Ходили чутки, що Генріх i двічі сватався до Анни Ярославни

Про перших трьох – княгиню Ольгу, Ярославну, теж княгиню, і султаншу Роксолану з турецьким ім’ям Хуррем, ми, здається, знаємо найбільше. А ось про четверту знамениту жінку Русі Київської, чий вклад у Європу і більший, і значніший, ми багато чого й досі не відаємо, а багато чого, мабуть, назавжди сховане од нас під завісою тайни-потайни, з її колоритного життя і загадкової смерті…

Отож мова піде про неї, про Анну Ярославну, або ще Анну Київську, дочку Ярослава Мудрого від його шлюбу з Інгігердою Шведською, і дружину французького короля Генріха I Капета.

Анна народилася в той період (як уже зазначалося, між 1024 і 1032 роками), коли міжнародний престиж Русі був надзвичайно високий, тож багато правителів Європи вважали за честь поріднитися з великокнязівським домом Києва. Молоді роки Аннички були світлими і радісними, коли вона широко відкритими оченятами вбирала в себе світ. Київ процвітав, її батьки любили одне одного (це діти відчувають і завжди раді цьому) і були зразковим подружжям, яке кохалося в дітях, тож їхні чада зростали в сяйві батьківської любові – наче квіти під лагідним сонечком.

Русь тоді переживала піднесення.

Київ розширювався, там і там з’являлися чудові будівлі, столиця Русі була просторою, світлою, чистою і мальовничо гарною – у малиновому дзвоні церков і соборів.

Київ був знаний у світі – могутній, багатий, славний і сильний. До двору володаря прибували посольства з усіх куточків Європи – від Візантії до Скандинавії.

Її життя (принаймні більша частина його) і сьогодні залишається загадкою і тайною. Попри всі зусилля дослідників – українських, російських і в першу чергу французьких. А подарував життя Анні Ярославні і білий світ заодно – Київ, що став її початком і її вічністю, княжий Київ на берегах Дніпра, званого в Україні Славутичем, звідки вона ще дівчиною вирушала не просто в Європу – в історію.

Її батьки були зразковим подружжям, і вона буде зразковою дружиною французькому королю. На кінець 30-х років XI ст. володіння великого київського князя, а, отже, й Русі-України, простяглися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги й верхів’їв Північної Двіни, перевершуючи розмірами решту християнських держав. За кількістю населення Русь-Україна у Європі тоді поступалася лише Східній (Візантійській) і Західній (Священній Римській) імперіям. Печеніги, вщент розбиті Ярославом у 1017 році під Києвом і через два роки на Альті, більше не чіпали Русі. Племена Східної Прибалтики (в межах сучасних Литви, Латвії та Естонії) визнавали себе данниками Русі. З Польщею було укладено почесний для Києва мир, а зі скандинавськими країнами, Чехією та Угорщиною Ярослав підтримував традиційно дружні стосунки – Анна Ярославна виїхала до Франції, як дочка могутнього і мудрого володаря. Ярослав і справді був мудрим і все знав, що тоді творилося в Європі, і чого був вартий той чи той король тамтешній. І про Францію Ярослав, звичайно ж, знав. Але велич Франції, здавалося, залишалася в минулому. Тепер це було невеличке королівство, та й те сусіди рвали на шмаття. А бідний король безуспішно намагався не лише втримати своє убоге королівство, а й розширити його, та не мав для цього достатньої сили. Його васали були сильніші, тож постійно гризлися між собою та проти короля свого виступали. На сусідні держави Франція нездатна була хоч якось вплинути – тут аби самій утриматись.

Ярослав Мудрий тоді накинув оком на Германію – варта уваги. Далеко Франції до Германії. От за кого можна було б віддати його доню. Але… Виявилося, що германський імператор Генріх, хоч і був ще удівцем, але, казали, назнав собі якусь там принцесу і вже буцімто посватався до неї – діло, як кажуть, було зроблене. Жаль, спізнився Ярослав. А тут надійшов лист від французького короля з проханням віддати за нього молодшу. Ярослав подумав-подумав і рукою махнув: ет, породичаємося з французами! Ходили чутки, що Генріх І двічі сватався до Анни Ярославни, але за першого разу йому відмовили (як-то на Русі та Україні кажуть – отримав гарбуза), а за другим отримав згоду великого київського князя. Проґавивши германця, більш знаного і сильнішого, Ярослав Мудрий погодився на француза. Сьогодні він слабкий, але, дивись, завтра на ноги стане.

І дав згоду на весілля своєї улюблениці з французьким королем.

