Читать книгу «Нормативно-правове забезпечення інформаційної безпеки. Збірник лекцій» онлайн полностью📖 — Вадим Гребенніков — MyBook.
image
cover



– забезпечення неухильного дотримання конституційних прав на свободу слова, доступ до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації та журналістів, заборони цензури, дискримінації в інформаційній сфері і переслідування журналістів за політичні позиції, за виконання професійних обов’язків, за критику;

– вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України.

Повноваження суб'єктів забезпечення національної безпеки визначені у статті 9 Закону, а також у відповідних профільних законах та положеннях, що предметно регулюють правовий статус кожного з них.

Національна безпека України в інформаційній сфері забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах.

Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України в інформаційній сфері обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

Відповідно до Закону цільові настанови та керівні принципи державного будівництва в інформаційній сфері, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці визначаються Стратегією національної безпеки України з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України в інформаційній та інших сферах життєдіяльності.

«Стратегія національної безпеки України» (далі – Стратегія), затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 року №105 (в редакції Указу Президента України від 8 червня 2012 року №389) визначає загальні принципи, пріоритетні цілі, завдання і механізми захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Як головну мету Стратегії визначено формування сприятливих умов для забезпечення інтересів громадян, суспільства і держави, дальшого поступу України як демократичної держави зі сталою та зростаючою ринковою економікою, держави, що керується європейськими політичними й економічними цінностями, в якій повага і захист прав і законних інтересів усіх територіальних громад, суспільних верств, етнічних груп є запорукою незалежного, вільного, суверенного і демократичного розвитку єдиної України.

Згідно п.4.3.8 Стратегії ключовими завданнями політики національної безпеки у внутрішній сфері щодо забезпечення інформаційної безпеки є:

– стимулювання впровадження новітніх інформаційних технологій і виробництва конкурентоспроможного національного інформаційного продукту, зокрема сучасних засобів і систем захисту інформаційних ресурсів;

– забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем, що функціонують в інтересах управління державою, забезпечують потреби оборони та безпеки держави, кредитно-банківської та інших сфер економіки, систем управління об'єктами критичної інфраструктури;

– розробка та впровадження національних стандартів і технічних регламентів застосування інформаційно-комунікаційних технологій, гармонізованих із відповідними стандартами держав – членів ЄС, у тому числі згідно з вимогами «Конвенції про кіберзлочинність»;

– створення національної системи кібербезпеки.

Згідно п.5.1 Стратегії досягнення її цілей потребує кардинального реформування сектору безпеки і оборони, вдосконалення механізмів правового, організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення національної безпеки, що передбачає:

– комплексне реформування всіх складових цієї системи;

– ефективне функціонування системи забезпечення національної безпеки на всіх етапах її реформування та розвитку;

– ефективне керівництво та управління ресурсами;

– дотримання балансу ефективності функціонування та демократизації органів сектору безпеки і оборони.

Згідно п.5.2.1 Стратегії системне вдосконалення законодавства з питань національної безпеки передбачає:

– взаємоузгодження законодавчих актів з питань національної безпеки, усунення наявних протиріч і прогалин;

– розроблення узгоджених проектів актів щодо формування єдиної державної політики національної безпеки та її реалізації у визначених законодавством сферах;

– уточнення завдань, функцій і повноважень суб'єктів забезпечення національної безпеки України, зокрема, в умовах кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці;

– сприяння розвитку права міжнародної безпеки і спільного здобутку ЄС у галузі безпеки та їх імплементація у національне законодавство.

Інформаційна безпека є невід'ємною складовою кожної зі сфер національної безпеки. Водночас інформаційна безпека є важливою самостійною сферою забезпечення національної безпеки. Саме тому розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави можливий тільки за умови забезпечення належного рівня її інформаційної безпеки.

«Доктрина інформаційної безпеки України» (далі – Доктрина), затверджена Указом Президента України від 25 лютого 2017 року №47, визначає національні інтереси України в інформаційній сфері, загрози їх реалізації, напрями і пріоритети державної політики в інформаційній сфері.

