І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята,
Злітають в діл, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти.
 
 
Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що можуть дати щастя.
 
 
Незнана радість і незнаний сум,
Не розплеснувши, колихнули повінь…
Не буря ще – її далекий шум,
Ще не любов – передчуття любови.
 

Так у холоді, голоді й безнадії Лідія Шовгеніва з дочкою Оленкою та сином Сергійком якось дотягнула до весни 1922 року. І з жахом дізналася, що надійшла її черга, як дружини петлюрівця, відповідати «за злодіяння мужа-петлюрівця». Залишатися далі в Києві було вже вкрай небезпечно. Що з того, що він був у ранзі столиці якоїсь незбагненної для них УРСР – але ж підлягав новій, більшовицькій, владі Кремля. Правда, була сподіванка на краще, що ось-ось, мовляв, все налагодиться, але – не налагодилось. Шовгеніви мали у Вінниці знайомих, до них і вирішили податися за допомогою – чи не посприяють вони якось перейти кордон. Пані Лідія Шовгеніва з дочкою Оленкою та сином Сергієм сіли одного вечора на поїзд, що йшов до Вінниці. З собою мали лише вузлики найнеобхіднішого. В дорозі спершу не пощастило – потрапили на перевірку документів. Тих, у кого не було документів, патрулі зсаджували з поїзда і кудись вели. Ясно, що назад вони вже не повернуться. Зсадили й Шовгенівих. І теж кудись повели (поїзд пішов далі). Трималися. Як усім, так і їм. Не вони перші, не вони останні.

Чим би воно закінчилося, невідомо. Їх вели до якоїсь маленької станційки. Вів юнак у довгій до п’ят шинелі явно з чужого плеча, у великому кашкеті з червоною зіркою, що зсовувався йому на лоба, з довжелезною рушницею з примкнутим багнетом – її хлопцеві теж було не просто тягати з собою, але він, плутаючись у полах шинелі, все ж таки кудись їх вів – поїзд на той час вже, майнувши останнім вагоном, зник у далині.

Недовго думаючи, Лідія зняла з руки годинничок – запримітила, що хлопчина-конвоїр явно з бідняків, швидше всього з глухого села і годинника ніколи не мав (а може, й не бачив) у своєму короткому житті. Коли Лідія тицьнула йому годинник, схопив його, аж затремтів – наче якусь незвичайну блискучу цяцьку. Для нього то був великий скарб.

– Ге-еть! – зашипів. – Щезайте, щоб я вас більше не бачив!

Пані Лідію з дітьми не треба було двічі запрошувати.

Порадившись, куди далі їм прямувати, вирішили замість Вінниці податися до Кам’янця-Подільського – це значно ближче до кордону. І до всього ж там мала бути їхня рідня, хай і двоюрідна.

Територія України в передвоєнний період все ще була поділена між різними державами, а тому з Кам’янця-Подільського, що зовсім недавно був тимчасовою резиденцією уряду УНР, до володінь Польщі та Румунії було рукою подати. Та й кордони ще не пильно охоронялися, серед місцевих селян було чимало таких, які за плату переводили втікачів з Радянської України через кордон у Польщу чи Румунію (а там теж були такі, котрі за все ту ж плату могли переправити втікачів ще далі).

Цим і скористалися Шовгенови – швидко знайшли провідника через радянсько-польський кордон, а вже на тім боці інші провідники доставили їх до Кракова, де в містечку Тарнуві кучкувалися інтерновані українці, більшість тих, хто, як і вони, втік з «підсовєтської України».

(Якось Олена при нагоді розказуватиме друзям, як вона вперше переходила державний кордон:

– Це було десь двадцять третього року, як ми з мамою йшли з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда. Ніч. Дощ. Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червінців…)

Знайомих у Тарнуві не виявилося, та й Івана Шовгеніва там теж не було – ходили чутки, що колишній міністр УНР перебуває в Чехії у місті Подебради.

Там і справді виявилося чимало інтелігенції з колишньої УНР і першим, хто їх зустрів, був їхній чоловік і батько Іван Шовгенів із сином Андрієм. Зустріч була бурхливою. Іван Шовгенів підхопив на руки Оленку і закружляв з нею, а Лідія з сином Сергієм закрутилися навколо нього.

