Вступ

Працею возвеличуюсь.

Напис на родинному гербі цукрозаводчиків Харитоненків

Чи ж міг подумати чумак Герасим Харитоненко, який возив сіль із Криму, що його син Іван володітиме 40 тисячами десятин землі та 7 цукровими заводами, а онук Павло уславиться як благодійник і стане спадковим дворянином?

Марія Головкіна, знавчиня мистецтва

Підприємці, або, як їх частіше називали, – ділові люди, в усі часи становили економічну еліту будь-якого суспільства. Завдяки їхньому таланту, енергії та заповзятливості створювалися величезні промислові й фінансові імперії, забезпечувалися умови для реалізації найсміливіших технічних ідей, закладалась основа для поліпшення соціального рівня життя і побуту людей усіх станів, зберігалися і примножувалися культурні цінності. Їх шанували, на них зважали можновладці, адже вони забезпечували розвиток цілих галузей економіки, створювали нові робочі місця, облаштовували міста і робочі селища, сприяли освіті й професійному навчанню населення.

Чимало таких геніїв капіталу сумлінно, професійно і з цілковитою віддачею сил працювали в XIX і на початку XX сторіччя на благо України. Серед них широко відомі найбільші підприємницькі династії терещенків, Яхненків-Симиренків, Ґалаґанів, Чикаленків, які з покоління в покоління створювали свої промислові імперії. Їхня діяльність, що в роки радянської влади замовчувалась або подавалася одіозно, тепер стає дедалі відомішою, а відтак заслуговує на всенародну повагу. З українських підприємців найбільш висвітлено у пресі постать Миколи Артемовича терещенка, але слід зауважити, що основний акцент у публікаціях про нього досі робиться радше на його меценатстві й благодійності, ніж на економічних заслугах.

Не краще стоїть справа і з тим, як зображується діяльність інших представників економічної еліти України. В історії вітчизняного бізнесу дотепер багато білих плям і незаслужено забутих славних імен. До таких належить славнозвісна династія сумських цукрозаводчиків Харитоненків. У дореволюційних довідниках її представників називали «самородками з простого народу» і «капіталістами-благодійниками». Після революції про них довгий час зовсім не згадували. тільки в «Українській радянській енциклопедії» 1985 року з’явилася коротенька довідка про Харитоненків як про «українських капіталістів-цукроза-водчиків і землевласників… яким належали… цукрові заводи, сільськогосподарські економії». Крім цього до слова «капіталіст» найчастіше додавали «експлуататор», що в ті часи було ніби його ідеологічним синонімом. Ніяких подробиць про представників цього славного роду не повідомлялося. Короткі відомості стосувалися лише діяльності засновника фірми Івана Герасимовича Харитоненка. А ось про його сина, Павла Івановича, який перевершив свого батька як у підприємницькій діяльності, так і в благодійності, навіть не згадувалось.

У зв’язку з цим варто навести слова відомого американського вченого Джорджа Ґілдера. Він стверджував, що «суспільство завжди у великому боргу перед підприємцями, які підтримують його і які рідко мають зиск у тій мірі, в якій їх отримує навіть найменша частина суспільства». Зрозуміло, йдеться не про матеріальний борг, а про моральний, про громадську думку, яка про них існує. Сьогодні, коли Україна будує свою економіку на ринкових засадах, настав нарешті час віддати цей борг незаслужено забутим представникам економічної еліти минулого. І достойнішої особистості, ніж Павло Іванович Харитоненко, не знайти. Але, розповідаючи про нього, не можна обійти мовчанкою і його попередників. Адже саме вони заклали необхідну основу для подальшого піднесення і просування своїх нащадків соціальними щаблями.

«Самородки» з провінції

Початок династії Харитоненків слід шукати у XVIII сторіччі. Відомо про них небагато. Першим в історичних документах згадується Ѳмелян Харитоненко, який разом із сином Герасимом, 1781 року народження, нібито мешкав у слободі Нижня Сироватка Сумського повіту. Обоє записані в метричних книгах «військовими обивателями» і чумакували^[1]. За переказами, в одній з таких поїздок до Криму по сіль татари захопили в полон Герасимового товариша – Грицька, який охороняв чумацький обоз. Помітивши нападників, той устиг викинути в траву капшук із золотими монетами. Герасим начебто потім підібрав його. На ці гроші він і почав облаштовувати своє життя: одружився з меткою і проворною молодицею, поставив хату, купив землю, відкрив крамничку. Подружжя працювало від світання до смеркання, за що й заслужило пошану в односельців, які 1839 року обрали Герасима волосним головою. Якщо врахувати, що посадовці такого рангу обиралися з найзаможніших селян, які були до того ж «доброї поведінки» в очах суспільства і начальства, то цілком можна припустити, що родина Герасима омеляновича жила в цілковитому достатку. очолюючи місцеве самоврядування селян Нижньої Сироватки, населення якої на той час налічувало вже близько п’яти тисяч чоловік, він брав участь у збиранні податків, розбирав дрібні сварки та суперечки, а також провини селян.

