Чи знайдете ви таку організацію (підприємство, НДІ, завод, фабрику, фірму, комбінат, управління, трест чи, зрештою, якусь там патріархальну контору), де б не було грибівників?
То грибів ви можете не знайти, а грибівники завжди знайдуться, бо їх (на відміну від грибів) щороку множиться усе густіше й густіше. Бо їх, грибівників (на відміну від грибів), ніхто по-браконьєрськи не знищує, а якщо яка компанія випадково й загубить одного-двох, то на загальному поголів’ї учасників пікніків це, на жаль, аж ніяк не позначиться… Тим більше, що загублені під ранок неодмінно виберуться з лісу і точнісінько навпроти села, себто – навпроти сільмагу…
Є такі, але… Але не будемо відволікатися… гм-гм… нетиповими випадками.
Отож у червні справжні грибівники у згадуваних уже організаціях починають частіше од звичайного робити п’ятихвилинні перекури по півгодини, стають якісь неспокійні, по-змовницьки перешіптуються у закутках коридорів, гудуть, щось доводячи одне одному, і, зрештою, наелектризованою вервечкою сунуть у профком.
– Так що жито вже той… колос викидає. А під час колосіння з’являються гриби, що звуться колосовиками – білі, підосичники, підберезовики…
І тут голова профкому вчасно згадує, що вже минуло півроку, а він ще не провів жодного культмасового заходу, а звітувати ж колись доведеться…
Перший автобус у грибне царство!
І хоч буде він у суботу, а вже в понеділок, вівторок чи й у середу ентузіасти бігають зі списками в руках. І хто тільки не записується у той список! Навіть ті, хто не в змозі гриба від пенька відрізнити! Записуються сім’ями – з дітьми, тещами, з кімнатними собачками… Голова профкому в розпачі: записалося аж на три автобуси, а тут хоч би один вибити.
Грибівники (бувалі) преспокійно собі посміхаються, бо з досвіду знають: скільки б не записувалось, а прийде вранці в суботу рівно половина, півавтобуса, і шофер ще буде дорогою чужаків на ясир підбирати…
Та ось уже все позаду: і збирання, і сперечання, куди їхати (у Знам’янку, Солоний Лиман, у Василівку чи, зрештою, у Чернеччину), і сама поїздка, і все, все… Автобус зупиняється під могутніми, заледве чи не віковими соснами, і грибівники якусь мить слухають тишу.
Що за тиша, що за тиша! Аж у вухах дзвенить… Неймовірна, густа, запашна лісова тиша, про існування якої вже давним-давно забули у місті. Тільки шум сосен та далеке кумкання жаб на Самарі, та духмяне повітря, та сонце, та небо, та…
І ось із автобуса (ніби він мав злітати у повітря) горохом сипонули.
– Гей, гей, товариші!.. Для тих, хто вперше… Щоб не заблукати – назад, до автобуса, повертайтесь за сонцем. Збір о третій…
Не дослухали, штурмовими лавами кинулись у ліс – із корзинами, господарчими сумками, з відрами, ящиками і ще з бозна-якою тарою в руках. І всі врозтіч одне від одного. Це щоб сусіда поперед тебе гриба не вхопив, щоб самому знайти таке місце, де… Ех, якби так до своїх робочих місць поспішали!..
А ви собі з сином (перший-бо раз на грибах, ач, як підстрибує) та корзиною (…надцятий раз на грибах!) поволеньки пішли піщаними пагорбами, де там і тут сосни, як щогли, стоять. І шумлять вони десь там, у голубому піднебессі, і за їхні верховіття, наче вітрила, білі хмарки позачіплялися…
І ніби й не було гамірливого міста, роботи, щоденних клопотів. Ніби хтось вас на руки взяв, підняв і легенько так поніс, поніс, по-о-ніс… І з ваших пліч, серця, печінки, селезінки, нирок – наче по доброму пуду поспадало.
– Тату, а що ото по землі стелеться?
– Молодило, синку.
– Ой, як смішно його звуть… Молоди-ило. А ото що цвіте?
– Безсмертники.
– А ото… червоненьке… на лапки схоже?
– А то рідний брат безсмертника. Так і зветься: котячі лапки.
– А біля ромашки що цвіте?
– Гвоздика польова.
– А ото… голубеньке?
– Ото… Та що це ти, як найнявся? Грибів щось не видно, а мусять же бути! Жито цвіте.
