, мовляв, все одно, і пішов, а комарик за ним назирці летить. От дісталися вони до Глибокої балки, вздріла Тала цариця-кобилиця, гнівом спалахнула, аж іскри із очей її посипались, аж трава навколо зашкварчала.
– Ти знову, скіфе?!! – кричить так, що Тал аж захитався і ледве-ледве на ногах устояв. – Ну так бережися, втретє ти сюди не прийдеш. Мене двічі бачити одній людині не можна.
«Пропав… – злякався Тал. – Треба ж було послухати того комарика… Тепер хоч проси, хоч моли, не відпустить коняча повелителька».
А комарик тим часом до цариці підлетів, у ніздрю їй заліз і лоскоче там… Цариця-кобилиця не стрималась і я-ак чхне! Аж трави у степу вилягли! А з її ніздрі і викотилось яйце, впало до ніг Тала і розкололося… Вискочив із яйця срібний ховрах і хутчій навтьоки!
Але Тал не дрімав, лук вихопив, прицілився і пустив стрілу. Недалеко й відбіг ховрах, як стріла наздогнала його. Він і розпався. Підбіг Тал і тремтячими руками схопив Владу над кіньми – Золоту Вуздечку. Як уздріла ту Золоту Вуздечку цариця-кобилиця в руках у Тала, так і закам'яніла…
Кажуть, на скелю перетворилася.
І понині стоїть біля Глибокої балки страшна скеля з головою жінки, а з тулубом коня. Ото і є цариця-кобилиця диких коней.
А Тал щасливо повернувся до свого роду із Владою над кіньми і з Золотою Вуздечкою. Маючи Владу над кіньми, скіфи половили диких коней і приручили їх. Ось звідтоді вони й не мислять себе без коней. Тільки не у всіх, звісно, коні є, а тільки у сильних цього степу. Таких, як Тапур!
Останній день путі Ольвія їхала в голові валки, поруч з Тапуром. Їхала, намагаючись ні про що не думати. Що буде – те й буде. Чи змирилась із своєю долею, чи на серці все перекипіло – не доскіпувалась, не дошукувалась причин. Що буде – те й буде, а назад і справді вже немає вороття. Така, мабуть, її доля-доленька гірка…
А поперед них, на відстані польоту двох стріл, то розсипаючись по рівнині, то знову збираючись у гурт, мчала сотня розвідки.
Невдовзі загін із сотниками на чолі піднявся на узвишшя, на якому виднілася вишка, вершники замахали руками, підкидаючи вгору свої башлики і ловлячи їх на древка списів, і враз зникли з обрію.
– Розвідка вже в долині. – Тапур повернув до Ольвії засмагле, аж чорне од степового вітру, обличчя, на якому сховалися у щілини променисті очі. – Там, за сигнальною вишкою, – моє кочовище. Ми – вдома!..
І вершники почали підкидати вгору свої башлики й ловити їх древками списів.
– Який дім, як… усюди степ, – зітхнула Ольвія і відчула нараз спалах пекучої туги за своєю домівкою, за рідним краєм.
– О, степ для скіфа – то і є домівка! – шкірив Тапур сліпучо-білі зуби. Він був без панцира, у легкій повстяній куртці, у чорному похідному башлику. – Ого-го, яка домівка для скіфа оцей степ! – Його чутливі ніздрі принюхувались до вітру. – Мої ніздрі відчувають дим кочовища! Де б не носили нас, скіфів, швидкі коні, а вдихнеш дим домашніх вогнищ, і наче нова сила вливається в наші тіла.
Невдовзі вони вже піднімалися на узвишшя, де стояла стара, почорніла сторожова вишка із сухим хмизом і кістками тварин на верху. До вишки була притулена довга тичина з намотаним пуком соломи, котрим на випадок тривоги і підпалять хмиз на вишці. У тіні вишки, розкидавши руки і ноги, підклавши під голову сагайдак із стрілами, голічерева хропів простоволосий скіф. Неподалік пасся його кінь.
Один з вершників, вихопивши лук, прицілився і пустив стрілу, котра із свистом вп'ялася у траву біля самісінького вуха сонного дозорця. Він відразу ж схопився, наче хто його підкинув, і хрипло закричав:
– О-о!.. Я чую спів скіфської стріли біля свого вуха. Ара-ра, скіфи! Із здобиччю!
– Хто у тебе десятник? – сердито запитав Тапур.
– Сколот, найзнатніший вождь, хай дарує тобі Папай тисячу літ! – вже без особливої бадьорості одказав дозорець.
– Передай десятнику Сколоту, щоб він тебе добряче відшмагав трихвостим нагаєм! А як вдруге спатимеш, стріла може вп'ястися у твоє вухо, і ти ризикуєш оглухнути навіки!
І оперіщив нагаєм свого коня.
Ольвія ледве встигала за своїм вождем.
Спинилася на краю узвишшя.
Глянула Ольвія і на мить аж зажмурилась: вся долина була забита повстяними кибитками, і лише на взгірку, де було трохи вільніше, виднілися білі та чорні шатра. Звідусіль у долину спускалася безліч стежок, пробитих людьми і кіньми, добігши до крайніх кибиток, вони зникали, наче щезали на дні морському. Здавалося, що те застигле море кибиток ось-ось заворушиться, завертиться в безладній круговерті, й кибитки почнуть давити й трощити одна одну. А ще Ольвії здалось, що ніхто – ні звір, ні людина, – пірнувши у той табір, уже не зуміють виплутатись на волю і назавжди лишаться його бранцями. Така ж сумна доля чекає і на неї – віднині бранку скіфського табору.