Назбиравши грошенят, родина Харитоненків, у якій народилося 10 дітей, перебралася до Сум, де з 1849 року Герасим уже значиться купцем 3-ї гільдії. Тут 1822 року в них народилася восьма дитина – хлопчик Іван. Саме він і став засновником родинної справи.

Утім, спочатку Герасим Омелянович більше надій покладав на сина Матвія, на вісім років старшого за Івана. Юнак, виявляючи непогані здібності до комерції, услід за батьком здобув можливість записатися до гільдії купців, але незабаром помер. За архівними документами поки що не вдалося встановити ні дату його кончини, ні причину, через яку він пішов із життя в розквіті літ, навіть могила його на Петропавлівському кладовищі Сум не збереглася.

Після смерті Матвія на братове місце в родинній справі довелося стати Іванові. Слід сказати, що він змалку разом з братами і сестрами допомагав батькам поратися у господарстві й крамниці. Вчитися ґрунтовно йому не довелося: уся його освіта обмежилася церковнопарафіяльною школою. Відсутність спеціальних знань Іван надолужував практичними навичками в царині комерції, хутко засвоюючи всі нововведення торгової справи. Кмітливий і заповзятливий з природи хлопчик іноді краще за батьків орієнтувався в закупівлі асортименту товарів і можливостях збільшення прибутку. Свій тернистий шлях у сфері торгівлі він розпочав уже наприкінці 1840-х років. Доброю школою комерційної підготовки стала для Івана служба у бакалійній крамниці курського купця Худокормова. Після кількох років роботи у нього молодий Харитоненко став конторником у торговця мануфактурою Гладкова. тут він дістав змогу роз’їжджати по українських ярмарках, знайомитися з багатьма діловими людьми та укладати з ними торгові договори. Найімовірніше, саме в цей час у Івана зародилась ідея самому стати хазяїном. Але головну роль у виборі ним свого шляху, за визнанням Харитоненка, відіграв московський купець О. Монаков, за сприяння якого він зробив перші кроки у закупівлі й продажу цукру.

Аби збільшити можливості й потенціал своїх починань, Іван Герасимович, який уже значився в документах як купець 3-ї гільдії, надумав відкрити свою справу в повітовому місті. Найбільш підходящим для цього він вважав Суми, які з економічного погляду були «найважливішим після Харкова містом у торгівлі». Адже тут у середині XIX сторіччя щороку проводилися три великі ярмарки (наприклад, Введенський мав обіг близько мільйона рублів), на яких велася переважно оптова торгівля тими ж товарами, що й у Харкові. Значну частину торгових операцій становив цукровий пісок, що вивозився до найближчих губерній, а також до Київської та Московської, для очищення й подальшої переробки на рафінад. ось чому в 1849 році Іван Герасимович переїхав до Сум, де разом з обоянським купцем І. Сухановим відкрив бакалійну крамницю. Їхній спільний капітал тоді становив близько 10 тисяч рублів. Партнери мали право торгувати по всій державі. Незабаром Харитоненко став купцем 2-ї гільдії, придбав будинок і одружився з дочкою місцевого купця І. о. Скубенка, але через кілька місяців овдовів. У 1852 році він знову одружився. Його дружиною і вірною супутницею до кінця життя стала купецька дочка Наталія Максимівна Лещинська. 5 січня 1853 року в їхній родині з’явився на світ довгожданий син Павло.