З давніх-давен сватання на Русі-Україні було справою значною і складалося з попередніх оглядин та заручин, коли старости вели неквапливу розмову з батьками нареченої, потім (якщо доходили згоди) – обмінювалися хлібом, далі – перев’язували нареченого хусткою, а старостів пов’язували рушниками. А вже за тим готували весільний коровай, вінки та інші весільні атрибути: свічки, весільне деревце-гільце, розплітали молодій косу.

А потім було вінчання, обмін дарунками між двома родинами. І все це супроводжувалося гучним бенкетом, піснями, танцями тощо. І вже весільний поїзд з молодою вирушав до будинку молодого, і там тривало весілля – ще гучніше, з жартами та піснями. Молодих посипали житом та пшеницею, горіхами, насінням, цукерками – на знак достатку, родючості ниви, «плодючості» молодої. Обох освячували хлібом, обливали водою і що тільки з ними не витворяли! А потім з’єднували молодим руки, зв’язували їх рушником, аби вони отак разом, пліч-о-пліч ішли життям.

Вінок з білого воску чи квітів, який був широко розповсюджений у стародавніх слов’ян, символізував молодість і незайманість. Фата – головний убір, легке покривало з серпанку чи мережива, що вільно опускалося до пояса, довга ошатна сукня символізувала сором’язливість та чистоту…

Чи я в батька не кохана була?..

…Ірина, як називав Ярослав свою дружину, шведську княгиню Інгігерду, вислухала князя про приїзд сватів (думка дочки нікого не цікавила, як вирішать батьки – так і буде). Розбудила дочку – був ранній ранок, а юна Анничка любила до сходу сонечка поніжитись в постелі. Дочка спершу нічого не збагнула, лиш невдоволено перепитала:

– Ти чому мене розбудила так рано? Чи на Київ знову напали печеніги?

– Які печеніги? Не згадуй всує цих грабіжників – цур їм, пек! Твій батько, а наш князь, так їх відколошкав, що вони й носа виткнути зі своїх степів бояться. А розбудила тебе тому, що в твоєму житті, донечко моя, назріває важлива подія…

Анничка, не дослухавши, позіхнула, і голівка її впала на подушку.

– Отакої! Гості вже в Києві, з далеких країв прибули, а вона… спати… Вставай! Відіспала ти своє.

– Та що таке лучилося?

– Посли приїхали…

– У Київ до батька мого завжди посли приїздять, і це не привід, аби я вставала так рано. Не до мене вони приїхали.

– Не до тебе, але за тобою, дівко.

Анничка мало не прожогом схопилася.

– Свати?

– Атож. Вставай, та будемо тебе наряджати і сватам показувати.

Засмутилась весела й досі безжурна Анничка, печаллю дівочою запечалилась, тихо-тихо заспівала:

 
Чи я в батька не дитина була,
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені зав’язали —
Така доля моя!
Гірка доля моя!
 

Співали тоді так усі дівчата на Русі, яких віддавали за нелюбів:

 
Чи не було річеньки утопитися,
Чи не було кращого полюбитися?
Були річки – повсихали,
Були кращі – повмирали —
Така доля моя!
Гірка доля моя!
 

– Отакої! – не йняла віри матінка і з печаллю та любов’ю на донечку свою дивилася. – Її заміж за короля віддають, а вона… побивається!

– Що з того, що за короля, як за нелюба?

– Королі беруть дівчат не для любові, а щоб королевами їх зробити. Радій, доню. Любов з часом минеться, а королевою не кожна стає…

Над Києвом опускалося тихе осяйне надвечір’я, і в промінні сонця, що сідало десь за Дніпром, золотом спалахнули бані церков і соборів.

Анничка того вечора стрибала, як кізонька, і волосся на її голівці відливало золотом.

– Моя ти златовласка… – посміхаючись шепотіла мати.

А дочка безтурботно наспівувала:

 
О ля-ля, о ля-ля,
Видають за короля.
Стану йому любкою,
Любкою-голубкою…
О ля-ля, о ля-ля,
Заміж йду за короля,
Королевою стану сама —
Хоч би не зійти з ума!
 

А тоді зненацька розплакалась, ткнулась личком у плече матері і ніяк не могла заспокоїтись. А мати Ірина, втішаючи дочку, ласкаво казала:

– Така твоя доля, доню моя, королевою маєш стати. – І чомусь плакала, але сльози її були світлими – як кришталь…

Анничка то плакала, то крізь сльози посміхалася, співала ніби безжурно, а виходило чомусь журно-журно:

 
«Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ж ти ходиш засмученая?»
«Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!»
«Ой ти, дівчино, словами блудиш,
Сама не знаєш, кого ти любиш!»
«Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю!..»
 