І на мить їй стало страшно і захотілося хутчій, доки вони ще не пірнули в те море кибиток, повернути коня назад і гнати його, гнати геть подалі, туди, де простір і воля…
Та, глянувши ще раз, Ольвія трохи заспокоїлась: кожна кибитка стояла на своєму місці, між ними були стежки, на яких гралися діти, ходили кози та вівці, там і тут миготіли вершники. Ось вже й розвідувальна сотня увірвалась у кочовище, збудоражила всіх, і навстріч війську біжать жінки в яскравих убраннях і голі, загорілі до чорноти діти.
Спустившись з узвишшя, військо витяглося і, звиваючись, як велетенська змія, підходило до кочовища. Поминули Три Колодязі на перехресті, зруби яких були викладені з каміння, й під'їхали до околиці кочовища, де жили найбідніші скіфи у драних шатрах чи й просто в благеньких куренях. Тут, на околиці, почали ставати таборами вершники інших родів, у кочовище ж, в оточенні жінок і дітей, увійшли тільки свої.
Тапур з Ольвією, в супроводі воїнів та слуг, попетлявши між кибитками, піднялися на взгірок, де в оточенні багатих юрт старійшин і знатних мужів стояли великим півколом десять білих шатрів вождя.
Неподалік найбільшого і найпишнішого шатра, над яким маяли на списах кінські хвости, на землі було викладено білим камінням коло. Всередині того кола на старім потрісканім камені лежала бронзова сокира з нагаєм – символи родової влади Тапура.
Спішились, слуги миттю забрали коней і, понакривавши їх попонами, повели у долину прохолонути після довгої їзди, а Тапур і Ольвія спинилися перед колом.
Скіфи щільно оточили взгірок з десятьма білими шатрами. Між ногами в дорослих нишпорили діти і тикали на Ольвію пальцями.
– Оно-но… чужачка.
Загадкову чужоземку роздивлялися і скіф'янки.
Нова жона їхнього вождя у скіфському вбранні: в гостроверхій шапочці, отороченій хутром видри, на спину, на малинову куртку, спадає покривало із золотими бляшками, у шароварах, в м'яких сап'янцях. Обличчя її ледь видовжене, чисте, ніжне, трохи смагляве, з тонкими бровами, що здіймаються над лобом, як два крила, із живими очима, гарним ротом, з губами, що наче намальовані… Вродлива, випещена, не спалена степовим сонцем, не пошерхла од гарячого вітру… Що й казати, заздрісно зітхали скіф'янки, вміють гречанки слідкувати за своїм обличчям. А ось як поживе з їхнє у степу – де й дінеться її врода, злиняє, вигорить на сонці та вітрі…
З-за жінок виглядають дівчатка в маленьких шапочках, з-під яких на плечі й спину спадає безліч кісок з різнобарвними кісничками. Блискучі їхні оченята повні цікавості й захвату: гарна чужоземна жінка, гарна! От якби й нам такими стати!
Та ось Тапур ступив у біле коло, взяв у руки бойову сокиру свого батька, потряс нею над головою, крикнув:
– Я повернувся, сини бойового кличу «арара»!
– Арара! – озвався рід.
Тапур поклав сокиру, узяв родовий нагай, що передавався з покоління в покоління, цьвохнув ним.
– Я повернувся, скіфи!!!
І родичі покірно схилили голови перед вождем із нагаєм у руках.
Тапур поклав нагай у коло, випростався гордовито і хизувався перед родом своїм, що схилив покірно голови.
Потім до вождя підійшли сивобороді старійшини, вклонилися йому і щось говорили, але Ольвія не прислухалась. Її зацікавило четверо дівчаток десяти-чотирнадцяти років у яскравих платтячках, у гостроверхих шапочках, з безліччю кісок. Вони не зводили із вождя захоплених очей. Та ось ритуал зустрічі закінчився, і дівчатка, підбігши до вождя, засоромились і, штовхаючись, намагалися сховатися одна за одну.
– Що, сороки? – посміхався до них вождь ласкаво і тепло.
– Чи здоровий ти, батьку? – задзвеніли дівчачі голоси. – Хай бог Папай дасть тобі силу!
– Я – здоровий, а ви, сороки, чи здорові?
– Здорові, здорові, батьку, – заусміхались дівчатка. – І дуже, дуже тебе з походу виглядали. Тебе так довго не було.
– Ростете ж ви… – лагідно казав вождь. – Наче ті кізки…
Дівчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих ніг щось малювали на землі.
– От і добре, що ви здорові, сороки мої.
Ольвія з подивом відзначила, що голос у цього людолова дуже вже ніжний. Вона навіть повірити не могла, що в нього може бути такий лагідний і добрий голос батька.
Тим часом вождь розв'язав шкіряну торбину, дістав із неї жменю золотих бляшок.
– Це вам, сороки, щоб і ви отак сяяли на сонці, як ці бляшки!
– Спасибі тобі, батечку!.. – Дівчатка розхапали золоті бляшки і з радісними вигуками побігли у крайнє шатро, щоправда, зиркнувши на білолицю чужачку. І навіть встигли показати їй язички: ага, мовляв, нам батько золоті бляшки подарував, ага!..
О проекте
О подписке