Незабаром за прикладом О. Монакова Харитоненко почав скуповувати і перепродавати цукор. Його головними клієнтами стали петербурзькі купці, брати Григорій і Степан Єлісєєви. Переконавшись у прибутковості нової справи, він береться до виробництва цукру, орендуючи у поміщиків цукрові заводи в селах Старому (тепер село Червоне на Сумщині) та Улянівка. Справи на другому з них одразу пішли успішно: у 1864 році там було перероблено близько 400 тисяч пудів цукрового піску. А ось незастрахований завод у с. Старому незабаром згорів дотла – разом із виробленою продукцією і щойно завезеним устаткуванням. Перед бурхливою стихією вогню не встояли навіть кам’яні стіни… Втрати цукрозаводчика-початківця були такі великі, що над ним нависла реальна загроза банкрутства. Але йому допомогли московські й петербурзькі купці, які були впевнені в чесності Харитоненка, його порядності й комерційному таланті. Та й сам погорілець, не звиклий відступати перед труднощами і сповнений віри в перспективність своєї справи, швидко знайшов вихід з цієї складної ситуації: він узяв у банку кредит під великі відсотки і на ці гроші скупив цукор усіх заводів від Сум до Білгорода й Харкова. Прибуток від його продажу вдвічі перевищив початкові витрати, тож Іван Герасимович не лише зміг вчасно виплатити кредит, але і вкласти гроші в нові підприємства.

Тепер можна було переходити до організації великомасштабного виробництва цукру. Іван Герасимович, добре обізнаний з усіма агрономічними й технічними новинками в цій галузі, першим із цукрозаводчиків відокремив виробництво цукру-піску від цукру-рафінаду. Першу власну цукроварню Харитоненко збудував 1866 року в с. Кияниця на Сумщині. Невдовзі з’явилося таке ж підприємство в с. Красна Яруга на Білгородщині. Потім він викупив і переоснастив

Пархомівський завод у Харківській губернії. Завдяки впровадженню на ньому сучаснішої технології та устаткування підприємство почало виробляти за один сезон більш ніж на півтора мільйона рублів цукру і патоки. При заводі було влаштовано крамницю для робітників, які в рахунок зарплатні могли одержувати талони на купівлю необхідних продуктів.

У 1869 році підприємець збудував рафінадний завод у Сумах – найбільший на той час у Лівобережній Україні, який назвав на честь сина Павлівським. Наприкінці XIX сторіччя питома вага продукції цього підприємства становила вже 17 % від усього вироблюваного рафінаду в країні. Воно ввійшло до п’ятірки найбільших заводів цукрової галузі в російській імперії. Поступово Іван Герасимович викупив і всі орендовані ним до цього цукроварні. Особливо треба зазначити, що всі його підприємства були оснащені за останнім словом техніки: тут працювали водотрубні парові котли, парові турбіни, компресори, підвісні канатні дороги, безперервно діючі механізми, які господар особисто закуповував за кордоном.

У 1884 році Харитоненко купив землі з орендованим цукровим заводом у слободі Мурафа Харківської губернії й організував на них економію, названу на честь старшої онуки Оленівською. А потім придбав садибу Наталівка, розташовану неподалік, і доручив своєму синові Павлові облаштувати її.

Одночасно з цим цукрозаводчик активно скуповує великі ділянки землі для вирощування буряку. У 1880-ті роки йому вже належало 11 економій та маєтків у Чернігівській, Харківській, Сумській і Курській губерніях – у цілому близько 100 тисяч десятин землі. Причому кожен маєток мав свою спеціалізацію. так, в Ульянівському господарстві переважно вирощували цукровий буряк, зерно і кормові трави. Було тут і дослідне поле з селекційною лабораторією, і млини, і ферми племінної худоби. Інший маєток – Янківський, який спеціалізувався тільки на вирощуванні цукрових буряків, того ж року дав Харитоненкові близько 150 тисяч рублів чистого прибутку. У селі Пархомівка Богодухівського повіту, крім цукроварні, він побудував ще цегляний і винокурний заводи, млин та одну з перших на Слобожанщині метеостанцій.

Та особливим предметом гордощів підприємця були лісові угіддя, в яких майже не було вирубувань – замість них проводилося засаджування площ цінними породами дерев, саджанці яких вирощувалися тут-таки, у лісорозсаднику. Прибуток від цього господарства був чималий: тільки 1888 року він становив близько 105 тисяч рублів. У Курській і Харківській губерніях Харитоненко володів 10 тисячами десятин, зайнятими під чудовий будівельний ліс. У одному з грудневих чисел газети «Южный край» про лісове господарство цукрозаводчика писали: «…його розлогі ліси радше схожі на сади, ніж на прибуткові статті, які більшість хазяїв безжально винищує». Своє дбайливе ставлення до природи рідного краю Іван Герасимович висловив навіть у заповіті: «Я своїх лісів не рубав».