І не було в неї коханого, а їй здавалося, що був.

Був, був… І присягався «бути моїм чоловіком, а я – його дружиною». Ось тільки як його звати (а так кортіло дізнатися) – не відала. І про своє майбутнє хотілося наперед почути. Хоча яке майбутнє у княжої дочки – відомо: в ім’я зміцнення міждержавних (чи ще якихось там відносин) віддадуть – часом і за старого князя з чужоземелля, і – живи та зміцнюй ті міждержавні (чи ще які там) відносини. А чи любиш ти його, чи він тобі хоч подобається, – батько й питати не буде. Іди, бо так треба.

А там… Злюбиться. А не злюбиться – і так вік проживеш. Одне слово, династичні шлюби. То чи не все одно, кого тобі виберуть? Ет, виходить, не все. Хотілося дізнатися, як його хоч звати-величати.

З дівчатками-подружками Анничка під Новий рік ворожила. Перекидала через ворота чобіток: куди, у який край носком впаде, туди й віддадуть.

А ще хотілося дізнатися ім’я судженого. З цією метою дівчата виходили на вулицю і в першого стрічного запитували його ім’я.

Яких тільки імен Анничка (а серденько аж завмирало) не почула при тім ворожінні під Новий рік! Часом у ніч ту, як виходили на ворожіння, гули-вили над Києвом заметілі, світу білого не видно було, а вони ганялися за поодинокими перехожими: дядьку, дядьку, а як вас звати?..

Яких тільки імен вона тоді не почула! А імені Генріха серед них ні від кого не чула. Та й не дивно – не слов’янське ім’я, чуже, з чужого краю…

А тоді згадала: ой, таке ж було літ зо п’ять тому з її старшою сестрою Єлизаветою, Лисаветкою її любою. Теж як почала дівувати, з подружками ворожила, щоби дізнатися, а яке ж ім’я буде в її судженого? Яких тільки імен їй при тім ворожінні в новорічну ніч не називали, а імені Гарольда серед них не було. Чуже воно для русичів, а бач…

За Гарольда Єлизаветонька^[4] пішла, з волі батькової віддалась. У чужу Норвегію, як в інший світ. Плакала, як з батьками прощалася, з сестрами-братами, і з Києвом теж: «Ой, Києве мій, граде золотоверхий, не побачу я більше тебе!» Анничка теж плакала, як прощалася з сестричкою, яку над усе любила. А через рік Єлизавета, Лізонька незабутня з далекої Норвегії, з нарочитим гінцем звістку про себе прислала:

«Сестро моя, – Анничці писала, – я така щаслива, що за Гарольда пішла і в його Норвегію, що вже й моєю стала, перебралась. Коли тебе, сестричко, батько наш буде віддавати в чужий край за якого-небудь принца, не знаного ні тобі, ні Русі нашій, – не плач і не побивайся. З любим і чужа земля стане тобі рідною. А як ще й діток йому народиш, то й узагалі…

Ми ж Ярославни! І батечко наш Ярослав Мудрий. Куди не віддасть, там і твоя отча земля буде, і станеш ти королевою – як от я стала…»

І що ж? Коханий, якого й не було насправді, зрадив її.

 
Нещира була присяга твоя,
Тепер не мій ти, а я не твоя!..
Бо я сама теє зазнала,
Коли невірного вірно кохала…
Кого любила, той – за дверима,
Кого не знала – мужем назвала!
 

– Люди кажуть, – матінка своє гнула, – назвалася грибом – лізь у кошіль. Виросла, на порі стала, дівко, йди за того, за кого віддають. Хоч у Францію, хоч іще кудись… Та й королевою ти станеш, чого ж сумувати? Не кожній так щастить. А тобі щастячко як з Божих небес упало.

– А мене ви запитали, чи хочу я йти заміж?

– Ох, дочко, нас, жінок, про це ніхто не питає. А батьки й поготів. Як батько вирішить, так і буде. Не ти перша, не ти остання. Колись і за мною у Швецію до батька мого, короля, прибули свати з незнаної мені Русі від князя Ярослава Мудрого, і мене теж ніхто не питав, чи згодна я за нього йти, чи ні… Віддали. І забрали мене, повезли в далеку і незнану мені Русь… І що? Звикла, злюбилася… З батьком твоїм ще й щаслива. Наче я зроду-віку в Києві й жила. Навіть і забула про свою Швецію. Батьківщина для жінки там, де її родина, діти, чоловік… І ти поїдеш у Хранкське князівство… Щоби воно стало згодом твоєю новою батьківщиною.

– Яке-яке князівство?