Нарешті сім’я була в зборі. Глава сімейства наймав у Подебрадах ще й вельми непогане житло – в ньому й поселилися.

Подебради – курортне місто в Чехії в Полабській низовині на березі річки Ельби за 50 км від Праги – нині 30 хвилин їзди автомагістраллю. Знамените Подебрадським замком та своїми мінеральними джерелами.

Назва міста походить від чеських слів, що значать «біля броду». Історичним у житті міста став 1905 рік (а перша згадка про Подебради відноситься до 1224 року), коли місто відвідав німецький поміщик фон Бюлов. За сумісництвом екстрасенс. З допомогою лози він визначив на внутрішьому дворі замку місце досить сильного джерела, що й справді було виявлено на глибині 96,7 м. Так було відкрито мінеральну вуглецеву воду, на основі якої через три роки в Подебрадах почався курортний сезон. А після закінчення Першої світової війни місто почало стрімко перетворюватися на курорт всеєвропейського значення, який з 1926 року вже спеціалізувався на серцево-судинних захворюваннях. Вже тоді місто Подебради стало популярним у Чехії як місто-курорт і невдовзі стало чи не інтернаціональним, а для українських емігрантів Подебради стали своєрідною Меккою, другим Києвом.

У ті роки маленьке курортне містечко Подебради стало одним з осередків культурного життя української еміграції. Про тамтешнє життя пізніше згадуватиме одна з подруг Олени:

«Був серпень 1922 року – Подебради в Чехословаччині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було „Свято поневоленої України“ з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста Подебрад. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України й де центральною постаттю була Україна – гарна висока молодиця, напереді вміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга – українську інтелігенцію. Мене притягнено до інтелігентської групи, а юна Леночка була вбрана, як молода селянська дівчина».

У Подебрадах життя емігрантів налагодилось відносно швидко і без особливих проблем. Українці там жили дружною сім’єю. Їх було так багато, що іноді на вулицях чи не частіше за чеську мову чулася українська.

Дивно, але за українську мову, якою вона тоді володіла ще не дуже, взялася саме в еміграції. В Подебрадах діяли матуральні курси для молодих українців, хлопців та дівчат, дітей українських емігрантів, які з тих чи тих причин не мали закінченої середньої освіти чи втратили документи про неї, тож не могли поступити до вищу. Курси всього лише за рік навчання і давали таку матуру – свідоцтво про середню освіту. На такі курси восени і поступила Олена.

Спершу було нелегко. Тож Олена все відіклала і взялася за мову своїх батьків та дідів, як урочисто казала, за мовоньку рідного народу мого. Навчання давалося важко, але вирішила подолати будь-які труднощі. Та й друзі допомагали, всі вони були українцями і, на відміну від неї, – «петербуржанки» – вільно володіли рідною мовою. З друзями вона почала в Подебрадах усвідомлювати себе українкою, чим дуже гнівила брата Сергія, який вперто повторював одне й те ж: ми народилися в Росії, виросли на її мові й культурі.

Перше, за що довелося взятися Шовгенівим, і, зокрема, Оленці, коли вони переїхали до Чехії й поселилися в Подебрадах, це була чеська мова.

Жити в Чехії і не знати чеської мови (це в Україні можна все життя прожити і не знати української мови) – нонсенс. Чеську мову в Чехії треба було знати хоча б з поваги до народу, серед якого живеш і який тебе, вигнаного з рідного краю, прихистив.

Ось її свідоцтво (по-тамтешньому матура) про закінчення повного курсу реальної школи на Українських матуральних курсах в місті Подебради, виданому 26 жовтня 1923 року.

Після української мови та історії (оцінка «добре») йде чеська мова.

Оцінка теж «добре».

Звідтоді чеською – на рівні з німецькою, французькою та російською – вона володіла вільно. Закінчуючи українські курси, Олена готувалася до вищої освіти.

«До пана Директора

Українського Вищого Педагогичного

Інстітуту імені Драгоманова

Слухачки Матуральних курсів в Подебрадах

Олени Шовгенової

Прохання

В жовтні місяці я маю надію закінчити матуральні курси в Подебрадах, а після цього хотіла би продовжити свою освіту в Педагогичному Інстітуті; тому маю за шану просити Вас, пане Директоре, приняти мене студенткою дорученого Вам інстітута і призначити мені стипендію.