Метою Доктрини є уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики, насамперед щодо протидії зовнішньому руйнівному інформаційному впливу в умовах гібридної війни.

Доктрина базується на принципах додержання прав і свобод людини і громадянина, поваги до гідності особи, захисту її законних інтересів, а також законних інтересів суспільства та держави, забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України.

В Доктрині розглядаються пріоритети державної політики в інформаційній сфері щодо:

– забезпечення інформаційної безпеки;

– забезпечення захисту і розвитку інформаційного простору України, а також конституційного права громадян на інформацію;

– відкритості та прозорості держави перед громадянами;

– формування позитивного міжнародного іміджу України.

Реалізація положень Доктрини в межах своєї компетенції здійснюється Радою національної безпеки і оборони, Кабінетом Міністрів, Міністерствами інформаційної політики, закордонних справ, оборони, культури, Службою безпеки, Державною службою спеціального зв'язку та захисту інформації та розвідувальними органами України.

«Стратегія кібербезпеки України» (далі – Стратегія), затверджена Указом Президента України від 15 березня 2016 року №96, визначає принципи, пріоритети та напрями забезпечення кібербезпеки України. Метою Стратегії є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави.

Національна система кібербезпеки має насамперед забезпечити взаємодію з питань кібербезпеки державних органів, органів місцевого самоврядування, військових формувань, правоохоронних органів, наукових установ, навчальних закладів, громадських об'єднань, а також підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, які провадять діяльність у сфері електронних комунікацій, захисту інформації та/або є власниками (розпорядниками) об'єктів критичної інформаційної інфраструктури.

Основу національної системи кібербезпеки становитимуть Міністерство оборони, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації, Служба безпеки, Національна поліція, Національний банк України та розвідувальні органи.

Пріоритетами та напрямами забезпечення кібербезпеки України є:

– розвиток безпечного, стабільного і надійного кіберпростору;

– кіберзахист державних електронних інформаційних ресурсів та інфраструктури, призначеної для обробки інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом;

– кіберзахист критичної інфраструктури;

– розвиток потенціалу сектору безпеки і оборони у сфері забезпечення кібербезпеки;

– боротьба з кіберзлочинністю.

Ще одним важливим для забезпечення інформаційної безпеки України нормативним актом є Закон України «Про інформацію» (далі – Закон). Цим Законом закладено правові основи інформаційної діяльності, стверджено інформаційний суверенітет України, закріплене право на інформацію та на доступ до неї, визначено систему відносин і зобов'язань у цій сфері, прийняту для демократичної держави, визначено правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави під час одержання, використання, поширення та зберігання інформації (зокрема й використання мережі Інтернет).

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

– документ – матеріальний носій інформації, функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі;

– інформація – будь-які дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді;

– захист інформації – сукупність заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї.

Згідно статті 2 Закону основними принципами інформаційних відносин є:

– гарантованість права на інформацію;

– відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією;

– достовірність і повнота інформації;

– свобода вираження поглядів і переконань;

– правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації;

– захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

Згідно статті 3 Закону одним з основних напрямів державної інформаційної політики є забезпечення інформаційної безпеки України.

Згідно статті 5 Закону кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Разом з тим, згідно статті 6 Закону право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Згідно статті 11 Закону не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.

Згідно статті 20 Закону за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Згідно статті 21 Закону інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

До інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості:

1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей;

3) про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

4) про факти порушення прав і свобод людини і громадянина;

5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно статті 24 Закону забороняється цензура – будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації.

Ця заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації.

Згідно статті 28 Закону інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.

Згідно статті 29 Закону інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

Важливим кроком для забезпечення інформаційної безпеки України було прийняття у 2011 році Закону України «Про доступ до публічної інформації» (далі – Закон). Він визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Перша частина статті 6 Закону повторює статтю 21 Закону України «Про інформацію» щодо визначення інформації з обмеженим доступом, яка може бути конфіденційною, таємною або службовою інформацією.

Згідно другої частини статті 6 Закону обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Згідно п’ятої частини статті 6 Закону не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.

Згідно шостої частини статті 6

...
7