– Та чи тобі, зрештою, не все їдно? Як приїдеш – розберешся. Маєш розібратися. Бо королевою у них будеш. Вставай-вставай, батько звелів тебе нарядити й на очі сватів привести… Заберуть вони тебе із собою в своє королівство. А там тебе зустріне король, і ти скажеш йому, як я свого часу казала твоєму батькові, коли дісталася Києва: «Государю, я прибула…» Ти чуєш мене, доню?

– Чую, ненько, чую.

– Що ти маєш сказати, як прибудеш до тої Франції?

«Государю, я прибула… – почала Анничка чистою французькою («Sir, je shis arrivee…»), що її встигла вивчити за довгу дорогу від Києва до Парижа. – Государю, – повторила, – я прибула з далеких країв, щоб зробити ваше життя щасливим! Завбачаючи у вас одні лише неперевершені достоїнства, я обіцяю вам любов і вірність, але і сама чекаю од вас доброти, любові і вірності!»

– …Я обіцяю вам свою любов і свою вірність, – повторила вона, самовіддано дивлячись у його збуджені карі очі, що так і засвітилися радістю.

– І свою вірність… – ще раз повторила княжна.

– У вас, русів, таких жінок називають… називають, – пригадав він, – ві-ірнянками?

Так йому розповідали про слов’янок, що вірність у них – одна з найвищих моральних чеснот, що опоетизована народною творчістю.

Слово «вірність» однокорінне з такими словами, як «віра», «вірний», «вірна», і найпевніше розкриває свою суть у поєднанні «вірна подруга», «вірна дружина», «служити вірою і правдою»…

Так вірних дружин у слов’ян та русів споконвіку називали і називають – «вірнянками». Більшого визнання для жінки годі й шукати. Виходячи заміж, дівчина напередодні весілля виплітала ритуальний вінок і просила своїх подруг:

 
Вийте, дівоньки, собі й мені,
Собі звийте з рути-м’яти,
Мені звийте з барвіночка…
 

Зелений барвінок для слов’ян споконвіку – символ тривалого і вірного кохання…

– Так, ваша величносте, вірних жінок у нас називають вірнянками, – вторила княжна, і тієї ж миті в її руках, бозна-як, з’явився зелений віночок з барвінку.

Ще мить, і він уже був на її золотавій голівці.

– Ві-ірняночка, – захоплено прошепотів Генріх. – Ти моя вірняночка…

Після паузи, з гідністю:

– Я, Анна Ярославна, сказала все.

Він відповів, злегка вклонившись:

– Я, Генріх Перший, все почув.

Тоді вона вперше побачила свого судженого… Ой, леле! Цей товстий, похмурий та понурий чоловік – її суджений? Дожилася! Чи варто було з Києва в таку далину-глушину забиратися, щоб побачити судженого, який їй рішуче не сподобався?!

«Але це за першого разу та на перший позір, – заспокоїла себе, – а я приїхала до його Франції не на день – на все життя. І в мене ще буде час його полюбити…

Чи бодай звикнути до нього. До речі, як його звати? Здається, Генріх… Що ж – Генріх, то й Генріх. Головне, що він король, а я біля нього стану королевою. І його Франція стане моєю батьківщиною. І я теж про неї з гордістю казатиму: моя Франція…»

Як і всі діти Ярослава, Анничка теж зростала, оточена і захищена любов’ю батька, гарно вчилася, тож і не дивно, що вона (дівчина, про таке й не мріяли в тодішній Європі!) здобула чудову, як на ті часи, освіту, виросла гінкою та гарненькою, наче молода тополенька, і батьки й незчулися, як вона й на порі стала… Як то у нас кажуть про юнака чи дівчину в розквіті сил, себто на виданні (це як про дівчину).

З хвилюванням і якоюсь невиразною, але трепетною надією чекала щовесни Ярила – бога весняного Сонця у давніх слов’ян, весняних робіт, а головне – це як для молоді – бога любові й пристрасті. Тож так хотілося хутчій дізнатися, а що ж воно таке – пристрасна любов, що її кожному має принести Ярило?

Чекала-виглядала Ярила й Анничка – як на порі вже стала. Чекала, бо ось-ось Ярило мав змінити її дівочу долю. Місяцем Ярила був ярець (травень). А уособлював його молодий парубок, хвацький, голінний і вабний – у білій полотняній одежі, зазвичай босоніж. Щоправда, здебільшого з’являвся на білому коні…

«Ярило, Ярило, – виспівували дівоньки, – принеси нам хутчій кохання і пристрасть жагучу та рвійну…»

Тоді слово «яр» означало «гарячий», «палкий», «ясний», «блискучий та осяйний»… А весну називали «ярою», зерно – «ярицею»…