Олена Шовгенова

14/IX р. 1923».

Прохання задовольнили, і вона стала студенткою історико-літературного відділу (підвідділ української мови і літератури), де професорами були визначні українські діячі.

І почалося студентське життя – безтурботно-щасливе, і кожний день приносив щось нове. Лекції, бібліотеки. Студентський дім у Празі, прогулянки з друзями-однодумцями вулицями Праги. Все було новим, незнаним досі, цікавим. Згодом її подруга, поетеса Галя Мазуренко наче про неї, про Олену Шовгенову, писатиме у вірші «Прага»:

 
По бульвару, по тротуару
Ніженька шовкова,
А за нею, повне жару,
Палєто бронзове.
 
 
На трамваї, в ресторані
Кармінові губи.
Стане-гляне, стане-гляне:
«Чи ж я вам не люба?»
 
 
Парасолька, ручка-диво!
А сама в вітрину
Вся уп’єтеся вліво-вліво,
Просто в креп де шини.
 
 
В’ється душний, кучерявий
Дух нового часу,
А над містом величаво
Повний місяць гасне.
 
 
І проколюють суворо
Небеса голками,
Як докорами, собори
Та церкви рядами.
 

Нелегко було вивчити українську мову на «добре». Згодом про свої перші враження після прибуття до Польщі, а потім і до Чехії вона розповідатиме Уласу Самчуку:

«Мені п’ятнадцять років, я ж народжена в царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише „в Європі“, але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило „на мові“ і було за „самостійну“. Ви це ледве чи можете зрозуміти…

…Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті „полячішкі і чухна“ лише „дрянь“, яка кричить, що їй „автономія нужна“…»

Іван Шовгенів швидко став у Подебрадах ректором Української господарської академії – створили там і таку, Оленка стає студенткою матуральних курсів для юнаків і дівчат – українських емігрантів, які не мали закінченої середньої освіти. Через рік вона відносно легко поступить на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, де теж було чимало вихідців з України. У певних районах чеської столиці українська мова лунала частіше, як у Києві. Зрештою, Прага тоді була духовною столицею української еміграції на Заході.

Саме в Чехії, далеко від України, Олена Шовгеніва відчула себе українкою. Чи, може, тому, що опинилася в гущі українських емігрантів, які почувалися в Подебрадах, як у себе вдома. Всі не просто розмовляли українською, всі, як один – таке складалося враження, – були щирими українцями. Чи принаймні згадали, що вони – українці, а отже, за національною традицією мають бути щирими. (Щирий – безкорисливий, чистосердечний, відвертий, правдивий, приємний, гостинний, той, у якого сердечна прихильність до кого-небудь є виявом доброго ставлення.)

Такою щирою українкою відчула себе й Олена Шовгеніва в Чехії, в середовищі української еміграції.

Улас Самчук згадує розповідь Олени про цю мить відсікання себе від чужого, хай блискуче осягнутого і культурно зміцнілого в її свідомості масиву російської мовної «присутності» в мисленні й спілкуванні. «Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там училася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії.

І коли я опинилася в такому ультрафранц-йозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають „на мові“ і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості.

Статися це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими „залізяку на пузяку“, „собачій язик“, „мордописня“… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: „Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!“

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла! І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене „ревіндикованою“. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишалася на півдорозі. Я йшла далі і далі…»

Повторювала десь чуті нею рядки поета Миколи Вороного, що так запали їй у душу:

 
І сміх, і плач – з одного джерела.
Вони бринять в однім акорді
З глибин таємності Добра і Зла,
Де бережуть їх душі горді.
 
 
І сміх, і плач – се рідні два брати,
Коли від болю серце рветься.
Будь гордим же, не зраджуй серця ти,
Як плаче сміх, як плач сміється.
 

Так у ній, дівчині, народженій в Росії, вихованій на російській мові й російській культурі – а вони, що тут говорити, багатющі – дівчині з Петербурга, проснувся Ілля Муромець, і вона заговорила рідною мовою. І сталося це у Чехії, в Подебрадах, коли Оленці Шовгеновій пішов сімнадцятий.