У березняку вас зустрічає перший комарик: дзззз…
– Дзижчиш? – ви до нього так лагідно, доброзичливо. – А чому? Бо живеш ти, комарику, серед природи, і нерви у тебе міцні, і валер’янку, мабуть, ночами не п’єш… А побув би ти на моєму місці, то не дзижчав би, а – гавкав.
І зненацька почувся синів крик.
Такий пронизливий-дзвінкий, що ви, жахнувшись, у два стрибки опиняєтесь біля нього, готові стати на смертний герць, аби врятувати малого від негаданої біди.
А синок навпочіпки присів, а перед ним – гриб.
Білий!!!
З добре відро завбільшки (принаймні так вам здалося в першу мить).
– Хапай його, хапай! – кричить син.
– Спокійно, спокійно, – а в самого руки тремтять. – Оце повезло. Спо… Нікуди він від нас не втече…
Та гриб од вас… утік. Власне, розсипався, тільки-но ви до нього доторкнулися.
– Пізно-о-о знайшли-и… – ледь не плачете ви. – Черва першою встигла. З тиждень раніше – і був би наш.
Чимдалі заглиблюєтесь у ліс, тим більше і більше переконуєтесь, що грибів… немає. Зате є комарі. Той ідилічно-пасторальний комарик, до якого ви так ніжно щебетали кілька хвилин тому, тепер видається вам райдужним метеликом, бо попереду не комарі, а – вовки! Щоправда, спершу ви ніби делікатно відмахуєтесь від них, як од чогось несуттєвого, дріб’язкового, не вартого уваги.
– А… киш, прокляті!
І навіть слушні поради їм даєте, що вдень, мовляв, порядним комарам треба спати. Та невдовзі переконуєтесь, що комарі чхали на ваші велемудрі поради і що їх тут взагалі полчища! Орди! Тьма-тьмуща і ще стільки ж! Вони пікірують на вас, як винищувачі, обліплюють руки, обличчя, груди, спину, ноги і навіть… О-о-о!.. Крізь штани жалять.
Доводиться виламувати гілляку і люто періщити себе нею по чім попало.
«Оце приперлися свої нерви зміцнювати! Оце подихали свіжим повітрям!.. Тьху!.. В рот і ніс лізуть. А-а… Вовки! Шакали! Рисі скажені! Крізь штани гризуть!..»
А грибів – грибів катма.
Надибуєте іноді сухі-сухі сироїжки, червиві підберезовики. Або де білий мигне, теж червою побитий.
– А-а-а!.. – не своїм голосом верещить син. – Мене комарі кусають!
– А ти думаєш, мене… – лясь-лясь-лясь… – цілують? Нá ось гілляку… – лясь-лясь… – відмахуйся.
– А-а-а…
– Та не стій… не стій на місці. Танцюй!
– Я не вмію танцюва-ати…
– Почекай… – лясь-лясь… – зараз навчишся…
І втікаєте у дубняки, де ніби хоч трохи менше куса- ків… Ху-ух. І де їх стільки серед білого дня набралося? Сонце світить, а вони гризуть…
– Тату, а оно під дубом якісь жовтячки горять…
Ви рвучко озираєтесь і застигаєте… Під дубами, на сонячних схилах, ніби хто жар розсипав. Лисички! Милі мої, дорогенькі лисички! Ой, скільки ж вас тут! А ворухнеш буре, торішнє дубове листя, а вони… а там їх… горить! Як жаром усе засипане! Тільки устигай збирати.
Лисички одна одної кращі. Яєчно-жовті, блідо-жовті, червоні, морквяні, вогняні… І кожна визирає з-під дубового листя, наче хвостиком тебе манить. Проведеш палицею по листі, а вони так і вистрибують, так і вистрибують!..
– Ну, синку, повезло ж нам! Це плата за ті муки, яких ми од комарів зазнали…
Та ось ви, ледве тягнучи ноги, покусані комарами, з пересохлими ротами вибираєтесь із лісу.
– Овва! А де ж автобус? Село якесь, городи до лісу…
– Пити-и хочу-у, – син уже зовсім відмовляється йти.
– Ну, герой! Потерпи. Ще ривок, он тітка на городі порається, у неї і нап’ємося.
Порослою споришем стежкою, що ділить город, тітка, витираючи фартухом руки, мовчки веде нас у двір, мовчки виносить відерце і кухлик з облупленою емаллю і дірочкою на денці.
І доки ми з сином жадібно п’ємо, по черзі притуляючи пальця до дірочки у денці кухлика, тітка співчутливо хитає головою.
– Бідненькі!.. Аж позапухали. Погризли ж вас трикляті кусаки! Еге, їх у лісі зараз, як сміття. Наплодилися, бодай їм!
– Але ж лисички які!
Тітка скоса зиркає на вашу корзину із симпатичними жовтими лисичками і невдоволено підбирає тонкі губи.
– Хіба то гриби? Казна-що таке!
– Та що ви! Лисички – то сонячна радість грибівника!
– Ага-ага, отак і мій Прокіп співав та все за лисичками бігав. Тільки з роботи, вмивається, причепуриться і – гайда. Лисички, кричить, – сонячна радість!.. І добігався. У прийми пристав. Під лісом вона, зміюка, живе. От вам і лисички, бодай їм!.. Вік би їх не бачила!..
«Говори-говори… – повертаючись до автобуса, подумки полемізуєш із тіткою. – При чім тут лисички? Треба було Прокопа свого міцніше тримати!»
– І де ото можна стільки ходити? – зустрічає нас біля автобуса повеселіла (перший-бо виїзд на лоно природи!) компанія. – Феді не бачили? Ну, того… слюсаря. Як гайнув по приїзді, так тільки й бачили його. Ото набере!
– Товариші, пора їхати. Бо й так забарились. Автобус лише до п’ятої зафрахтований. А на зворотну дорогу півтори години треба.
– Так Феді ж немає!
– От народ! І де його носить? Домовлялися ж… о третій – збір.
Хтось просить шофера посигналити.
– Немає сигналу, – з-під автобуса, із холодку ліниво озивається шофер. – Дома забув сигнал. Гукайте свого Федю самі.
Тоді наперед виходить керівник художньої самодіяльності.
– Нумо, братці, – бадьоро починає він і по-дириґентському махає руками. – Приготувалися! Раз-два-три! Хором: Фе-едю-ю-у-у!!! Та не ревіть, наче вас ріжуть! Мелодійніше, товариші!
– Фе-е-е-дю-ю-у-у, – врізнобій і не зовсім мелодійно тягне компанія. – Фе-е-е-е…
– … дю… дю… дю…. – лунає понад лісом.
– Нумо ше раз, товариші! Хором: Фе-е-е… Тягніть, кричіть! Людина заблудилася, а ви… Хором! Дружніше! Голосніше!..
Минає з годину. Від Феді – ні слуху ні духу. Знеможена компанія вже ледве-ледве хрипить:
– Фе-е-е…
– Фе-е-е…
Федя знайшовся аж через дві години, коли всі вже не те що кричати, а й навіть хрипіти не могли.
І де б ви думали, він був?
Та під сосною, поруч з автобусом!
Виліз Федя з ромашок, пострушував з себе мурахів, потягнувся смачно, невдоволено буркнув:
– Дома жінка поспати не дає: на роботу, Федю, на роботу… У неділю: вставай, Федю, килими витрушувати… Думав, хоч тут… так ви, як найнялися: Федю та Федю!.. Ну чого ви на мене повитріщалися? Давно не бачили, чи що? Ходімо краще гриби збирати. Хоч подивлюся, які вони…
Відкриваємо перший-ліпший довідник про гриби.
«Білий гриб, боровик (їстівний, І категорія).
Загальний опис: шляпинка м’ясиста, у молодих грибів – світла, пізніше – каштанова або темно-бура, червонувато-коричнева, гладенька і суха. Шкіра не знімається. Діаметр 5—20 см. Округла, випукла.
Ніжка коротка, товста, дебела, трохи волокниста, брудно-біла, сірувата… Висота 4—20, діаметр – 6–8 см.
Смак і запах. Трохи солодкуватий, з приємним запахом».
Ви зрозуміли, що таке білий (БІЛИЙ!!!) гриб?
Ні? Тоді ось вам ще одна цитата (теж із книги про гриби):
«…У веселі березові світлиці заходиш, як у колонну залу природи… І ось ніби шпигнуло в груди, частіше загупало серце… Грибівник побачив… Темно-коричнева округлість шляпинки на білому пеньку ніжки. Під жовтим листям соромливо притулився білий гриб.
Ніби крихку вазу, обережно піднімаєш свій захоплюючий трофей. Шукачу грибного щастя повезло! Гарний на вигляд, масивно-округлий здоровань. Не гриб, а – картинка! Чисте мистецтво! А не здогадалися заводські художники і скульптори взяти його моделлю на фарфор, фаянс, майоліку, мозаїку побутових виробів. Лита бронза – шляпка. Боровик, здається, ще дихає туманом, росяною вологою нічної свіжості…» (Д. Зуев. Дары русского леса.)
О проекте
О подписке